Символ, що увінчував церкву, змінився, проте її зовнішні стіни залишилися звичними. Їх укривали імена загиблих – жертв Дарклінґової бійні в Новокрибірську, місті-побратимі Крибірська, яке колись лежало майже точнісінько навпроти, з іншого боку Тіньової Зморшки. Написи зблякнули від сонця та часу і стали майже нерозбірливими для того, хто не мав імен загиблих у серці.

«Одного дня ці слова зникнуть назавжди, – подумала Зоя. І люди, котрі оплакували мерців, зникнуть так само. – Я зникну. І хто про мене тоді згадає?» Дівчина знала, що, підійшовши до південно-західного рогу будівлі, знайде імена Ліліяни Ґаріної та її охоронців. Але вона не піде туди, не торкнеться пальцями тих незграбних літер. Стільки часу спливло, а її смутку кінця-краю не видно. Він був темною криницею, лункóю порожнечею, куди Зоя якось кинула камінь, переконана, що він упаде на дно і біль минеться.

Натомість камінь падав і падав. Вона забувала про камінь, забувала про криницю – часом на кілька днів чи навіть тижнів. А потім згадувала Ліліянине ім’я чи зупинялася поглядом на невеличкому човнику на стіні власної спальні з закляклим на вітру стягом, прикрашеним двома зірками. Зоя сідала писати листа й розуміла, що більше немає кому писати, і спокій навколо перетворювався на криничну тишу, на камінь, що невпинно падає.

Ні, вона не поверне за ріг тієї церкви. Не торкнеться пальцями тих імен. Не сьогодні.

Зоя увіп’ялася п’ятами в боки коня й розвернула його назад до містечка.

Вони з Тамар і Ніколаї оселилися в пансіоні, невдало названому «Троща» й збудованому так, щоб скидатися на викинутий на суходіл корабель. Зоя пам’ятала, як у найліпші дні тут юрмилися солдати, крамарі й жахливий акордеоніст, який від ранку до ночі грав на ґанку, приваблюючи втомлених подорожніх. Принаймні музиˊки тут уже давно не було.

Толя влаштувався з протилежного боку вулиці разом із ченцем. Близнюки вдвох занадто впадали в очі, а саме цю зупинку на королівському маршруті слід було зберігати в таємниці. Вони відправили пишний позолочений екіпаж і вершників у блискучих обладунках до Керамзина. Там на мандрівників чекало подружжя, котре керувало сиротинцем і котрим, безумовно, можна було довірити королівські секрети.

Вода у ванні була ледь тепла, а вечеря з білки й тушкованої ріпи зовсім не апетитна, проте Зоя занадто стомилася, щоб жалітися. Заснувши, вона бачила уві сні чудовиськ.

Уранці дівчина розбудила Ніколаї, скориставшись стимулятором із червоної пляшечки, і вони влаштувалися у вітальні, обговорюючи нагальні справи. Можливо, згодом їм удасться знайти під пісками древній терновий ліс, та Равка вимагала постійної пильної уваги, а цього ранку з державними справами не слід було зволікати.

Зоя кілька годин розбирала кореспонденцію. Потім надіслала Жені з Давідом зашифрованого листа з головною інформацією про напад кхерґуудів та наказом подвоїти кількість повітряних патрулів у небі над Ос Альтою. Будь-яка атака на Маленький Палац стала б неприхованим оголошенням війни, і дівчина сумнівалася, що шуанці на таке наважаться, але не збиралася покладатися на долю.

Такі самі листи Назяленскі надіслала гришам, що несли службу по всій Равці, з наказами залишатися пильними вдень і вночі та закликом до зв’язківців Першої армії виставити більше солдатів у вежах і у спостережних пунктах на підвищеннях. Було б доцільніше віддати прямий наказ гришам на заставах, але протокол є протокол. Якась частина Зої вже обурювалася цими танцями з бубнами, проте такі жести існували для забезпечення гідності залучених до справи людей. Гриша не хотіла почуватися вразливою, а Перша армія прагнула зберегти свій авторитет. Коли Ніколаї поснідав, вони вдвох узялися до роботи, здебільшого мовчки, лише час від часу консультуючись одне з одним.

– Хтось із інформаторів Тамар повідомив чутки, буцімто член шуанської королівської варти збирається дезертирувати, – сказала Зоя, читаючи залишений дівчиною звіт.

– Член Тавґхараду? Це буде справжній державний переворот.

Зоя кивнула.

– На вечірці ми матимемо чудову нагоду встановити контакт.

– Ти намагаєшся сказати, що мій фестиваль осінніх дурниць таки був геніальною ідеєю?

– Я нічого такого не сказала. Але ми переконаємося, що ти матимеш достатньо часу для флірту з шуанською принцесою, а Толя з Тамар устигнуть поспілкуватися з королівською вартою.

– Коли йдеться про такі важливі розвіддані, я навіть готовий стати палким прихильником гри на хатуурі.

– А що, як вона грає не на вісімнадцятиструнному, а на дванадцятиструнному?

– Я щосили приховуватиму своє презирство.

Зоя відклала теку вбік і запитала:

– Віддаси наказ Пенському виставити на спостережних пунктах в Аркеську більше солдатів? – Пенський був генералом Першої армії, з яким вона найчастіше співпрацювала. – Гадаю, це найвдаліше місце для атаки кхерґуудів.

– Чому ти не напишеш йому сама?

– Тому що я вже надсилала йому запити на два загони минулого місяця, тож краще буде, якщо цього разу до нього звернешся саме ти.

Ніколаї пробуркотів щось, затиснувши в зубах перо, потім витягнув його з рота й пообіцяв:

– Пенському я напишу. Та хіба це не означає, що нам доведеться перерозподілити сили Гриші під Гальмгендом? І чи не могла б ти реквізувати мені серветку? Я розлив чай на повідомлення від каельського посла.

Зоя змусила дві серветки злетіти зі столика, що стояв неподалік, і впасти на стос документів біля королівського ліктя. Вона була вдячна за сьогоднішній спокійний ранок і невимушене повернення до рутинних справ. Траплялися дні на кшталт цього, коли вони працювали пліч-о-пліч, так легко підлаштовуючись під темп одне одного, що Зоїна свідомість зраджувала їй. Дівчина дивилася на копицю хлопцевого золотистого волосся, що нависла над якимись листами, чи на його довгі пальці, які розривали сувій, і замислювалася, що буде, коли він нарешті одружиться, коли належатиме котрійсь іншій, а вона втратить отакі миті спокою.

Вона залишиться його генералом, проте дівчина не сумнівалася, що все зміниться в одну мить. Він кепкуватиме, пригортатиметься і сперечатиметься про оселедець з іншою. Раніше, коли Зоя була юною й жорстокою та полюбляла випробовувати власну силу, вона змушувала чоловіків втрачати розум. Вона була жаданою, але сама не жадала нікого. І їй це подобалося. Принизливо було визнавати, що вона нітрохи не певна, чи змогла б примусити Ніколаї забажати себе, і ще принизливіше думати, що якійсь її частині кортіло спробувати свої сили, дізнатися, чи справді він такий несприйнятливий до її краси, як здається, довідатися, чи хтось на кшталт нього, сповнений надії та світла оптиміст, може покохати таку, як вона.

Та навіть коли її мозок улаштовував ці жорстокі ігри, Зої вистачало клепки, щоб не дозволяти йому заходити надто далеко. Обачні угоди з Першою армією й цілковитий контроль за гришинськими справами в Равці переконали дівчину: навіть якщо Ніколаї бачить у ній не лише вправного генерала, Равка ніколи не прийме королеву-гришницю. Аліна була інша, Свята, люди цінували її як символ надії на майбутнє. А Зоя для пересічного равканця назавжди залишиться чорноволосою відьмою, що приборкує бурі. Небезпечною. Не вартою довіри. Вони ніколи не віддадуть свого дорогоцінного золотого хлопчика на поталу дівці, народженій із грому, блискавки і звичайної крові. «Та я б його й не взяла». Корона – це чудово, і це добре для тих, хто полюбляє зворушливі мелодрами, та Зоя давно дізналася, що таке влада страху.

Різкий стук у двері висмикнув дівчину зі світу фантазій, і вона побачила в залі Толю з Тамар – у формі під важкими непримітними пальтами, – між якими стояв Юрій, наполовину загорнувши серйозне обличчя в шарф. Для поїздки в Зморшку вони замаскуються: одягнуть пальта з високими комірами й селянські накидки з грубої вовни.

– Чому ми не можемо перевдягнутися в заможних людей? – пожалілася Зоя, беручи відразливий плащ, який їй принесла Тамар, і зав’язуючи його поверх кефти.