– У шовкового крамаря і його розкішну модель? – перепитав Ніколаї.

– Так. Я навіть прикинуся крамарем. А ти будеш моєю вродливою музою.

– Зоє, невже ти щойно назвала мене вродливим?

– Я занадто вжилася в образ, ваша величносте.

Хлопець з удаваним розпачем схопився за серце й повернувся до решти.

– Потихеньку вирушатимемо. Хтось знає, куди саме ми попрямуємо? Орієнтирів у Зморшці небагато.

– На нас чекатимуть послідовники Беззоряного Святого, – аж пританцьовуючи, повідомив Юрій. – Вони знають, де саме він загинув. Вони пам’ятають це місце.

– Серйозно? – здивувалася Зоя. – Щось не пригадую, щоб хтось із них був там присутній. Інакше вони пам’ятали б імена всіх полеглих, а не тільки вашого дорогоцінного Дарклінґа.

– Я вже навідалася до сухопутних портів, – швиденько втрутилася Тамар. – Подейкують, наче за п’ятнадцять кілометрів звідси на захід з’явився новий паломницький табір.

– Я ж вам казав, – зрадів чернець.

Ніколаї, напевно, відчув Зоїне бажання переламати монахові всі кістки, тож став між ними й оголосив:

– Отже, звідти й розпочнемо. Юрію, ти залишишся з нами й не спілкуватимешся з прочанами.

– Але…

– Я не хочу, щоб тебе впізнали. Не хочу, щоб упізнали хоч когось із нас. Не забувайте, що саме стоїть на кону.

Король поклав руку ченцеві на плече й без зайвої скромності додав:

– Самісінька душа нації.

Якщо Зою знудить, то принаймні на цей огидний плащ.

У сухопутному порту на них уже чекав скіф – широкий плаский човен на скруглених, як у саней, полоззях, призначений для транспортування пісками різноманітних вантажів. Ці стародавні судна рухалися безшумно, щоб не привертати до себе уваги волькр, а виготовляли їх із найдешевших матеріалів, позаяк поверталися вони нечасто. По суті, скіф був просто платформою з вітрилом.

Напоготові біля щогли вже стояло двійко молодих Верескунів, які в синіх кефтах здавалися завзятими та сміховинно юними. Таке завдання для учнів випускних класів було легким: ніяких бойових дій, зате можна попрактикуватися у знанні іноземних мов та виконанні команд. Толя влаштувався на носі. Зоя з Юрієм – на кормі, поряд із Ніколаї. Тамар заклякла з іншого боку біля ченця про той випадок, якщо спробує озватися до своїх фанатичних друзів.

Зоя ретельно загорнулася в шаль, однак уважно спостерігала за Верескунами, поки ті здіймали руки, заклинаючи повітряні потоки, щоб напнути вітрила. Складно було не згадувати про перші дні перебування в лавах Другої армії, про жах під час першого плавання в темряві; вона тоді затамувала дух і чекала, коли пролунають верески волькр і ляскіт їхніх крил у пошуках здобичі.

– Вони занадто хиляться ліворуч, – прошепотіла дівчина Ніколаї, коли скіф ковзнув пісками.

– Зоє, вони докладають усіх зусиль.

«Їхні зусилля не врятують їх від смерті», – хотіла гаркнути вона.

– Я бачила, як мої друзі гинули в цих пісках. А цим йолопам достатньо навчитися кермувати напівпорожнім скіфом.

Святі, вона просто ненавиділа необхідність знову опинитися тут.

Після знищення Зморшки минуло майже три роки, та дивна тиша нікуди не поділася, поле битви, де загинуло стільки вправних солдатів, безголосо заклякло. Скляні скіфи, на яких до Зморшки увійшов Дарклінґ, давно вже розграбували й розібрали на шматки, однак уламки інших суден досі вкривали неосяжні простори. Дехто вважав поламані щогли й побиті корпуси святинями, що залишилися на згадку про полеглих. А інші тягли з човнів усе, що погано лежало: деревину, брезент, увесь крам, який перевозило судно.

Однак, просуваючись углиб сірих пісків, Зоя замислилася, чи не була побожна тиша біля берегів Неморя лише грою її уяви, чи не затьмарювали її погляд привиди минулого. Адже що далі вони рухалися на захід, то помітніше оживала Зморшка. Куди не кинь оком – скрізь виднілися вівтарі, що славили Сонячну Святу. Пісок, наче віспини, укривали вбогі халабуди: заїжджі двори, ресторани, каплиці, мандрівні торговці збували священні чудодійні засоби, уламки Аліниних кісток, перлини з її кокошника, шматочки її кефти. У Зої від цього аж мороз пішов поза шкурою.

– Після смерті ми завжди їм більше до вподоби, – озвалася вона. – Ніхто не знає, що робити з живим Святим.

Проте Ніколаї прикипів поглядом до горизонту.

– Що це таке?

Зоя помітила вдалині темну пляму. Вона скидалася на кинуту щільними хмарами тінь, та небо вгорі було чистісіньке.

– Озеро?

– Ні, – заперечив Юрій. – Диво.

Зоя поміркувала, чи не викинути його за борт.

– Ти б і несправний кран назвав дивом.

Однак, наблизившись, дівчина побачила, що пляма на горизонті – це не водойма, а мерехтливий диск із чорного каміння щонайменше півтора кілометра завширшки, ідеально круглий і блискучий, мов дзеркало.

Навколо кам’яного кола виросло поселення з пошарпаних наметів і саморобних халабуд. Ніде не видно було символів Сонячної Святої: ні золотих ікон, ні зображень Аліни з білосніжним волоссям і нашийником з оленячих рогів.

Зоя побачила лише чорні стяги, прикрашені двома колами, що символізували сонячне затемнення. Символ Дарклінґа.

– Саме тут загинув Беззоряний Святий, – шанобливо прошепотів Юрій.

Чи справді це сталося тут? Зоя напевно не знала. Битва залишилася в спогадах спалахами фіолетового полум’я і страху. Гершоу стікає на піску кров’ю, небо заполонили волькри.

– Кілька століть тому, – вів далі чернець, – Беззоряний став на цьому самому місці й поборов закони, що правили світом. Він єдиний наважився повторити досліди Творця Іллі Морозова. Він єдиний підвів очі до зірок і забажав більшого.

– Забажав, – погодилася Зоя. – І наслідком його невдачі стала проріха у світовій матерії.

– Тіньова Зморшка, – озвався Ніколаї. – Єдине місце, де його сила сходила на пси. Святі полюбляють додати дещицю гіркої іронії.

Дівчина роздратовано змахнула в повітрі рукою.

– Святі тут ні до чого. Це не була божественна відплата.

Юрій благально подивився на генерала.

– Хіба ви можете бути певні? Звідки вам знати, чи не була Зморшка випробуванням, яке Дарклінґу влаштували Святі?

– Ти сам щойно сказав, що він відкинув закони, які керували всесвітом і нашою силою. Він порушив природний лад речей.

– А хто ж вигадав цей природний лад? – не вгавав Юрій. – Хто розпочав створення в серці світу?

Як вона заздрила переконаності цього хлопчини, його відданості власним поглядам, його сміховинній вірі, що за болем ховається якась мета, що Святі мають для кожного якийсь план.

– Чому це мусив зробити хтось? – перепитала Зоя. – А може, просто світ так улаштований і так працює. Важливо те, що гриші мусять платити, якщо перетнуть межі своєї сили. Цей урок закладено в усі наші історії, навіть у казочки, які розповідають маленьким відьмовцям на кшталт тебе.

Юрій уперто похитав головою.

– Чорний Єретик ретельно обирав цю місцину. Він мусив мати якусь причину.

– Може, йому сподобався краєвид, – уїдливо кинула Зоя.

– Однак… – утрутився Ніколаї.

Дівчина стала руки в боки.

– От тебе тільки бракувало.

– …таких місць повно по всій Равці, – примирливо закінчив думку хлопець. – Місць, що служили древнім богам і новим Святим, місць, які зводили, руйнували і зводили знову, тому що люди й далі поверталися до своїх святинь. – Король стенув плечима. – Можливо, їх приваблювала сила.

– Або сприятливий клімат чи дешеві будівельні матеріали, – роздратовано кинула Зоя. З неї було досить. Щойно скіф зупинився, дівчина перестрибнула через поруччя.

– Переконайтеся, що Юрій залишатиметься тут, – почула вона королівські настанови близнюкам, і Ніколаї стрибнув слідом за нею.

– Ласкаво просимо, друзі-прочани! – привітав їх чоловік у чорних шатах і з блаженною усмішкою.

– Ага, дякуємо, – озвалася Зоя. Ніколаї кинув на неї застережливий погляд, але дівчина його радісно проігнорувала. – Ви тут головний?

– Я лише один із вірян.