– На тебе чекає випробування фізичної та духовної сили. Воно має на меті відділити людину від звіра, а звіра – від людини. Такого болю тобі ще не доводилося відчувати, але найгіршою буде зустріч віч-на-віч із чудовиськом.
– Що саме на мене чекає? – запитав король.
Цього разу усмішка Єлизавети була співчутливою, немов вона вповні відчула страх, гнів і зніяковілість, які переслідували хлопця, відколи в ньому оселився демон.
– Ти зустрінешся із залишками Дарклінґової сили. Уламками його намірів і задумів. Решта мені точно не відома. Чудовисько не захоче покидати твоє тіло. Воно спробує збентежити тебе, завадити тобі провести обряд і скористатися шипом. Якщо йому вдасться, воно цілковито поглине тебе. Як гадаєш, ти зможеш перемогти? – м’яко поцікавилася Свята.
– Ми вже якось подолали Дарклінґа.
– Його подолала Аліна, – виправила короля Зоя.
Єлизавета з відразою скривилася.
– Сонячна Свята, – насмішкувато кинула вона. – Як розпачливо люди мріють про дива. Як низько готові опуститися.
Ніколаї побачив, як Зоя примружила очі, і поклав долоню на її руку. Вони тут були не для того, щоб захищати Алінину пам’ять.
– Але ти зустрінешся не з Дарклінґом, – повела далі Єлизавета.
Тернове деревце стрімко підіймалося вгору. Горщик розколовся, і крізь глину пробилися допитливі щупальця коріння.
– Це буде не зовсім Дарклінґ. А створіння, що ожило завдяки його волі, як і тіньові солдати – нічєвої. Однак воно прожило в тобі понад три роки. Ділило з тобою думки й бажання, а тепер скерує їх проти тебе. Безумовно, воно боротиметься за життя так само запекло, як і ти.
Ніколаї здогадався, що ці слова мали б налякати його. Імовірно, розсудлива людина добряче подумала б, перш ніж дозволити настромити себе на велетенський шип, проте він лише трохи побоювався. Думка про те, що він може зустрітися з потворою й перемогти її або дозволити знищити себе, була значно приємнішою за необхідність змиритися з тим, що він страждатиме від нічних жахіть до кінця життя. Король уже був повірив, що ця штука залишиться з ним назавжди. Ніколаї зневажав деякі власні риси: надмірне честолюбство, дрібку егоїзму, яку так уважно помітила Аліна, – і Єлизавета мала рацію: для бою з ним чудовисько обере саме цю зброю й дещо гірше. То нехай так і буде. Хлопець знав, що кінець кінцем його бажання жити переможе будь-що.
– Коли настане час, – присягнувся він, – я буду готовий.
Дерево раптом зістрибнуло зі стола, його вже товстенький стовбур пульсував, а шипи наїжачилися, мов кинджали. Воно пролетіло над підлогою й заклякло за міліметр від грудей Ніколаї, націлившись довгим загостреним кінчиком смертоносного шипа простісінько в королівське серце.
– Сподіваюся, – озвалася Єлизавета. – Ми цілу вічність чекали на тебе, Ніколаї Ланцов. І буде дуже прикро, якщо ти нас підведеш.
Король перезирнувся з Зоєю. Юрій із неприхованим обожнюванням витріщався на Єлизавету. Пожитку з нього, як завжди, було небагато.
– Не сумніваюся, що ти намагаєшся мене налякати, – сказав Ніколаї, торкаючись пальцем кінчика шипа. – Точно не знаю чому, та, може, краще було б показати мені павука в костюмі?
– Чому в костюмі? – перепитала Зоя, суплячись. – Чому не просто павука?
– Бентежні запитання: де він узяв цей костюм? як застібнув ґудзики? чому вирішив причепуритися?
Єлизавета мовчки вивчала їх. Потім клацнула пальцями, і тернове дерево зникло.
– Я збиралася покатувати ченця, щоб розбурхати твою темну суть, – замислено промовила вона. – Але не тягнімо кота за хвіст.
Свята змахнула рукою, і підлога навколо Зої здибилась, запроторивши її в клітку з блискучими бурштиновими стінками.
Дівчина закричала, обличчя скривилося від страху, перш ніж їй удалося опанувати себе. Вона викинула вперед долоні, відштовхуючи осяйні стіни за допомогою власної сили. З-під її ніг кімнатою потекло щось золотаве.
Ніколаї кинувся до Зої, та між ними з’явилися дикі неприступні хащі тернового лісу. Повсюди стіною мертвотно-сірих списів стирчали шипи.
– Припини це, Єлизавето, – крикнув він, хай навіть більше не бачив Святої.
Хлопець почув Зоїн крик.
– Я знаю, що ти не збираєшся її вбивати, – повідомив він, хай навіть нічого такого не знав. – Вона потрібна Юрісові.
З хащів з’явилася Свята в трояндовій хмарі.
– Гадаєш, мене цікавить, що там потрібно Юрісові? Я потребую свободи. І якщо, втративши її, ти почнеш діяти, мені це здається невеликою ціною.
Ніколаї кинувся на неї, та Єлизавета зникла в терновому лісі. Хлопець стрибнув у колючі зарості, не зважаючи на біль від шипів, що кололи його крізь одяг. Вони були страшенно гострі й упивалися в плоть, наче зуби.
– Доведеться політати, мій королю, – повідомив йому Єлизаветин голос, – інакше ніколи не звільнишся і не звільниш нас.
Зоїні крики дедалі гучнішали.
Десь у хащах скрикнув Юрій.
– Ой, ні! Будь ласка, не треба. Благаю.
Ніколаї змусив себе заплющити очі. «Виходь, виродку, – наказав він чудовиську. – Хочеш розправити крильця? Ось твій шанс. А на знак подяки я навіть дозволю тобі зжерти цю так звану Святу».
Проте якщо потвора його почула, то лише посміялася у відповідь. Та чорна сутність, що жила у хлопця всередині, не збиралася грати в його гру.
«Свята їй не нашкодить, – нагадав собі Ніколаї. – Це така тактика».
Саме тоді Зоїні крики стихли. Юрій схлипував.
– Зоє? – гукнув король. – Зоє!
Він зіщулився в колючих заростях.
– Зоє! – закричав, але замість власного голосу почув гарчання.
Цього разу Ніколаї відчув, як створіння у нього всередині прокладає собі шлях на волю, наче продряпуючи грудну порожнину своїми кігтями.
«Ні». Він не хотів цього, не хотів віддавати потворі контроль над власною свідомістю. «Так». – «Пам’ятай, – наказав собі, – пам’ятай, хто ти такий».
Хлопець відчув, як з’явилися пазури, як видовжилися зуби.
«Я – Ніколаї Ланцов, корсар і король».
Хлопець скрикнув, коли спину протнули крила і він піднявся над терновим лісом під стелю височезної вежі. «Пам’ятай, хто ти такий».
Єлизавета з переможним виразом на обличчі спостерігала за ним. Юрій плакав. Зоя, наче закляклий в бурштині янгол, нерухомо плавала поряд із ним у золотому саркофазі.
Ніколаї не впізнавав звуків, що вихоплювалися з його горла, коли він кинувся до Зоїної пастки. Хлопець гупнувся в стінку так, що аж кістки захрускотіли, але в’язниця не піддалася.
Вищирившись, він обернувся до Єлизавети. «Я – чудовисько, а чудовисько – це я». Він відчував, як демон усередині змагається за контроль над свідомістю, як висмоктує з нього силу. Та Свята лише люб’язно й милосердно всміхнулася. Щойно вона змахнула рукою, бурштинові стіни навколо Зої зникли, а терновий ліс зів’яв, упавши на підлогу.
Хлопець підхопив розслаблене тіло генерала. Дівчина була вкрита золотавою живицею. Єлизавета стиснула руку в кулак, і Зоя закашлялась. Розплющила очі зі склеєними смолою віями, розгублено кліпнула, на її обличчі знову з’явився переляк, і генерал заборсалася в королівських руках.
Він хотів заспокоїти її. Хотів… Запах її страху змішався з ароматом живиці. Ніколаї сп’янів від нього. Від нього він почувався голодним.
Єдине, чого йому хотілося, – увіп’ятися пазурами в її плоть. Єдине, чого йому хотілося, – зжерти її.
«Пам’ятай, – наказав він собі, – пам’ятай, хто ти».
Ніколаї Ланцов. Правитель Равки. Корсар. Солдат. Молодший син зганьбленого короля.
З його рота вихопився голодний рев, і Зоя спробувала відповзти вбік, але живиця стримувала її рухи. «Пам’ятай, хто вона така». Зоя пише листи поряд із ним. Зоя похмуро дивиться на загін новобранців. Зоя в екіпажі тримає його в обіймах, поки він тремтить і тремтить, і чекає, коли чудовисько відпустить його.
Хлопець міцно вчепився у свої спогади, у відчуття, у те жахливе тремтіння. «Геть, – наказав він. – Геть».
Потвора, неохоче затинаючись, повернулася до темної місцини, де переховувалася, залишивши по собі ядучий присмак чогось паленого в роті. Хлопець, затремтівши, упав на коліна. Йому бракувало сміливості подивитися на Зою й побачити огиду на її обличчі. Вороття вже не буде. Він відчув на плечах її руки і змусив себе зустрітися з дівчиною поглядом.