За мить ворота з деренчанням розчахнулися.

– Не зачиняйте, – попросила Ханна. – У нас обмаль часу.

– Заждіть, – наказав вартовий. Він відчинив задні дверцята фургона і глипнув на Леоні з Ніною, вбраних у сарафани. – А ці двоє що тут роблять?

– Заради Джела, невже ви гадаєте, що я збираюся заспокоювати цілий натовп заплаканих жінок і загиджених малюків? – кинула Ханна. – А може, ви підете зі мною й витиратимете їхні дупи?

Усі Святі, у неї був справжній талант!

Вартового ця пропозиція, схоже, неабияк налякала.

– Ні, красно дякую.

Він затріснув дверцята, і наступної миті фургон заїхав крізь ворота до колишнього східного вантажного відсіку фабрики.

– Ходімо, – поквапив дівчат Адрік, підганяючи їх до важких подвійних дверей. – Нам знадобилося більше часу, ніж ми розраховували.

Леоні крапнула кислотою на замки на дверях до палати, і вони, засичавши, із дзенькотом впали на підлогу.

Ніна обережно відчинила двері.

Вони увійшли до темного коридору й рушили на тьмяне світло ліхтарів. Дівчина відчувала запах тіл, сморід кислого молока, брудних підгузків і застояні промислові нотки мастила й вугілля.

Палата ледь чутно озивалася зі сну: хтось тихенько похропував, якась жінка стогнала, соваючись у ліжку. Неподалік від ліхтаря лежала в тонкій сорочечці дівчина з запалими очима, а її худенькі руки, наче велетенську перлину, колисали живіт.

Коли дівчина побачила Ніну з Леоні, на її обличчі розквітла щаслива, сповнена надії усмішка.

– Ви прийшли раніше! – вигукнула вона. – Принесли мою дозу?

– А де моя доза? – поцікавилася інша дівчина, підводячись на постелі.

– Святі, – пробурмотів Адрік, побачивши у світлі ліхтарів ряд ліжок і всі жахіття палати. Схоже, йому стало млосно. У Леоні на очах забриніли сльози. Ханна затиснула рота рукою. Вона невпинно хитала головою.

– Ханно? – пробурмотіла Ніна.

– Ні, – дівчина захитала головою ще несамовитіше. – Ні. Він до цього не причетний. Він не міг. Напевно, він не знає.

Заплакав хтось із малюків. Реальність ломки в цих дівчат, їхніх незграбних тіл, їхніх сповнених надії облич здавалася приголомшливою. Чому Ніна вирішила, наче їм удасться з усім цим упоратись? Але вона обрала цей шлях… заради них усіх.

– Сильвіє, – схлипнула Ханна.

Сильвія Вінтер, пригадала Ніна, була однією з пацієнток, яких послушниця потайки виˊходила. Дівчина з запалими очима підвела погляд, але її очі не впізнали Ханну. Та підійшла до ліжка, однак дівчина збентежено зіщулилась.

– Це я, – сказала Ханна. – Я… – А тоді пригадала, що вбрана у форму й риси її обличчя змінилися. – Мені… мені дуже прикро.

– Ходімо, – поквапила її Ніна. – Нам слід ворушитися. – Дівчина дістала з кишені приготоване Леоні заспокійливе. Рідина була молочно-біла, зварена не з листя парем, а з її стебелець.

– Це не схоже на мою дозу, – насупившись, обурилася дівчина біля ліхтаря.

– Це дещо новеньке, – заспокійливо відповіла Ніна. – Ми перевеземо вас усіх на нову базу.

– Нас усіх? – перепитала котрась із дівчат. – І малюків теж?

– Так.

– А на новій базі є вікна? – запитала Сильвія.

– Є, – надтріснутим голосом озвалася Ханна. – І свіжа їжа, і морський вітерець. Подорож буде складна, та ми щосили намагатимемося полегшити її.

Принаймні це було правдою.

Вони по черзі роздавали дівчатам їхні дози заспокійливого й поступово відводили їх до фургона.

Адрік звірився з годинником.

– Уже час.

Він змахнув рукою, і Нінині вуха заклало від тиску, який хлопець нагнав на фабрику, щоб створити звукову завісу й замаскувати їхні переміщення.

Найкраще з цехом була знайома Зенік, тож саме вона повинна була відвести Леоні туди, де слід було закласти вибухівку, поки Адрік із Ханною закінчували завантажувати бранок із малюками. Ніна допомогла подрузі заховати саморобні бомби до кошика, під стос брудної білизни, і вони рушили вглиб фортеці. Тиша здавалася благословенною, робочий день ще не почався, а завдяки Адріку їхні кроки залишалися беззвучними, не порушували навколишнього спокою.

Ніна рішуче попрямувала до західного крила головної будівлі фабрики, якомога ближче до казарм і кухонь. Вона не хотіла стикнутися з кимось із патрульних. Повертаючись, дівчина розклала вздовж стіни невеличкі вибухові пристрої, з’єднані довгим ґнотом.

Щойно встановивши останню бомбу, Ніна почула крик. «Леоні». Дівчина нечутно помчала назад до головної зали. Увійшовши, вона почула голоси і, роззираючись, втиснулася за вкритий пилюкою бак. Леоні стояла спиною до Ніни, звівши руки. На неї націлив пістоль Ярл Брум. Ніна вчепилася в бак, намагаючись не видати жодного звуку.

– Хто тебе прислав? – допитувався чоловік. – Ти відповіси мені, інакше я витягну з тебе пояснення разом із кров’ю.

– Ти мені огидний, – сказала дівчина на земені.

Їхні голоси звучали навдивовижу приглушено. Чи помітив це Брум? Чи здогадався, що хтось застосував гришинську силу? Ніна повільно поповзла вздовж ряду велетенських машинерій. Якщо їй удасться підкрастися до Брума ззаду, вона зможе його обеззброїти.

– Я не розмовляю вашою огидною мовою, – кинув чоловік. – До того ж мені відомо, що ти розумієш більше, ніж удаєш.

Леоні всміхнулась, її врода приголомшувала.

– А ти розумієш менше, ніж зможеш колись осягнути.

– Я так і знав, що ви не просто крамарі. Де твій поплічник? А як щодо вашої провідниці, Міли Яндерсдат? Їй відомо, що ви шпигуни?

– А ти такий голомозий, – озвалася дівчина так само на земені. – Утім, це буде не найгіршим, що зробить із тобою Міла Яндерсдат.

– То вона теж була в цьому всьому замішана? – роздратовано заревів Брум.

– Скільки було дівчат? – Леоні перейшла на ламану фієрданську. – Скільком ти нашкодив?

– Це не жінки, – пхикнув Брум. – Вони всі гришниці, а твою першу дозу я залюбки вколю тобі власноруч. І на тебе зійде вся могутня сила Фієрди.

Він потягнувся до важеля на стіні, й Ніна зрозуміла, що ось-ось пролунає сирена.

– Стривай! – крикнула вона, не певна, що збирається робити… і цієї ж миті Ярл Брум гепнувся на підлогу.

Позаду нього, тримаючи в руках гайковий ключ і важко дихаючи, стояла Ханна.

– Він знав, – уривчасто кинула вона. – Він знав. – Дівчина впала на коліна поряд із чоловіком і взялася колисати його заюшену кров’ю голову. – Тату, – промовила вона з мокрими від сліз щоками, – як ти міг?

– Ходімо, – наказала Ніна. – Нам слід вивести дівчат і забиратися звідси.

Ханна витерла очі рукавом.

– Ми не можемо покинути його на смерть.

– Ти на власні очі бачила, у чому він винний.

– У чому винний уряд, – виправила її Ханна. – Мій батько солдат. Ти сама казала, що це країна зробила його таким.

Ніна не знала, хочеться їй сміятися чи кричати. Ярл Брум був командиром дрюскелле, зловісним генієм, що стояв за тортурами незліченних гриш. Він був не просто солдатом. «Збережи трохи милосердя до мого народу».

– Нам час іти, – нагадала Леоні. – Якщо ми негайно не підпалимо перший ґніт, бомби не вибухнуть вчасно. Це якщо вони взагалі вибухнуть.

– Він мій батько, – кинула Ханна, і в її очах засяяла та палка рішучість, яку Ніна так любила. – І я його тут не покину.

Ніна роздратовано змахнула руками.

– Гаразд, допоможіть мені його підняти.

Дівчата потягнули Брумове тіло коридором до палати. Чоловік був кремезний, до того ж Ніна просто заради власного задоволення весь час хотіла кинути його.

– Отже, командир Брум таки не покинув містечка? – зауважив Адрік, опускаючи руку.

У Ніни затріщало у вухах, і в палату знову полилися звуки.

– Гадаю, він хотів попрощатися, – пробурмотіла вона, тягнучи Брума до фургона.

Дівчата дивилися на нього з помірною цікавістю. Заспокійливе, безсумнівно, вже подіяло.

– А як щодо твоєї сестри? – поцікавилася Ханна.

– Її тут немає, – відповіла Зенік. – Мабуть, перевезли кудись.

– Як ти можеш бути в цьому впевнена?