Григорієва пригнічена постать немов трохи виструнчилася, озброївшись вигнутим хребтом і численними схрещеними руками. Він скидався на химерне дерево, що тягнеться до сонця.

– Коли моя сила зникне і я стану смертним, то знову набуду постійної форми. А може, помру. Хай там як, мені вдасться звільнитися.

– Тоді я докладу всіх зусиль заради кожного з нас.

Григорій нахилився вперед зграєю людських голів із темними очима й ротами, схожими на пащі, повні гострих звірячих зубів. Ніколаї ледве стримався, щоб не позадкувати.

– Доведеться, друже. Усе пов’язано. Цей світ змінюється, а разом із ним і гришинська сила. І Зморшка, навіть якщо вона існуватиме й далі, уже не буде такою, як раніше.

Король теж відчував потяг до змін. Кордони країн змінювалися, в надобу пішла зброя. Неможливо було уявити, що саме станеться далі.

– Юрій запевняє, що незабаром настане Ера Святих.

Григорій зітхнув, і звук луною розкотився по кімнаті.

– Знаєш, чому потвора в тобі прокинулася? Чому Дарклінґовій силі вдалося знову дати про себе знати, хай навіть минуло стільки часу? Все почалося з парем. Наркотик уможливив те, що не мало бути можливим. Він змінив межі гришинської сили.

– Парем?

– Якби цю гидоту можна було винищити…

– Ми намагаємося.

Зуби в численних Григорієвих ротах видовжилися ще дужче.

– Не намагаєтесь. Ви намагаєтесь змінити його, підкорити своїй волі. Сила й надалі вабить до себе.

Хлопець не міг цього заперечити. Він знав: якщо їм не вдасться приборкати силу парем, то з часом це вдасться якійсь іншій країні, навіть якщо Кувей не допомагатиме їй знаннями. Та якщо експерименти Равки…

– Я допоміг розбудити демона.

Григорієві голови кивнули.

– Ми всі пов’язані, королю Ніколаї. Гриші, Зморшка, сила, що живе в тобі. Зморшка – це рана, яка, можливо, ніколи не загоїться. Та, напевно, так і судилося. Пам’ятай про це під час обряду.

Хлопець відчув, що годилося б сказати щось змістовне, покласти руку на серце, виголосити урочисту присягу. Від такої вистави його врятував Юрій, який увійшов із коридору до зали. Отже, чернець не бурмотів молитви у своїй келії.

– Сан-Григорію, – сказав він, низько вклонившись і зблиснувши окулярами, немов монетками, – пробачте мені. Я не хотів переривати вашої розмови.

– Ти нас не перервав, – заспокоїв його Скульптор, але Ніколаї побачив, як він зібгався, а з тулуба з’явилися нові руки й потягнули Святого до коридору, немов женучи подалі від допитливого погляду. – Щасти тобі, королю Ніколаї, – кинув наостанок Григорій і зник.

– Я… не хотів заважати, – забурмотів Юрій.

– Боюся, Григорій гадає, що заважає саме він.

– Його вигляд бентежить, ваша правда, але він Святий, божественне створіння.

– Нас вчать розуміти пересічне й боятися того, що відрізняється, навіть якщо воно має божественне походження. – Ніколаї плеснув у долоні. – То ми вже готові дізнатися, як мене вбити?

– Ой, ваша величносте, ні, ні. Аж ніяк. Але я трохи поміркував щодо ритуалу, а Єлизавета… – Хлопець завагався, промовляючи її ім’я, наче воно теж вимагало священного обряду. – Єлизавета хоче пристати до вашої підготовки.

– Вона надіслала тобі звісточку?

– Я тут для того, щоб скласти вам компанію, – гордо пояснив чернець.

– Чудово, – озвався король і обсмикнув манжети. – Ходімо по Зою.

Юрій відкашлявся.

– Командира Назяленскі не запрошували.

– Її рідко запрошують, та я однаково хочу, щоб вона супроводжувала мене.

Чернець насупився, та Ніколаї знав, що хлопець не заперечуватиме своєму королю.

– Залишається тільки знайти її.

Король відчув, як щось смикнуло його за холошу, і подивився вниз. Ведмежатко на кістяних колесах знову під’їхало до нього. Юрій ледь чутно зойкнув.

– Він привітний, – заспокоїв хлопця Ніколаї. – Сподіваюся.

Вони рушили за ведмедиком уздовж коридору, і з кожним кроком здавалося, наче стіни вкриваються брижами, вітаючи гостей. У Ніколаї знову з’явилося відчуття, немов усе навколо водночас живе – і позбавлене життя. Йому не залишалося нічого, крім як плисти за течією. Його світ перетворився на дивну місцину, тож слід було підлаштуватися або збожеволіти.

Подолавши звивисті коридори, вони опинилися на довгому вузькому мості, що вів до чергової вежі з височезними шпилями – Юрісового царства. Башта була облицьована щербатим чорним каменем і здалася Ніколаї схожою на руїни старовинного замку, які він бачив на Мандрівному острові. Її фундамент був поцяткований численними печерами й порожнинами, а шпиль скидався на простягнутий до неба кіготь.

Перейшовши міст, король помітив, що Юрій неабияк нервується.

– Ти боїшся висоти чи не схвалюєш присутності командира Назяленскі?

– Ваша величносте, я б ніколи не наважився сказати, що не схвалюю її.

– Багатозначна відповідь. Чому вона тобі не подобається? – Зоя ніколи не прагнула подобатися людям. Цю рису Ніколаї вважав однією з найпривабливіших, та однаково хотів почути, що скаже Юрій.

– Те, що вона казала прочанам… – Чернець осудливо похитав головою. – Я не розумію її гніву. Дарклінґ скоїв чимало злочинів, але ж вона сама була його улюбленицею.

Обговорювати цю тему Зоя не любила. Їй хотілося спалити власне минуле, наче динамітний ґніт.

– Як гадаєш, що саме живить її гнів? – поцікавився Ніколаї.

– Ненависть.

– Певним чином. Кожне пальне працює по-своєму. Щось згоряє швидше, а щось повільніше. Ненависть – один із видів пального. Але ненависть, що народилася з прихильності, – це геть інша річ.

Юрій торкнувся кістлявою рукою грубої вовни своєї ряси.

– Я читав історичні хроніки. Знаю, що він поводився нечестиво, але…

– Книжки розповідають не все.

– Звичайно, це мені відомо, так. Так. Але мені здається… мені здається, що я частково схвалюю його мотиви.

– А його методи?

– Вони були надміру жорстокі. – визнав хлопець. – Утім, напевно… напевно, іноді це необхідно?

– Юрію, якщо хочеш уберегти голову на плечах, раджу тобі ніколи не казати цього в присутності командира Назяленскі. Проте почасти твоя правда.

Хлопець здивовано кліпнув.

– Правда?

– Дарклінґ прагнув миру. Мріяв зробити Равку сильнішою. Безпечним притулком для Гриші. І я теж мрію побачити все це за свого правління.

– Так, – завзято озвався Юрій. – Саме так! Дарклінґ не був хорошою людиною, але він дивився в майбутнє і…

Ніколаї заперечливо звів долоню. Він сумнівався, що хлопцеву думку можна змінити, та, якщо йому вже хочеться обожнювати Дарклінґа, нехай принаймні робить це з розплющеними очима… а його власній упередженості взагалі немає меж.

– Є невелика різниця між поглядом у майбутнє та ілюзіями. Дарклінґ присягався, буцімто служить Равці, та це змінилося, щойно Равка припинила служити йому. Він клявся, нібито любить гришів, але ця любов розтанула, варто їм було не обрати його собі за пана. Дарклінґ зламав власні правила, а заразом мало не занапастив цілий народ.

Юрій стурбовано закопилив губу.

– Ну ж бо, – підбадьорив його король. – Я бачу, тобі хочеться щось сказати.

Чернець поправив окуляри на переніссі.

– Якби ваш батько… якби колишній король не був такий…

– Слабкий? Продажний? Некомпетентний?

– Ну…

– Мені не подобається визнавати помилки власного батька. Чи його батька. Чи того батька, що правив ще раніше. Серед Ланцових були хороші королі й були погані. Король Анастас збудував у Равці дороги, але стратив майже дві тисячі єретиків. Іван Золотосяйний зводив школи й музеї, але не втримав Сікурцой, віддавши його Шу Хану. Мій батько… Я волів би пишатися батьком. Кажуть, наче рід Ланцових походить від жар-птиці, але ми просто люди, і подеколи дуже слабкі люди. Я не можу змінити вчинків своїх предків. Можу лише сподіватися, що мені вдасться виправити деякі їхні помилки та обрати для нас інший шлях.

– А як щодо вашого сина?

Ніколаї вишкірився.

– Юність у мене була бурхливою, але обачною.