Дівчинка заверещала, з її рота вихопився звірячий рик. Несамовитий вітер налетів на Ґранкіна, збиваючи його з ніг. Ціпок із гуркотом покотився геть. Зоя стиснула кулаки, страх і лють виривалися з неї шаленим потоком. Навколо стіною зібрався вихор і вибухнув під куполом, зірвавши з бантин церковний дах із тріском, від якого заклало вуха. Безхмарне небо здригнулося від грому.

Весільні гості верещали від жаху. Зоїна матір витріщалася на доньку наляканими очима, притискаючись до лавиці позаду себе, наче боялася впасти, відпустивши її. А Ліліяна, притиснувши руку до закривавленої голови, кричала:

– Тепер ти не можеш її продати! Вона гришниця. Це незаконно. Вона належить королю й вступить на навчання до школи.

Проте на жінку ніхто не дивився. Усі витріщалися на Зою.

Дівчинка побігла до тітки. Вона не знала, що зробила й що все це мало означати, хотіла лише опинитися якомога далі від цієї церкви, цих людей і ненависного чоловіка, що лежав на підлозі.

– Дайте нам спокій! – крикнула вона, не звертаючись ні до кого конкретно та водночас до всіх. – Ви нас негайно відпустите!

Валентин Ґранкін заскиглив, коли Зоя з Ліліяною кинулися повз нього проходом. Зоя кинула погляд на чоловіка й засичала.

***

Саме Ліліяна повезла досі вбрану у весільну сукню Зою до Ос Альти. У них не було грошей на заїжджі двори, тож ночували в канавах і чагарниках, тремтячи від холоду.

– Уяви, наче ми на кораблі, – казала Ліліяна, – і шепіт хвиль заколисує нас. Чуєш, як риплять щогли? Ми можемо прокласти собі шлях, орієнтуючись на зірки.

– Куди ми пливемо? – запитала Зоя, упевнена, що чує в хащі якесь шурхотіння.

– До вкритого квітами острова, де джерельна вода солодка як мед. Пильнуй за тими двома зорями і спрямуй наш корабель у порт.

Вони щоночі мандрували деінде: до узбережжя, де галасували морські котики, до повного коштовностей гроту, де їх зустрічав зеленозябрий володар глибин, аж поки не дісталися столиці, де довелося нескінченно довго йти до воріт Палацу.

Вони були брудні, зі сплутаним волоссям, Зоїна золота весільна сукеночка порвалася й укрилася пилюкою. Не звертаючи уваги на фиркання вартових, Ліліяна повідомила, по що прийшла, і, виструнчившись, залишилася чекати разом із дівчинкою біля воріт. Вони чекали, чекали й чекали, тремтячи від холоду, аж поки нарешті до них не вийшли юнак у багряній кефті й літня жінка в червоних шатах.

– З якого ви села? – запитала жінка.

– З Пачини, – відповіла Ліліяна.

Незнайомці трохи пошепотілися про перевірку, пригадуючи, коли тими місцями востаннє проїжджали Екзаменатори. Потім жінка закасала Зоїн рукав і поклала долоню на голу шкіру. Дівчинка відчула, як її протнула сила. Вітер закалатав брамою Палацу й зашелестів у гіллі дерев.

– Ох, – видихнула жінка, – що за скарб прийшов до нас у такій заляпаній подобі? Ходімо, ми нагодуємо тебе й зігріємо.

Дівчинка схопила тітку за руку, готова вирушити разом із нею до нових пригод, але Ліліяна уклякла перед нею й лагідно сказала:

– Зоєнько, далі я не можу з тобою піти.

– Чому?

– Я мушу повертатися додому й попіклуватися про своїх курчат. Ти ж не хочеш, щоб вони замерзли, еге ж? До того ж, – нагадала вона, прибираючи пасмо волосся з обличчя малої, – твоє місце тут. Тут люди побачать, які коштовності приховані в тобі, а не лише твої гарні оченята.

– Це за ваші зусилля, – озвався юнак, і кинув Ліліяні в долоню монету.

– Із тобою все буде гаразд? – запитала Зоя.

– Зі мною все буде чудово. Навіть краще, коли я знатиму, що ти в безпеці. А тепер біжи, я вже чую, як сокорять кури. Вони дуже на мене образились.

Ліліяна розцілувала дівчинку в обидві щоки.

– Не озирайся, Зоє. Не озирайся на мене, твою матір чи Пачину. На тебе чекає майбутнє.

Та мала однаково озирнулася, сподіваючись востаннє побачити, як махає від височезних воріт її тітка. Проте дорогу оточили дерева. Якщо Ліліяна досі була там, Зоя її однаково не побачила.

Того ж дня розпочалося навчання. Їй виділили кімнатку в Маленькому Палаці, навчання почалося з рідної мови й читання, вивчення шуанської, уроків із жалюгідною старушенцією, яка жила в халупці біля озера і яку всі називали просто Баґхрою. Дівчинка щотижня писала тітці листи й щотижня отримувала розлогу розповідь про новини з намальованими в кутиках курчатами й оповідками про цікавих крамарів, які приїжджали до Новокрибірська.

За законом батькам школярів-гришників виплачували стипендію, чималеньку суму, яка забезпечувала їм безтурботне життя. Дізнавшись про це, Зоя подала скарбнику прохання відсилати натомість гроші її тітці до Новокрибірська.

– Ліліяна Ґаріна – моя опікунка.

– То, виходить, твої батьки померли?

Дівчинка уважно подивилася на нього і сказала:

– Поки що ні.

Навіть у десятирічному віці її погляд віддавав такі незворушні команди, що чоловік просто притиснув перо до паперу й відповів:

– Мені знадобиться її адреса й повне ім’я.

Усе це відбувалося за шість років до того, як Зоя, молодша Верескунка Другої армії, уперше перетнула Зморшку. Опинившись у темряві, гриші навколо неї затремтіли, хтось навіть схлипував, але Назяленскі не виказала страху, попри те що в мороці ніхто б не помітив її переляку.

Діставшись до Новокрибірська, вона вийшла зі скіфа, перекинула волосся через плече і сказала:

– Піду пошукаю гарячу ванну й поживну вечерю.

Лише забравшись із доків і залишивши позаду товаришів, дівчина кинулася бігти, серце гупало в грудях, штовхаючи ноги бруківкою – вперед, до Ліліяниної маленької крамнички на розі.

Вона увірвалася всередину, налякавши єдиного відвідувача, а тітка вийшла з комірчини, витираючи руки фартухом, і запитала:

– Хто це тут здійняв такий галас?..

Побачивши племінницю, жінка притиснула руки до серця, наче намагалася завадити йому вистрибнути з грудей.

– Моя дівчинка, – сказала. – Моя геніальна дівчинка.

Зоя міцно стиснула її в обіймах.

Вони зачинили крамничку, Ліліяна приготувала їм вечерю й познайомила племінницю з дитиною, яку забрала до себе після того, як батьки малої не повернулися з останнього рейсу до Зморшки, – кирпатою худорлявою дівчинкою на ім’я Лада, котра негайно взялася вимагати, щоб Зоя допомогла їй намалювати Маленький Палац із усіма найдрібнішими деталями.

Вони чистили ліщину біля вогню, обговорюючи характери курчат і сусідські плітки. Зоя розповідала тітці про вчителів, друзів, власні покої. Вона привезла Ліліяні подарунки: черевики з телячої шкіри, підбиті хутром рукавички й дороге позолочене люстерко.

– І що я з ним робитиму? Розглядатиму свою стару мармизу? – пожартувала Ліліяна. – Надішли його матері на знак примирення.

– Це подарунок для тебе, – заперечила Зоя, – аби ти могла дивитися на нього щоранку й бачити найгарнішу з усіх знайомих мені людину.

***

Коли Дарклінґ скористався Аліною, щоб заволодіти Зморшкою й розширити її, він зруйнував Новокрибірськ, аби продемонструвати ворогам свою могутність. Місто зжерла темрява, перетворивши будівлі на пилюку, а людей – на здобич для жахливих чудовиськ, що кишіли в її глибинах.

Після цієї катастрофи всі рейси скасували, новини про кількість жертв дісталися до Крибірська лише за кілька тижнів. Друга армія потонула в хаосі, Заклинателька сонця зникла, а може, її вбили, і подейкували, наче Дарклінґа бачили десь у Західній Равці. Та Зою все це не займало. Вона думала лише про Ліліяну.

«Вона сидить у своїй маленькій крамничці з Ладою і курчатами, – переконувала дівчина себе. – Усе буде гаразд».

Зоя чекала й молилася всім Святим, щодня навідуючись до сухопутних портів Крибірська і сподіваючись почути новини. Упевнившись кінець кінцем, що їй ніхто не допоможе, дівчина захопила невеличкий скіф і вийшла до Зморшки без жодного захисту.

Вона знала, що помре, якщо її помітять волькри. У неї не було з собою ні світла, ні вогню, щоб відлякнути їх. Не було жодної зброї, крім власної сили. Але Зоя мовчки спрямувала крихітний човен у темряву. Вона подолала довгі кілометри до понівечених руїн Новокрибірська. Половина міста зникла в пащі темряви, що простягнулася аж до фонтану на головній площі. Дівчина побігла до тітчиної крамнички, та нікого там не знайшла.