Толя насупився й пробурмотів у своє горнятко:

– Це класика.

Ісаак із його думкою не погоджувався, однак сумнівався, що зараз вдалий час для суперечок щодо поезії.

Женя штурхнула Давіда ліктем, і той відірвався від трактату, який саме читав.

– Ми знайшли на дверях королівської спальні пристрій, що активував викид миш’яковистого водню. Найімовірніше, виготовили його фієрданці.

– І їх заарештують? – із надією в голосі поцікавився Ісаак.

Тамар це, схоже, приголомшило.

– Авжеж, ні. Нам нічого не вдасться довести, до того ж це можна вважати хорошими новинами.

– Звісно, – погодився Ісаак і почухав вухо. – І чому це хороші новини?

– Ми вже й так підозрювали, що фієрданці приїхали сюди не для того, щоб побавитися з нами. Якби виявилося, що до справи причетні Керч або Шу Хан, тоді б у нас були причини для хвилювань. А отже, шуанці досі готові до союзництва. Цікаво було б дізнатися, хто може спробувати здійснити замах на короля.

– Сподіваюся, для цього не доведеться наражати короля на небезпеку, – озвався Іссак, здивувавшись гіркоті у власному голосі.

Толя заспокійливо поклав йому на плече велетенську руку.

– Ми нізащо не дозволимо нашкодити тобі, Ісааку.

– Я знаю, – погодився хлопець. Та чи справді він був у цьому впевнений? І чи личить йому жалітися? Солдатові судилося стати гарматним м’ясом. Завдання вартового – затуляти собою короля від небезпеки. Хіба ж не цим він зараз займався?

Тамар відкинулася на стільці, схрестивши довгі ноги.

– Я обшукала кімнати шуанської варти.

– Вони наші гості, – обурився Толя.

– Вони наші вороги, – нагадала дівчина.

– І потенційні союзники, – втрутилася Женя. – Не варто їх гнівити.

– Ми поводилися обачно. Утім, дізнатися майже нічого не вдалося. Кілька щоденників, які я знайшла, написані шифром, і сумніваюся, що хтось із членів Тавґхараду може виявитися достатньо недоумкуватим, щоб записувати небезпечні подробиці.

– А керчинці намагалися потрапити до наших лабораторій, – повідомив Толя.

Давід, здригнувшись, відірвався від читання.

– І їм це вдалося?

– Ми дозволили їм дійти до майстерень Творців.

– А, – відповів Давід, миттєво збайдужівши.

– А це нас не займає? – перепитав Ісаак.

– Справжня робота ведеться деінде, – пояснила Тамар. – Ми навіть залишили для них кілька фальшивих креслень. Усе це повинно стати чудовим підґрунтям для нашої вистави в «Позолоченому Болоті».

– Ми збираємося до «Позолоченого Болота»? – здивувався Ісаак, не приховуючи захвату.

– На жаль, – зітхнув Толя.

Женя підібгала ноги, не знімаючи капців.

– Ми влаштуємо для керчинців демонстрацію нашого прототипу ізмарсії на озері графа Кіріґіна.

Усі багатозначно перезирнулися; Ісаак не зрозумів, що саме вони мають на увазі, та в цьому не було нічого нового. Хлопець припустив, що хтось розповість йому, що таке ця ізмарсія, щоб він зміг замислено кивати, коли про неї йтиметься.

– Ти там працюватимеш, – нагадала Тамар, – а не насолоджуватимешся Кіріґінськими розвагами.

– Аякже, – відповів Ісаак. Проте йому бодай краєм ока вдасться побачити те, навколо чого здіймався увесь цей галас.

Женя простягнула йому стос паперів.

– Тут інформація про сьогоднішню вечерю. Виголошувати промову тобі не доведеться, але захід досить офіційний, тож намагайся триматися невимушено. На завтра заплановано лови.

– Принаймні полювати я вмію, – з полегшенням озвався хлопець.

– Але не так, як це роблять аристократи. Утім, Ніколаї однаково ніколи не був великим прихильником полювань. Він страшенно любить лисиць. Тож це просто привід покататися верхи й краще познайомитися з претендентками. Пам’ятай, що ти повинен приділити увагу кожній. Деталі обговоримо пізніше, після вечері.

Гриші покинули кімнату, а Ісаак, закинувши голову, взявся розглядати позолочену стелю. Почувався він водночас утомленим і стривоженим. Погортавши записки про те, як розсядуться гості та як правильно їсти устриць, хлопець відкинув їх убік. Йому необхідно було провітрити голову.

Щойно він відчинив двері, перед ним з’явився Толя.

– Щось сталося?

– Я просто хочу прогулятися.

Вартовий пішов за хлопцем назирці коридором, тримаючись за кілька кроків від нього, проте від думки, що його охороняють, Ісаакові було неспокійно. Подейкували, буцімто Ніколаї покинув університет, вирушивши в подорожі морями під іменем корсара Штурмгонда. Неоковирна історія, та хлопець міг зрозуміти королівські мотиви. Будь-хто обрав би свободу, а не цю нескінченну виставу.

Ісаак минув картинну галерею, не звертаючи уваги на численні портрети королів і королев Ланцових, і увійшов до оранжереї. Це було його улюблене місце в усьому Ґранд-Палаці. Приміщення з високою стелею забирало половину південного крила. Крізь стіни, зроблені зі скляних шибок, лилося яскраве сонячне світло, а викладена червоним кахлем підлога підігрівалася за допомогою труб із парою. Обабіч звивистих доріжок у горщиках росли фруктові дерева й високі пальми, над ними нависали пишні, укриті цвітом кущі, а живоплоти були підстрижені багатоярусними арками й решітками. У центрі оранжереї текло штучне джерельце; звужуючись та розширюючись, воно створювало дзеркальні озера й укриті ліліями ставки.

Біля одного зі ставків сиділа дівчина – ні, не дівчина, а принцеса. Егрі Кір-Табан. Донька Небес. Шуанці зазвичай діставали прізвище від одного чи обох батьків, але всі члени королівської родини успадковували його від першої королеви Шу Хану й засновниці династії Табан.

По периметру зали вишикувалися равканські вартові й члени шуанського Тавґхараду. Ісаак мав би помітити їх раніше, та думки його були деінде. Відвертатися не годиться ні вартовому, ні королю.

Отже, ось його шанс. Можна надолужити їхнє побачення, якому так і не судилося відбутися, і назбирати необхідної інформації для Жені та її спільників. «Зачаровуватимеш». Ага. Зачаровуватиме.

Та перш ніж Ісааку вдалося вигадати, як краще завести розмову, принцеса підвела голову. Вона поспіхом звелася на ноги й присіла в реверансі.

– Ваша величносте.

– Я не хотів порушувати вашого спокою, – перепросив хлопець шуанською.

– Я тут гостя. Про порушення спокою й мови нема. – Дівчина глипнула на вартових. – Не відмовитесь… не відмовитесь посидіти й трохи порозмовляти?

«Ось воно. Не довелося навіть просити». Та хлопцеві чомусь однаково кортіло розвернутися й кинутися навтьоки. Якщо він відмовить їй, це вважатиметься зневажливим ставленням. До того ж у дверях, мабуть, уже влаштувався Толя, котрий нікуди його не випустить.

Ісаак присів поряд із дівчиною на великому пласкому камені біля ставка. У повітрі солодко пахнуло помаранчевим цвітом, а плюскіт рибок у воді заспокоював. Якби на кожному кроці не стриміли вартові, це було б приємним місцем для відпочинку. Ісаак пообіцяв собі, що, діставши власне обличчя й повернувшись до служби, намагатиметься прибирати трохи приязнішого вигляду.

– Дякую, що приєдналися до мене, – сказала Егрі.

– Залюбки.

– Навряд чи, – пробурмотіла дівчина, ледь помітно всміхнувшись. – Ви, вочевидь, прийшли сюди побути наодинці – наскільки це можливо, – так само як я.

– Але якщо вам хочеться побути на самоті, чому ви запросили мене приєднатися до вас?

– Люди мусять бачити, що я докладаю хоч якихось зусиль, щоб поспілкуватися з вами, інакше вартові відзвітують моїй сестрі, тоді її докорам кінця-краю не буде.

– Вашій сестрі?

– Махі Кір-Табан, Народженій Небесами, нашій найбожественнішій принцесі, котра успадкує корону й багато років мудро та справедливо правитиме країною.

– А ви що робитимете? – поцікавився Ісаак. «Жінкам хочеться, щоб їх слухали».

– Звісно ж, поберуся з вами.

– Звісно, – повторив Ісаак, щосили намагаючись не відсахнутися. – А якщо не поберетеся?

У дівчини після цих слів на обличчі з’явилося щось схоже на паніку, наче такого запитання в сценарії не було, і тепер вона не знала, наскільки відвертою може залишатися. Ісаак поспівчував їй.