Юрій зашарівся.

– Я мав на увазі ваших майбутніх синів і доньок. Ви впевнені, що з них виростуть гідні правителі?

Пройшовши крізь арку, вони опинилися в Юрісовій башті, і Ніколаї розреготався.

– То ти не лише єретик, а ще й радикал?

– Звісно ж, ні, ваша величносте!

– Усе гаразд, Юрію, – заспокоїв його король. – Я недарма призначив на місцях надійних керівників, а народним зібранням дав більше повноважень. Можливо, колись Равці більше не буде потрібен монарх. Але зміни відбуваються поступово.

«А може, їм не судилося втілитися в життя». Ніколаї не кривив душею, коли казав Зої, що равканців приваблюють могутні, сильні лідери. Їм ніколи не дозволяли навчитися самостійно керувати собою, адже рішення ухвалювали винятково королі, Дарклінґи, генерали і священники. З часом усе це може змінитися. «А може, я помру під час цього обряду і країну поглине хаос».

Тоді він залишить Равку непростимо вразливою. Замість нього зможуть керувати міністри, але він не віддав жодної чіткої вказівки щодо спадкоємця. Нащадків у нього немає. Немає дружини, яка могла б стати символом єдності. Та й хто б захистив її, уявну дівчину, з якою він мав побратися? Відповідь була очевидна: на цю роль згодиться Зоя Назяленскі, за умови, що їй пощастить вибратися живою з цього чистилища.

Він оголосить її не просто генералом Гриші, а першим міністром і Захисником королівства. Якщо Ніколаї помре раніше, ніж його нащадок досягне повноліття, Зоя попіклується про Равку і порядок успадкування трону. Люди навчилися їй довіряти, наскільки вони могли довіряти гришниці. І попри її злопам’ятність і похмурий настрій, Ніколаї теж навчився їй довіряти. Вона перетворюється на врівноваженого, упевненого в собі лідера.

«Або ні», – подумав хлопець, коли ведмежатко привело їх до Юрісового святилища, де двоє суперників зійшлися в бою. Зоя вишкірила зуби й розмахувала двома бойовими сокирами, на кшталт тих, які полюбляла Тамар, проте ці здавалися стародавнішими й не такими витонченими. Юріс атакував її велетенським палашем.

Чернець нервово посмикав миршаву борідку.

– Це здається небезпечним.

– Для кожного з них, – погодився Ніколаї.

Навколо суперників скупчилися грозові хмари, і підлога здригнулася від грому. Затиснувши маленькими лапками вуха, ведмежа поїхало геть, немов намагалося втекти від гуркоту.

Хай яким неймовірним це здавалося, та на коротку мить Ніколаї вирішив, що сили суперників рівні. Утім він знав: Зоя в такому бою не велика мастачка, тож коли Юріс завдав оманливого удару ліворуч, вона очікувано помилилася і смикнулася в той самий бік.

– Прикрий фланг! – крикнув хлопець.

Юріс рвучко обернувся й вималював палашем у повітрі розмашисту дугу. Зоя скинула вгору сокири, які, здавалося, горіли синім полум’ям. Від удару чоловікового меча на лезах сокир спалахнула блискавка, і велетень заревів, а його чорні, укриті лускою обладунки закурилися.

Що це Зоя таке зробила? І як їй вдалося витримати силу Юрісового удару?

– Добре! – похвалив Святий, коли суперники розійшлися. Він поворушив плечима, наче те, що його щойно мало не підсмажили живцем, було буденною ситуацією. А може, для древнього дракона так і є.

Зоїне волосся змокріло від поту, сорочка прилипла до шкіри, а на обличчі розквітла п’янка усмішка, якої Ніколаї ще ніколи не бачив. Настрій у нього враз зіпсувався. Хлопець відкашлявся.

– Якщо ти закінчив спроби розітнути мого генерала навпіл, то вона потрібна мені на хвилинку.

Зоя обернулася, витираючи рукавом піт із чола.

– Що таке? – Її очі аж сяяли синявою.

– Нас покликала Єлизавета. Я хочу, щоб ти ознайомилася з обрядом.

Дракон пхикнув.

– Їй цікавіше буде зі мною. Шлях до тернового лісу тобі доведеться пройти самотою, юний королю.

– Але це дуже важкий шлях, – заперечив Ніколаї. – І хто понесе мій перекус?

Юріс похитав головою й обернувся до Зої, котра вже вішала сокири на стіну.

– Ти марнуєш час на дурниці.

– Майбутнє моєї країни не дурниця.

– Король і країна – це не одне й те саме.

Зоя відкотила рукави й застібнула ґудзики на зап’ястках.

– Майже одне й те саме.

Юрісове тіло набрякло, прибираючи драконової подоби, за спиною замайоріли крила. Ніколаї силоміць змусив себе зберегти спокійне обличчя, попри первісний жах, що охопив його від побаченого. Невже він теж має такий вигляд, коли всередині прокидається потвора?

Святий знову пхикнув, цього разу велетенською пащекою, і сили його подиху вистачило, щоб кімнатою закрутився вихор.

– З часом ти сама все зрозумієш. Коли він стане старим, а ти лише могутнішою.

Дівчина байдуже стенула плечима.

– А тим часом ти обернешся на порох, тож навіть не зможеш позловтішатися.

Дракон, набурмосившись, відлетів подалі. Ніколаї радісно помахав йому навздогін, та чоловікові слова не давали королю спокою, поки він повертався з Юрієм і Зоєю коридорами. Він непокоївся, що вони можуть загубитися, однак укриті брижами стіни, схоже, вказували їм дорогу, тож незабаром трійця опинилася на іншому мосту, який, як сподівався Ніколаї, мав привести їх до Єлизаветиної вежі.

Король знав, що гриші живуть довго; що могутніші вони, то довше життя на них чекає. Скільки років Зоя захищатиме Равку і династію Ланцових? Чи зможе вона мудро керувати країною, чи не піддасться божевіллю вічності, як це сталося з Дарклінґом? І чи прийме її народ? А може, з часом її вважатимуть чимось протиприродним? Його вже давно не буде на світі, ці проблеми не завдаватимуть йому ні клопоту, ні турбот, проте ця думка однаково залишалася невеселою.

Юрій так раптово закляк, що Ніколаї мало не наштовхнувся на нього.

– Ох… – видихнув хлопець, – ох.

Перед ними замайоріла вежа Єлизавети – у дивному тьмяному світлі Зморшки її бурштинові панелі сяяли золотом. Ніколаї помітив велетенських комах усередині кожної панелі, а вся будівля гула, немов велетенський вулик.

– Санкта, – побожно прошепотів Юрій.

Ніколаї зауважив, що поряд із драконом чернець не відчував такої побожності, однак Юрісова вежа була схожа на лігво звіря. А ця будівля скидалася на жаский у своїй величі священний храм.

– Щодо погребального вогнища ти помилився, – нагадала Юрієві Зоя. – А нам узагалі щось відомо про вимоги до обряду?

– Лише те, що він небезпечний, – озвався чернець.

– А я, дурепа, думала, що король просто з’їсть цукерочку й виголосить промову.

– Я вже підготував кілька обраних уривків, – утрутився Ніколаї.

Поки вони наближалися до вежі, її панелі заворушилися й утворили щось на кшталт входу. Повітря всередині пахнуло трояндами й медом, а все навкруги мерехтіло м’яким золотистим світлом надвечірніх годин перед заходом сонця. Утім, сонце тут не сідало ніколи.

Єлизавета в оточенні бджіл і бабок теж здавалася відлитою з золота, троянди на її сукні розквітали, в’янули й розквітали знову.

– Ласкаво прошу, – привітно озвалася вона. Якщо поява Зої здивувала чи роздратувала Святу, вона цього не виказала. Натомість усміхнулася гостям. – Мій королю, подивімося, чи з’явиться потвора, якщо ми її покличемо.

Ніколаї вклонився, і Єлизавета змахнула рукою в бік стола, на якому стояв глиняний горщик.

– Коли настане час обряду, я підійму з пісків Зморшки терновий ліс. – Пояснюючи це, Свята поворушила пальцями, і з глини в горщику з’явився вкритий колючками пагін металевого кольору. – У дорослих дерев шипи будуть завбільшки з шаблю. Ти викличеш потвору, а коли вона з’явиться, протнеш шипом обидва ваших серця.

– І як йому вдасться це пережити? – поцікавилася Зоя.

Маленьке тернове деревце, схоже, росло, шипи помітно довшали.

– Це залежить від короля. Ми можемо навчити його викликати й контролювати потвору, але побороти її йому доведеться самотужки. Якщо його волі вистачить, він виживе. А якщо ні, його тілом заволодіє чудовисько.

Ніколаї помітив, що тре долонею груди, і змусив себе припинити.

– Моєї волі?