Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– І віруєте ви в Дарклінґа?

– У Святого, позбавленого зірок. – Прочанин змахнув рукою в бік блискучого кам’яного диска. Він здавався досконалим і чорнішим за ніч. – Ось знамення його повернення.

Зоя намагалася не зважати на мороз, що пішов поза шкурою.

– А можете розповісти, чому ви йому поклоняєтесь?

Чоловік знову всміхнувся, вочевидь, із захватом сприйнявши таку нагоду.

– Він любив Равку. І прагнув одного – зміцнити нас і врятувати від слабких королів.

– Слабкі королі, – пробурмотів Ніколаї, – майже така сама прикрість, як слабко заварений чай.

Проте Зоя не мала настрою слухати його маячню.

– Він любив Равку, – повторила дівчина. – А що таке Равка? Хто це – Равка?

– Ми всі. Від селянина до принца.

– Аякже. То, може, Дарклінґ любив мою тітку, котра загинула разом із численними невинними мешканцями Новокрибірська, позаяк йому закортіло похизуватися силою?

– Дай їм спокій, – пробурмотів Ніколаї, кладучи долоню дівчині на руку.

Зоя відмахнулася від нього.

– Чи, може, він любив дівчину, котру змушував убивати людей? А як щодо тієї, котру Дарклінґ заради власного зиску підклав у ліжко старому королю, а потім скалічив, коли вона наважилася кинути йому виклик? Чи жінку, яку він осліпив, бо вона не була непохитно йому відданою? – Хто, як не вона, згадає про Ліліяну, Женю, Аліну і Баґхру? «А хто згадає про мене?» А втім, її слова не зворушили прочанина, його люб’язна заклякла усмішка зводила з розуму.

– Видатні люди часто стають жертвами наклепів, які поширюють їхні вороги. Хіба жив серед нас бодай один Святий, котрий не поставав перед труднощами на своєму шляху? Нас учили боятися темряви…

– Та ви цей урок не засвоїли.

– Проте в темряві ми всі рівні, – повів далі прочанин. – Багатій і жебрак.

– Багатій може дозволити собі не вимикати світла, – тихенько нагадав Ніколаї. А тоді рвучко смикнув Зою за руку, тягнучи її назад до скіфа й подалі від прочан.

– Відчепися від мене, – закипіла дівчина. – Де місце поклоніння моїй тітці? Святому Гершоу? Сергієві, Марії чи Федору? Хто поклонятиметься їм і запалить за них свічку? – Вона відчула, як підступають до горла небажані сльози, і проковтнула клубок. Ці люди не заслуговують її сліз, а заслуговують тільки гніву.

– Зоє, – прошепотів Ніколаї. – Якщо ти й надалі привертатимеш увагу, нас можуть упізнати.

Він мав рацію, і вона це знала. Але це місце, той символ на їхніх хоругвах… Для неї це було занадто. Дівчина накинулася на Ніколаї:

– Чому вони обожнюють його?

– Вони люблять його силу, – пояснив він. – Життя в Равці довго було синонімом життя у страху. А він подарував їм надію.

– Тоді нам слід подарувати їм щось більше.

– Подаруємо, Зоє. – Хлопець схилив голову набік. – Мені не подобається, коли ти так на мене дивишся. Здається, наче ти зневірилася.

– Стільки загублених життів, стільки зусиль, а ці дурні готові переписати історію. – Назяленскі похитала головою, шкодуючи, що не може позбутися спогадів, назавжди вирвати їх із коренем. – Ти не розумієш, Ніколаї. Битва біля Прядки. Я бачила, як відірвало руку Адрікові. Його кров… просочила палубу. Ми потім не могли її відмити. Ми стількох людей тут втратили. У цих пісках. Ти цього не пам’ятаєш. Ти тоді був демоном. Але я все пам’ятаю.

– Я запам’ятав достатньо, – озвався хлопець, і в його голосі з’явилися досі не чувані нотки. Ніколаї міцно схопив дівчину за плечі. – Я пам’ятаю, Зоє, обіцяю, що не дозволю світові цього забути. Але мені потрібно, щоб ти до мене повернулася. Зараз мені потрібен поряд мій генерал.

Зоя уривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися, відігнати навалу спогадів. «Не озирайся. Не озирайся на мене». Вона бачила горнятко на прилавку Ліліяниної крамнички, відчувала теплий помаранчевий аромат бергамоту.

Зої перехопило дух. Ніколаї тягнув її до скіфа, а голова здавалася важкою й затуманеною. Молоді Верескуни покинули свій пост, щоб краще роздивитися чорний камінь. Ніякої дисципліни.

Ніколаї дав знак близнюкам.

– Толю, Тамар, відженіть звідти Верескунів і заберіть їх сюди. Потім підійдіть із протилежних боків до цієї великої блискучої потвори та обійдіть її по периметру. Дізнайтеся все, що вдасться, про те, звідки вона взялася і скільки людей навідується сюди щодня. Якщо ми справді хочемо влаштувати тут розкопки, доведеться давати собі з ними раду. Ми із Зоєю та Юрієм вирушаємо далі на захід. За годину знову збираємося тут і вирішимо, що робити далі.

– Я можу допомогти, – узявся канючити Юрій, дивлячись, як зістрибнули на пісок близнюки. – Я можу поговорити з прочанами…

– Ти залишишся з нами. Ми поїдемо трохи далі й вирішимо, що робити. Не знаю, як узятися до розкопок, не вплутуючи всіх цих людей.

Чернець поправив окуляри на довгому носі, і Зої закортіло розламати їх навпіл.

– Можливо, нам слід їх уплутати, – припустив Юрій. – А ще можемо оголосити, що ми шукаємо військові реліквії для музею…

– Це їх лише обурить, – заперечив Ніколаї. – Вони запевнятимуть, що це місце – святиня і не можна її оскверняти, або самі візьмуться копати, шукаючи мощі для своїх вівтарів.

Зої було байдуже, чого хочуть прочани. Вона відчувала, що втратить останню клепку, якщо доведеться ще бодай хвилину дивитися на їхні чорні хоругви.

Дівчина закасала рукави, відчуваючи вагу підсилювача на зап’ястку.

– Досить політиканства. Досить дипломатії. Вони хочуть темряви? Зараз я їм улаштую.

– Зоє… – попередив її Ніколаї.

Та гнів уже вихопився на волю, і дівчина відчувала наближення бурі. Щойно вона поворухнула зап’ястками, як піски заворушилися, укриваючись брижами, а тоді взялися невпинно перетворюватися на дюни. Зоя побачила згорблену й загорнуту в шаль Женю, чиї руки були густо помережані шрамами. Побачила на піску мертвого Гершоу, чиє руде волосся скидалося на розтоптаний стяг. Ніздрі відчували міцний запах бергамоту й крові.

– Зоє, припини, – засичав Ніколаї.

Прочани перегукувалися, шукали прихистку, збивалися в купки. Їй подобався їхній переляк. Вона змушувала пісок складатися в óбрази: блискуче сонце, жіноче обличчя – це була Ліліяна, хай навіть ніхто з них її не впізнав. Вітер верещав, і піски здійнялися до неба хвилею, затуляючи сонце й занурюючи табір у темряву. Прочани кинулися навтьоки.

– Ось ваш Святий, – задоволено вишкірившись, сказала дівчина.

– Зоє, досить, – гримнув із глибокої тіні, улаштованої нею, Ніколаї. – Це наказ.

Дівчина дозволила піскам упасти на місце. Їй раптом стало млосно, світ перед очима на мить викривився й затріпотів. Ноги підігнулися, і Зоя важко гупнулася на палубу, налякана хвилею нудоти, що накрила її.

Ніколаї схопив Назяленскі за руку.

– З тобою… – Аж раптом йому теж відняло мову, а очі закотилися.

– Ніколаї?

Юрій блював, перехилившись через огорожу.

– Що сталося? – перепитала Зоя, зводячись на ноги. – Чому… – Та слів їй забракло.

Дівчина повільно розвернулася. Табір прочан зник разом із наметами і блискучим каменем. Блакитне небо поблякло, поступившись сірим сутінкам.

– Де Толя з Тамар? – запитав Ніколаї.

Толя, Тамар, Верескуни – усі, хто стояв біля скіфа, теж зникли.

– Де вони? – перепитав Юрій. – Що з ними сталося? Що ви накоїли?

– Я нічого не робила! – запротестувала Зоя. – Просто невеличка буря. Вона була безпечна.

– У мене якийсь напад? – озвався Ніколаї, вдивляючись у далечінь. – Чи ви теж це бачите?

Зоя повернулася на захід. Над ними майорів Палац із того самого, схожого кольором на кістку піску, що вистеляв Зморшку. Навіть не Палац, а ціле місто, що велично здіймалося арками і шпилями, гублячись вістрями у хмарах. У його конструкції, в округлих формах було щось схоже на міст в Івці.

Десь далеко щось заверещало. «Волькра», – подумала Зоя, хай навіть знала, що це неможливо.

– Це диво, – вигукнув Юрій, падаючи на коліна.

Знову почувся вереск, а тоді ще і ще, відтак гуркнув грім – і від Палацу немовби відкололися темні постаті та з неймовірною швидкістю полетіли в їхній бік.

54
{"b":"817572","o":1}