Женя кинула до рота шматочок сливи.

– Спершу я була королівською лялькою. Вона вдягала мене в гарненькі сукеночки, розчісувала мені волосся й дозволяла спати на підлозі біля її ліжка чи сидіти поряд із нею за столом. Я спостерігала за шахраями навколо неї та вчилася. А подорослішавши, вскочила в халепу, впавши в око королю… – Дівчина повільно витерла руки полотняною серветкою, залишивши на ній сливові плями. – Переконувала себе, що мої страждання були неабиякою честю, адже я стала Дарклінґовим солдатом і шпигункою. Він понад усе довіряв мені, й колись усі мали дізнатися, скільки я для нього зробила. Без інформації, якою я його забезпечувала, він не зміг би з такою легкістю влаштувати переворот.

Ісаак витріщився на неї.

– Ти зізнаєшся в державній зраді, – прошепотів він.

– Милий Ісааку, – з усмішкою озвалася дівчина, – Ніколаї давно вже пробачив мені, і тепер він заслуговує на мою вічну відданість. Дарклінґ жбурнув мене у воду, а потім дивився, як я йду на дно, виконуючи його забаганки.

– Тож він справді був таким жорстоким, як подейкують?

– Жорстоким? О так! Утім, він покинув мене на поталу королівським хижакам не для того, щоб покарати. Дарклінґ просто ніколи не замислювався, що я нещасна. Хіба його цікавили страждання якоїсь дівчини, якщо вони могли допомогти йому заволодіти цілою імперією? Він грав у тривалу й заплутану гру. І лише тоді, коли я наважилася замислитися про себе, коли втрутилася в його грандіозний план, він наслав на мене своїх чудовиськ і…

На озері пролунав гучний плюскіт. Підхопившись, вони побачили, як за бортом баржі, повної членів керчинської делегації, майнув шматочок жовтого шовку. Донька одного з крамарів впала у воду й стрімко йшла на дно ловити раків.

– Стрибай, – гарячкувато зашепотіла Женя. – Урятуй її.

– Там є гриші…

– Ніколаї не чекав би на гришів.

Вона мала рацію, але…

– Я не вмію плавати.

– Прошу, скажи, що це образний вислів.

– Боюся, ні, – зізнався хлопець, відчуваючи, як усередині здіймається паніка.

– Чому ти мені не сказав?

– Про це ніколи не заходила мова!

– Просто стрибай, – наказала Женя. – І не надумай борсатися. Просто якомога швидше тони, а ми попіклуємося про решту.

Ісаак повірити не міг, що дівчина не жартує, але одного погляду на її обличчя вистачило, щоб переконати його. «Гаразд, – подумав він, кидаючись до поруччя та стрибаючи у воду, сподіваючись, що вийшло хоч трошечки граційно, – принаймні, якщо я потону, не доведеться висиджувати довжелезну вечерю».

Вода була кусюче холодною, і щойно Ісаак опинився в ній, усе його тіло взялося вимагати, щоб він ворушився, боровся, зробив хоч щось, аби повернутися до повітря й тепла. «Не борсайся». Він залишився нерухомим, а коли всередині вже наростала паніка, легені нещадно заболіли. Хлопець подивився вгору – десь далеко слабко світилася поверхня води. Вона здавалася неймовірно далекою, а темне й мовчазне озеро навколо було схожим на безмежне беззоряне небо. Помирати в такому місці було огидно.

«Невже це кінець? – замислився хлопець. – Невже я справді помру, щоб урятувати героїчну репутацію короля?» Аж раптом його схопила за руку Надя. Дівчину оточувала створена нею бульбашка повітря, яку штовхали вперед двоє Плиноробів. Вона засмикнула хлопця всередину, і він захекано глибоко ковтнув повітря.

– Ну ж бо, – кинула дівчина.

Ісаак відчув, як заворушилася течія навколо, тягнучи їх уперед, наче стрімка ріка. Попереду під водою замайорів жовтий шовк. Дівчина – Бірґітта Шенк – не ворушилася. Очі в неї були заплющені, а волосся короною розпливалося навколо голови. О Святі, невже вона померла?

– Хапай її, – наказала Надя, і щойно його пальці стиснули дівочі зап’ястки, течія стрімко штовхнула їх угору.

Вони спливли на поверхню з протилежного боку крихітного острівця в центрі озера, далеко від прогулянкових суден. Толя з Тамар уже чекали на них.

Вони витягли Бірґітту на сходи однієї з кам’яниць, де тренувалися гриші, і взялися оживляти.

– Прошу, скажіть, що вона жива, – благально заскавчав Ісаак.

– Пульс є, – кинув Толя. – Але в легенях вода.

За мить Бірґітта закашлялася, випльовуючи озерну воду.

– Розходьмося, – наказав Толя.

– Будь чарівним, – нагадала Тамар, розчиняючись разом із рештою в імлі. – Ти тепер герой.

Ісаак зігнувся над дівчиною, намагаючись не забувати, що вона побачить королівське обличчя.

– Панянко Шенк? – гукнув він. – Бірґітто? З вами все гаразд?

Довгі вії затріпотіли. Дівчина подивилася на нього затуманеним поглядом зелених очей і розплакалася.

Гаразд. Можливо, вродлива зовнішність не завжди допомагала.

– Ви мало не потонули, – повідомив хлопець. – Вагома підстава для переживань. Ходімо, нам слід негайно вас відігріти.

Ісаак теж почувався змерзлим і виснаженим, але змусив себе зробити те, що, на його думку, слід було. Він підхопив дівчину на руки. О Святі, оце вона важка! Невже справді необхідно було натягати на себе стільки шовку?

Дівчина притулилася головою до його грудей, і рятівник поніс її на протилежний бік острова, цокотячи зубами й хлюпаючи вологою в черевиках, аж поки не вийшов з-за дерев. Поки всі витріщалися на воду, потенційні рятівники обпливли керчинський човен, а Плинороби відтягнули назад воду, що зависла над озером велетенською хвилею.

Хтось помітив Ісаака з Бірґґітою й вигукнув:

– Он де вони!

– Вона свіженька як огірочок! – крикнув Ісаак. – Але вдвічі мокріша. Нам обом потрібен сухий одяг і гарячий чай.

Натовп вибухнув оплесками. Ледве відчуваючи власні руки, хлопець опустив Бірґітту на пісок, як купу мокрого прання. Потім вклонився і навіть спромігся поцілувати їй руку, не цокотячи зубами.

Прогрес очевидний: від незначних порушень етикету до нагоди потонути, та ще й не самому. Напевно, завтра він спалить до пня цілий Палац.

Бірґітту Шенк з Ісааком, загорнутих у ковдри, відвели на королівський човен і пригостили бренді, а служники взялися розтирати їм руки. Однак хлопець потроху зігрівся, лише повернувшись до покоїв Ніколаї й занурившись у величезну паркý ванну.

Женя з рештою жваво базікали у вітальні, залишивши Ісаака спокійно відмокати в гарячій воді. Коли король повернеться, двійник сумуватиме за цією процедурою. А без решти спокійно обійдеться.

Хлопець лежав у ванні, аж поки вода не вистигла, а він сам не посинів. Зустрічатися з людьми, що чекали в сусідній кімнаті, йому не надто хотілося, та довелося вилазити й витиратися довгим лляним простирадлом.

На щастя, камердинера в Ніколаї не було – король із дитинства одягався сам. Ісаак натягнув м’які бриджі з підтяжками, сорочку, черевики й ладно підігнаний кітель із вигаптуваним символом Ланцових – орлом. Хлопець не міг заперечувати, що вишуканий одяг теж був приємною частиною угоди. Пошито все було майстерно і виявилося не лише елегантним, а ще й зручним.

Поправляючи кітель, Ісаак торкнувся пальцями чогось, що лежало у правій кишені. Він весь час знаходив дрібнички в кишенях королівського одягу: записку, нашкрябану Ніколаї на згадку про щось, креслення якогось нового винаходу чи маленьку срібну намистинку. Цього разу він дістав із кітеля крихітний вітрильник, зроблений із дроту, і залишив його на королівському туалетному столику.

– Ми вважаємо, що впорався ти непогано, – сказала Тамар, коли Ісаак увійшов у вітальню.

Радіючи теплу, хлопець приєднався до решти присутніх, що влаштувалися біля каміна.

– То, може, мені слід частіше намагатися потонути?

– Це не було ідеально, – нагадала Женя, наливаючи йому горнятко чаю. – Ти проґавив нагоду поспілкуватися з принцесою Егрі. Але ми вдало скористалися ситуацією, і король виявився справжнім героєм.

– Коли ти її приніс, це було дуже зворушливо, – погодилася Тамар.

– І дуже героїчно, – підхопив Толя, – як той принц із епосу. «І ось Золотокудрий Іван несе її крізь…»

– Якщо й далі читатимеш нам вірші, я власноруч утоплю тебе в озері, – пообіцяла йому сестра.