– Усе буде гаразд, – прошепотіла Зенік. – Адаве. – Це було перше дієслово, якого вона навчила Ханну. Бийся.

Ханнина спина ледь помітно виструнчилася. Вона відпустила Нінину руку, але рум’яна послушниця додала:

– Він хотів зустрітися і з вами теж, Енке Яндерсдат.

Добре. Якщо Ханниному батькові кортить познайомитися з доньчиною вчителькою, вона докладе всіх зусиль, щоб порозумітися з ним і заспокоїти. Можливо, їй удасться допомогти дівчині пережити цю бурю. Вона підвелася.

– Адавесі, – відповіла Ханна, скрививши пухкі губи в посмішці. – Ми битимемося.

Коли дісталися до каплички, послушниця повела їх довгим коридором, і Ніна зрозуміла, що вони прямують до того самого кабінету, де вона з Берегинею обговорювала уроки іноземної мови.

Берегиня чекала на них за столом, як і минулого разу, а високий чоловік із військовою поставою закляк біля вікна, заклавши за спину руки. Бліду шкіру на голові спотворював широкий червоний шрам. Ніна відчула, як скрутилося в животі щось холодне.

– Берегине, – привіталася Ханна, присідаючи в глибокому реверансі. – Мін фаддер.

Ніна впізнала чоловіка ще до того, як він обернувся. Та все ж не змогла опанувати жаху, який охопив її, коли вона знову подивилася в холодні сині очі Ярла Брума.

Востаннє, коли Зенік зустрілася з Ярлом Брумом, він намагався ув’язнити її й перетворити на рабиню. Опинившись віч-на-віч з ним та його дрюскелле в дієрнгольмській гавані, Ніна перебувала в міцних лабетах своєї першої й останньої дози юрди парем. Вона могла б убити його і зробила б це без роздумів. Але Матаяс благав її виказати милосердя, тож Ніна так і вчинила. Вона подарувала Брумові та його людям життя, утім, наостанок не відмовила собі в маленькому задоволенні й зняла з чоловіка скальп. Схоже, хтось пришив його на місце.

Ніна присіла в глибокому реверансі, прикипівши поглядом до підлоги й намагаючись виграти хвилинку, щоб опанувати себе й приховати переляк. «Зберися, Зенік», – наказала вона собі. Брум бачив її незграбну постать, коли вони зустрілися в Льодовому Дворі, але тепер її перекроїла справжня майстриня – Женя Сафіна. Навіть кістки й тіло змінилися, і дівчина знала, що її фієрданська бездоганна. Вона пригадала, як казала Ханні, що акторське мистецтво починається з тіла, а їй просто зараз необхідно було влаштувати головну виставу свого життя. Замість того щоб приховувати страх, вона скористається ним. А ось приховати доведеться огиду.

Виструнчившись після реверансу, вона вже не була Ніною Зенік; вона була Мілою Яндерсдат, дівчиною, чиї засоби до існування неабияк залежали від Ярла Брума.

Утім Брум зосередився на Ханні. Коли чоловік подивився на доньку, риси його обличчя пом’якшали.

– Ханно, – сказав він, наближаючись і обіймаючи дівчину. – Маєш… підтягнутий вигляд.

Дівчина згорбилася ще більше.

– Дякую, тату.

– Якби не їздила так багато верхи, то й форми б стали пишнішими.

– Мені прикро, тату.

Він зітхнув.

– Я знаю, що тобі прикро. – Брум перевів погляд на Ніну, котра схилила голову й з удаваною скромністю прикипіла очима до підлоги. – А це твоя нова вчителька? Вона достатньо молода, щоб самій тут навчатися.

– Вона працює провідницею в новоземського крамаря, котрий приїхав минулого тижня, – пояснила Ханна.

– Берегиня мені так і сказала, – погодився Брум, підходячи до Ніни. – Незнайомка приїжджає сюди з двома іноземцями, і наступного дня хтось намагається вдертися на фабрику. Збіг? Не думаю.

Ніна подивилася на чоловіка, сподіваючись, що їй удалося зобразити приголомшене збентеження. Брум схопив її за підборіддя й смикнув угору.

Хай би хто пришив йому шкіру до голови, зробив він це зі справжньою майстерністю, але золотаве волосся чоловік утратив, тож шрам охоплював голову рожевим пацючим хвостом. Цілитель-гриша або Краяльник могли б розгладити шрам, та для цього Брумові, звичайно, довелося б підпустити їх до своєї голови. Ніні кортіло люто подивитися в його пильні очі, але натомість вона дозволила забриніти на них сльозам.

Брум насупився.

– Скільки тобі?

– Вісімнадцять, сер.

– Така юна, а вже вдова.

– Мені не пощастило.

Його губи ледь помітно скривилися.

– Чому ти так тремтиш?

– Мені не часто випадала нагода побувати в товаристві таких вельмишановних чоловіків.

Брумові брови поповзли вгору, та від дівчини не сховався спалах задоволення в його очах. От такий і був командир Брум – охочий до лестощів, сором’язливості та страху. Коли вони бачилися востаннє, Ніна поводилася нахабно й кокетувала з ним.

Тепер вона зрозуміла свою помилку.

– Де ти вивчила земені? – поцікавився чоловік.

– Мій чоловік мав невеличкий бізнес – транспортував морем заморожені страви й рибу. Він часто торгував із земені. Виявилося, що я маю хист до їхньої мови, тож перемовини вела я.

– А як він помер?

– Його забрала вода.

Сльоза покотилася дівочою щокою. Ніна й сподіватися не могла на вдалішу мить. Брум зголодніло спостерігав за її просуванням.

– Прикро. – Він відпустив Нінине підборіддя й позадкував на крок. – Я хочу розпитати крамарів із Новозем’я, – оголосив він Берегині.

– А як щодо моїх занять, тату? – запитала Ханна.

– Твоїх занять, – задумливо протягнув Брум. – Так, гадаю вплив вихованої в селі дівчини піде тобі на користь, Ханно. Можеш навчатися далі.

Ніна знову присіла в реверансі.

– Дякую, сер, – сказала вона, кидаючи на чоловіка погляд крізь мокрі вії. – Це справжня честь для мене.

Коли Брум із донькою вийшли з кабінету, щоб поговорити віч-на-віч, Зенік зробила реверанс Берегині й уже збиралася піти.

– Я знаю, що ви задумали, – кинула жінка.

Ніна завмерла, стиснувши рукою дверну клямку.

– Ви про що?

– Командир Брум щасливо одружений на благородній жінці.

Дівчина кліпнула й мало не розреготалася.

– І чому це повинно мене цікавити?

Берегиня примружила очі.

– Сумніваюся, що це вас хоч трохи займатиме. Я знаю, що у вас на думці щось більше за просте вчителювання.

– Я лише хочу заробляти собі на життя.

Берегиня недовірливо пхикнула.

– Ви налаштовані знайти собі заможного годувальника. Можливо, добродія командира вам удасться обдурити своїми широко розплющеними очима й закопиленою губою, але чесну жінку цим не надуриш.

«А ти найгірша з усіх лицемірок, – подумала Ніна, мало не вибухнувши від люті. Ця жінка труїла молодих дівчат і жінок парем чи якимось його відповідником. Одягала свій благочестивий сарафанчик і вешталася коридорами фабрики зі своїм проклятим наркотиком, допомагаючи солдатам перетворювати жінок на рабинь. – Коли дівчата зникнуть, я зроблю все, щоб переконати Ярла Брума, що це твоя провина. Тоді й подивимося, як ти насолоджуватимешся увагою добродія командира».

Але вголос мовила лише:

– Командир Брум за віком годиться мені в батьки.

– І, запевняю, в нього достатньо розуму, щоб протистояти вашим незграбним спробам звабити його. Та я однаково за вами спостерігатиму.

Ніна з удаваною тривогою похитала головою.

– Ви занадто довго прожили самітницею, Берегине, якщо знічев’я замислюєтеся про гріх.

– Та як ви насмілилися…

Ніна розправила спідницю над носаками черевиків.

– Я не впевнена, що така атмосфера корисна для дівчини на кшталт Ханни. Дуже прикро. – І повернувшись, щоб піти, додала наостанок: – Але я молитимуся за вас.

Берегиня позаду неї розчервонілася від люті й бризкала слиною.

Ніна раділа не лише нагоді зацькувати Берегиню, але й підозріливості жінки. «Як найлегше вкрасти гаманець? – пояснював їм колись Каз Бреккер. – Сказати недотепі, що ти збираєшся вкрасти його годинник». Якщо ця лайлива старушенція думатиме, що Нінина мета – стати багатієвою коханкою, то не доведеться відвертати її увагу від справжнього задуму.

Цього разу вона буде обачнішою. Якщо знову доведеться мати справу з Брумом, вона більше не збирається дарувати йому перемогу.