Того ранку, виїжджаючи з містечка, Ніна помітила, як серед дерев промайнула біла хутряна блискавка. Вона відстала від Адріка з Леоні та якомога тихіше рушила до лісу. Трассел скрадався протилежним берегом річки. Проте, помітивши в лісі силуети інших вовків, дівчина відчула, як серце несамовито закалатало аж у горлі. Сірі вовки. Утім, на відміну від тварин, яких вона зустріла на кризі, ці не були такими худорлявими й очі в них не світилися жовтогарячим вогнем. Щоразу, коли хтось із них підходив до води, Трассел клацав зубами, і сірі вовки лякливо задкували до дерев.

«Він їхній пастух, – здогадалася дівчина. – Не пускає інших до отруєної води».

Їй хотілося залишитися якнайдовше й поспостерігати за тваринами, подивитися, чи Трассел підпустить її ближче, хай навіть він досі вернув носа від кухонних недоїдків. Проте Адрік з Леоні чекали. І так само чекали дівчата на вершечку гори.

Ніна неохоче відвела очі від Трассела й повернулася до саней.

План був простий: витягнути жінок і малюків із фабрики й вивести їх через пропускний пункт біля підніжжя гори, перш ніж хтось уторопає, що бранки зникли.

Леоні не надто зраділа, дізнавшись, що їм знадобиться вибухівка.

– Я майже не вивчала вибухові суміші, – зізналася дівчина, коли вони перепаковували товар, – а довгий ґніт – це завжди небезпечно.

– Нам потрібно відвернути їхню увагу, – пояснила Ніна. – Коли ми виберемося звідти, бомби зчинять пожежу у виробничому крилі, а потім вогонь перекинеться на пологове відділення. Поки пожежу загасять і помітять, що тіл немає, дівчата вже будуть на шляху до Г’яра. Там на них чекатиме китобійне судно, на якому працює екіпаж із членів Грінґси і яке доправить їх до Равки. Власне, команда чекатиме на гришників, а не на нескінченний потік молодих жінок і немовлят, залежних від речовини, яку Леоні вважала синтетичною парем або чимось дуже схожим. Та Ніна знайде якесь пояснення.

– Ми не можемо розповісти дівчатам, хто ми такі. Не можна цього робити, якщо хочемо, щоб вони нас слухалися.

Леоні, вочевидь, непокоїлася.

– А хіба нам не слід залишити їм вибір?

– Парем відбирає можливість вибору. Вони думатимуть про одне: коли наступного разу вдасться вштрикнутися. Якщо ми хочемо, щоб вони тихенько пішли за нами, не можна казати, що ми забираємо їх із цього кубла. Доведеться спробувати роздобути для них десь звичайної юрди. Це може допомогти під час ломки.

Адрік, примружившись, подивився на дорогу.

– А що станеться, коли вони збагнуть, що наступної ширки не буде?

– Леоні, ти зможеш виготовити достатньо слабке заспокійливе, щоб воно не нашкодило жінкам, котрі досі при надії, а нам водночас удалося приборкати їх?

– Ми справді обдумуємо, як приспати вагітних жінок? – перепитав Адрік. – А що, як щось піде не так?

– Мені це теж не до вподоби, але я знаю, що таке – опинитися в лабетах тієї жаги.

– Я впораюсь, – озвалася Леоні. – Сподіваюся. Але… – Дівчина подивилася на вузол, який зав’язувала. – А що, як вони ніколи від цього не отямляться? Можливо, ми прирікаємо їх на жахливу подорож чи навіть смерть.

Ніна занадто добре пам’ятала муки під час власної битви з парем. Вона благала про смерть, молилася, щоб та прийшла. І навряд чи змогла б упоратись без Матаяса. І це була лише перша спроба. Що б вона робила без Інеж, яка дарувала їй сенс жити далі. Або без Джаспера, який умів її розсмішити. Навіть маленький виродок Каз відіграв свою роль, до останку залишаючись жорстоким. Вона потребувала їхньої підтримки тими довгими безжальними днями, коли з боєм прокладала собі шлях до себе самої. А ці жінки не матимуть поряд ані родини, ані друзів у чужій країні. Їм доведеться навчитися покладатися одна на одну. Якщо вони виживуть.

Ніна подивилася на Адріка з Леоні.

– Не вдаватиму, наче думаю тверезо. Коли бачу тих дівчат у такому стані… я розумію, як діє парем. Я теж пройшла цю війну. І знаю, що обрала б я.

– І прагнеш зробити цей вибір замість них? – перепитав хлопець.

– Ми всі мусимо цього прагнути. – Леоні глибоко вдихнула. – Мені б не хотілося жити під чиїмось контролем. Мені не хотілося б прирікати власну дитину на таке життя.

– Адріку? – звернулася до товариша Ніна.

– Я скажу тобі, що думаю, Ніно. Ми ризикуємо власними життями й життями інших гришників, щоб доправити до Равки те, що, на мою думку, виявиться повним кораблем трупів. Але я не хочу повертатися до них спиною. Якщо з цього нічого не вийде, я принаймні матиму на що нарікати до кінця своїх днів.

– На здоров’я, – озвалася Зенік.

Адрік похмуро вклонився їй.

– А як ми збираємося переконати матерів і вартових, що в однорукого чоловіка й двох дівчат є на фабриці якісь справи?

– Знайдемо тобі форму й напхаємо чогось у рукав. Ми з Леоні вдягнемося в сарафани послушниць.

– І гадаєте, вони не помітять, що я ледве говорю фієрданською й намагаюся поганяти коней однією рукою?

– Ханна допоможе нам.

– Упевнена? – здивувалася Леоні. – Я бачила вчора її обличчя. Вона вже давно живе під п’ятою Берегині.

І не лише Берегині. Ще й батьків. І цілої Фієрди. Але Ханна однаково збрехала заради Ніни. Вона порушувала монастирський устав, щоб допомагати людям, котрі цього потребували. У цьому проклятому місці їй удалося зберегти палке серце.

Адрік зіперся на бричку.

– Якщо вона дізнається, що ми гриші…

– Вона сама гриша.

– І вона себе ненавидить. Не сподівайся, що її ненависть не перекинеться на нас. Навіть якщо нам удасться влаштувати все, не виказавши себе, коли ми поїдемо, саме їй доведеться віч-на-віч стикнутися з наслідками.

Ніна нервово посовалась, і Адрікові брови поповзли вгору.

– Ти гадаєш, що вона попливе з нами. Ох, Зенік, а я вважав Леоні невиправною оптимісткою.

– Ханні тут не місце.

Навіть якщо дівчині вдасться не виказати своєї сили, Фієрда кінець кінцем зламає її долю. Ніна не думала, що зможе змиритися з такою втратою в цій війні.

Адрік уважно дивився на неї.

– Не роби з нас єдиний можливий варіант, Ніно. Цього Ханна не пробачить.

«Можливо, вона мені цього не пробачить, – подумала дівчина, – та принаймні залишиться живою».

Прийшовши наступного ранку на заняття, Ніна, злякавшись, побачила, що на неї чекає не лише Ханна, а й інша послушниця.

– Джерельна Корі теж хоче вчитися, – похмуро повідомила дівчина.

Ніна спробувала прибрати радісного виразу.

– Ще одна учениця! Чудово. Ти можеш хоч щось сказати на земені?

– Ні, – набундючившись, кинула Корі. Вочевидь, їй не хотілося гаяти час на навчання. І вочевидь, Берегиня вирішила, що не слід залишати Ніну з Ханною наодинці.

– Тоді почнімо спочатку. Повернімося до дієслова «молитися».

Ханна закотила очі, і Ніна ледве стрималася, щоб не розреготатися. Якщо це стане найважчим їхнім випробуванням упродовж кількох наступних днів, вона навіть уважатиме їх справжніми щасливицями.

Та поки вони з дівчатами продиралися крізь базову лексику: стілець, стіл, вікно, небо, дівчина, хмара, – у двері постукали й до кімнати зазирнула послушниця. Це була дівчина з щічками-персиками, котра заговорила з Ніною в лісі, одна з тих послушниць, що роз’їжджали з Ханною верхи, перевдягнувшись у фієрданську форму.

Дівчина присіла в реверансі перед Корі, яка негайно запитала:

– Що сталося?

– Берегиня відправила мене по тебе, Ханно, – повідомила послушниця. – Твій батько приїхав.

Ханнине тіло враз неначе зів’яло, мов квітка від несподіваного морозу. Ніна вже бачила її наляканою й розлюченою, але це було щось геть нове й небажане, наче розведений задля розваги вогонь раптово й без попередження перекинувся на все навкруги.

Навіть Корі озвалася до Ханни зі стурбованим виразом обличчя:

– Ну, то йди.

Дівчина згорнула зошит і підвелася. Ніна знала, що робити цього не слід, та коли Ханна проходила повз неї, схопила її за руку й міцно стиснула. Рудоволоса глипнула на послушниць, котрі підозріливо витріщилися на них, а тоді перевела погляд назад.