Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ніколаї страшенно втомився, та здавалося, наче його тіло цілковито втратило відчуття часу. Вони вирушили до Зморшки ближче до полудня, проте в цих постійних сутінках він не міг зорієнтуватися, скільки годин чи днів уже спливло. Відчуття часу тікало від нього. «Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни». Святі – чи хто там вони були – застрягли в цій пастці сотні років тому. Як їм удалося зберегти здоровий глузд?

Ніколаї заплющив очі. Навіть якщо заснути не вдасться, можна впорядкувати думки. Демон невпинно гриз його зсередини, намагаючись перехопити контроль над тілом, а на додачу неоковирний досвід, коли тебе висмикують з однієї реальності та жбурляють до іншої, нітрохи не допомагав. Проте Ніколаї – король і мусить поміркувати про майбутнє своєї держави.

Толя з Тамар бачили, як Ніколаї, Зоя та Юрій зникли посеред піщаної бурі. Що ж вони робитимуть? Розпочнуть пошуки, вигадають легенду, запроторять молодих Верескунів туди, де ті не ляпатимуть язиками. Близнюки перекажуть звістку про їхнє зникнення Жені з Давідом… На цьому фантазія йому відмовляла. Цікаво, яку стратегію вони оберуть? Якби ж він мав нагоду попрацювати з Ісааком або кимось іншим із претендентів на місце його дублера, вони неодмінно знайшли б якийсь вихід. Та як братися за це завдання, коли на підготовку лишилося обмаль часу? Гаразд, Ніколаї достатньо легковажний, щоб замірятися на таку авантюру, але Женя з рештою для цього занадто розсудливі.

У них ще був час урятувати задумане святкування, їхній важіль для тиску на Керч, якщо Святі дотримаються обіцянки. І якщо Ніколаї переживе Обряд Спалення Терну. Тоді він принаймні дасть Равці шанс поборотися. Знову буде собою. І його розум належатиме тільки йому.

Йому слід буде негайно знайти собі наречену, укласти союз, на якому так наполягала Зоя. Побратися з незнайомкою. Показна люб’язність без жодної дрібки справжньої дружби. Доведеться ціле життя прикидатися. Ніколаї зітхнув. Це місце наганяло на нього похмурі думки.

Хлопець сів на ліжку. Десь за стіною почувся звук: хтось тихенько сопів. Відчинивши двері, Ніколаї спершу нічого не побачив, аж поки не подивився вниз: ведмежатко легенько смикало його за штани крихітними блискучими кігтиками. Хутро в нього було густе й блискуче, а замість задніх лап виднілося два колеса, спиці яких були дуже схожі на кісточки людських пальців. Видовище було водночас чарівним і приголомшливим.

Ведмежатко смикнуло знову, і Ніколаї рушив за ним, вийшовши до центральної зали. Саме тоді він побачив, що під стіною заклякло кремезне мінливе тіло Григорія.

– Вибач, – озвався той, на його невиразних обличчях з’явилися, а потім зникли одразу три роти. – Ми тут давненько вже наодинці, а я незручно почуваюся в замкнутому просторі.

Король змахнув рукою в бік сірих піщаних стін.

– А ти не можеш їх просто змінити?

– Тепер тут твої покої. Це здається мені… грубістю.

Ведмежатко з сопінням узялося об’їжджати периметр зали, гупаючи у двері до Зоїних та Юрієвих кімнат.

– У тебе чарівний мазунчик.

– Створення чогось нового мене заспокоює, до того ж я знаю, що відмовцям простіше дивитися на чудовиськ, якщо вони прибирають якоїсь певної форми.

Ніколаї трохи помовчав, не певний, як зобов’язує поводитися в присутності Святого протокол.

– Тому ти скрутився там, у кутку?

– Так.

– Прошу, не переймайся через мене. Подейкують, у мене теж є схильність до страхітливого.

Численні Григорієві голови тихенько захихотіли – ціле тобі журі реготливих Григоріїв.

– Я більше не можу контролювати власну форму. Колись я був просто собою і ведмедем, а тепер, досить якійсь думці спасти в голову, як тіло кидається їй назустріч. Це виснажливо.

Григорій зіщулився, і Ніколаї на мить помітив чоловіка з лагідними очима й темним кучерявим волоссям. Його плечі були загорнуті у ведмежу шкуру з каптуром із ведмежої голови… аж раптом ведмідь поворухнувся, наче чоловік і тварина були єдиним цілим.

– Не знаю, чи слід про це згадувати, – нерішуче почав Ніколаї, – але мені казали, що хутро ведмедя, якого ти вбив, зберігається у скарбниці королівської каплиці в Ос Альті. Я вдягав його на коронацію.

– Боюся, твоїм священникам продали підробку, – озвався Григорій, і на його плечах знову замерехтів образ мантії. – Той ведмідь ніколи не помирав – так само, як ніколи по-справжньому не помирав я.

– Він став твоїм підсилювачем?

– Усе значно складніше, – відповів чоловік, знову розсипаючись на більше тіло й хитросплетіння рук і ніг.

– Здається, я пригадую твою історію. Ти був цілителем.

Юним цілителем, відомим завдяки вмінню лікувати найбезнадійніших хворих. Він вилікував шляхтичевого сина від якоїсь моровиці, а родинний лікар, напевно, злякавшись, що втратить роботу, звинуватив Григорія в чорній магії. Хлопця заслали до лісів, де його мали розірвати дикі звірі, проте йому вдалося зробити з кісток своїх попередників ліру й заграти таку заспокійливу пісню, що всі ведмеді полягали до його ніг. Наступного дня, коли неушкоджений Григорій повернувся з лісу, солдати шляхтича зв’язали йому руки й знову відіслали до лісу. Грати на лірі хлопець більше не міг, і ті самі ведмеді, що напередодні лежали перед ним, розірвали його на шматки. Кровожерлива казочка для маленького принца. Дивно, що Ніколаї взагалі в дитинстві міг спати.

– Я був цілителем, – погодився чоловік, і його численні ноги зігнулися в колінах, наче він збирався спертися на них численними підборіддями, – однак робив те, чого, мабуть, не слід було робити. Дарував немовлят бездітним жінкам. Дарував зневіреним чоловікам наречених. Для захисту графського замку створив видатного солдата: майже чотири метри заввишки, з кулаками, як брили.

– Усе, про що читав у дитячих казочках, – здогадався Ніколаї, пригадуючи історії про відьом і пряничних големів, які розповідали йому няньки.

– Спершу так. А потім… мене не цікавили межі моєї сили. Мєрзость стала занадто великою принадою. Я мало думав про те, чи слід щось робити, здебільшого мене займало тільки те, чи вдасться мені це.

– Така сила непередбачувана, – погодився Ніколаї, цитуючи Давіда.

Григорій знову захихотів, дзюркотливо і жалісливо, а нові голови з пригніченим виразом притискалися одна до одної, наче ягоди в гроні.

– Смерть – це просто. А як щодо народження? Воскресіння? Створене належить лише Першому Майстрові. Я бавився з мєрзостю і втратив контроль над власним тілом. Тож довелося бодай тимчасово стати відлюдником. Звісно, зрештою люди відшукали мене: їм кортіло дізнатися мої таємниці, і байдуже, чи лякав їх мій вигляд. Нас завжди вабить сила, хай би чого вона коштувала. Мене називали Скульптором, і я мав сотні учнів. Я навчав їх користуватися власним хистом для зцілення ран і в бою. Кожен із них вирушав до широкого світу, несучи моє ім’я, принаймні його зменшувальну форму.

– Гриша, – здивовано збагнув Ніколаї. Григорій навчав перших Цілителів і Серцетлумачників, перших Корпуснійців. – Саме так усе почалося?

– Можливо, – озвався чоловік. – А може, це чергова казочка. Багато часу відтоді спливло. – Уся його постать – сонний ведмідь і втомлений чоловік – якось зібгалася під тягарем тривалого ув’язнення. – Ви мене бачитимете нечасто. Не люблю, коли на мене дивляться, до того ж це заважає дотримуватися відлюдницького світогляду. Та якщо тобі щось знадобиться, не соромся, приходь до моєї вежі. Я знаю, що це не надто гостинне місце, але, запевняю, ти будеш там бажаним гостем.

– Дякую, – відповів Ніколаї, хоча подумки визнавав, що не має великого бажання потикатися до зведеної з кісток і хрящів вежі.

– Єлизавета може виявитися суворою вчителькою, але, сподіваюся, ти не збочиш зі свого шляху до мети. Від твого успіху залежить надзвичайно багато. Для нас усіх.

– А що ти робитимеш, коли звільнишся зі Зморшки?

– Упевнений, що переживеш обряд?

– Я полюбляю ставити на себе, коли випадає така можливість. Але зазвичай ставлю чужі грошенята.

70
{"b":"817572","o":1}