– Ти була його ученицею, чи не так? – Від Єлизаветиного голосу Назяленскі аж підскочила. Свята стояла біля стола, де досі хизувалося розлогим гіллям вирощене нею тернове деревце.

Зоя зрозуміла, що Єлизавета має на увазі Дарклінґа, хоча слово «учениця» було невдалим. Слід було сказати «шанувальниця» або «служниця».

– Я була солдатом Другої армії під його керівництвом.

Єлизавета глипнула на неї краєм ока.

– Зі мною можеш не вдавати із себе простачку, Зоє. Я теж його знала.

Подив, мабуть, віддзеркалився в Зої на обличчі, позаяк Свята додала:

– О так, усі ми колись так чи інакше зустрічалися з Дарклінґом. Я познайомилася з ним, коли він лише почав служити королям Равки. Тоді я ще була юною.

Зоя здригнулася від думки про те, якою древньою мусить бути Єлизавета. Її зв’язок зі створенням у серці світу подарував їй вічність. Невже Свята справді була готова від неї відмовитись?

– А він знав, хто ти така? – поцікавилася натомість дівчина. – На що ти спроможна?

– Ні, – відповіла Єлизавета. – Я й сама про це не здогадувалася. Але він знав, що я наділена неабиякою силою, і вона приваблювала його.

«Вона завжди його приваблювала». Дарклінґ понад усе шанував силу.

Іноді Зоя хвилювалася, чи вона, бува, не така сама.

– Вважай, що тобі пощастило, – відповіла вона. – Якби він усвідомив розмах твого дару, то переслідував би тебе, аж поки не зміг би скористатися ним для власного зиску.

Єлизавета засміялася.

– Ти недооцінюєш мене, юна Зоє.

– Або ти недооцінюєш його.

Свята скептично мотнула головою.

– Можливо.

– Яким він був у ті часи? – не втрималася Зоя від спокуси запитати.

– Нахабним. Ідеалістом. Вродливим. – Єлизавета з жалем посміхнулася, торкнувшись пальцями стовбура тернового деревця. Воно вигнулося їй назустріч, наче кицька, що підставляє спину. – Я неодноразово бачилася з ним упродовж багатьох років, і він приміряв чимало масок, щоб приховати своє власне «я». Проте обличчя, які він обирав, завжди були чарівними. Він був марнославним.

– Або розумним. Люди цінують красу. І не можуть змусити себе не зважати на неї.

– Кому як не тобі це розуміти, – зауважила Свята. – Виявляється, у казках немає правди, чи не так? Вони обіцяють, що доброта й люб’язність зроблять тебе чарівною, а от ти не можеш похизуватися ні тим ні тим.

Зоя стенула плечима.

– А мені слід цього прагнути?

– Твій король цінує такі риси.

То невже Зої слід прагнути його схвалення? Удавати з себе когось, ким вона не є?

– Мій король цінує мою відданість і моє вміння керувати армією. А для дурнуватих посмішок й обіймів із сирітками згодиться його майбутня дружина.

– Ти так легко віддаси його?

Тепер Зоїні брови здивовано поповзли догори.

– Він не моя власність.

– Є певна причина, чому я використовую тебе, а не ченця, щоб розбудити демона.

– Король готовий боротися за порятунок кожного – байдуже, принцеса це чи селянин на полі.

– Оце й усе? Я бачу, як він на тебе дивиться.

Невже якійсь Зоїній частині сподобалося почуте? Якійсь дурненькій і пихатій частині?

– Чоловіки все моє життя дивляться на мене. Це не вартує моєї уваги.

– Обережніше, юна Зоє. Одна річ, коли на тебе дивиться пересічний чоловік, і геть інша, коли ти привертаєш королівську увагу.

Привертати увагу було нескладно. Чоловіки дивилися на неї й хотіли вірити, що під залізною оболонкою ховається добра, люб’язна дівчина, ніжна дівчина, котра з’явиться, варто дати їй нагоду. Однак світ жорстокий до люб’язних дівчат, і Назяленскі завжди цінувала те, що Ніколаї не вимагав цього від неї. Та й чому мав би? Король просторікував про партнерство та союзництво, але в душі був романтик. Він мріяв про кохання, якого Зоя не могла йому дати і якого ніколи не дістане сама. Мабуть, ця думка була болючою, з’явилося неприємне відчуття, наче вона втратила щось, що належить дівчині, а не солдатові.

Зоя ковзнула поглядом по одному з тунелів. Він здавався темнішим за решту. Запах меду й живиці, що сочився з нього, здавався якимось неправильним, солодкий аромат псували нотки чогось гнилого. Можливо, їй лише здавалося, та навіть бджоли в ньому дзижчали інакше – цей звук був схожий не на галас працьовитих комах, а скоріше на ледаче, пересичене гудіння мух, що обліпили небіжчика на полі бою.

– Що там таке? – запитала Зоя. – Що з ними?

– Бджоли – невіддільна частина мене, – пояснила Єлизавета. – Кожна моя перемога, кожна журба. Ця частина рою виснажена. Утомлена життям. І їхня похмурість поширюватиметься роєм далі, аж поки життя не втратить своєї гостроти. Саме тому я мушу вирватися зі Зморшки, саме тому хочу зажити смертним життям.

– Невже ти справді готова відмовитися від своєї сили? – перепитала Зоя. Вона не могла цьому повірити.

Єлизавета кивнула в присмерку кімнати.

– Більшість із нас у змозі приховувати свої найболючіші травми та найпалкіші бажання. Завдяки цьому нам удається виживати. Ми вдаємо, наче болю немає, наче ми вкриті не ранами, а шрамами. Бджоли позбавили мене розкоші цієї брехні. Я не можу й далі так жити. Ніхто з нас не може.

Укрита колючками лоза під пальцями Святої раптом забуяла білим цвітом, який у Зої на очах змінив колір на рожевий, а відтак – на криваво-червоний.

– Це троянда? – запитала Зоя, пригадавши казки про чудовиськ і красунь, які їй розповідали в дитинстві, й легенду про Сан-Фелікса та яблуневе гілля. Що там казав Юріс? «Іноді легенди нехтують подробицями».

Єлизавета кивнула.

– Більшість жінок готова змиритися з колючками заради квітів. Та ми, володарки сили, прикрашаємо себе квітами, намагаючись приховати колючі шипи.

«Будь милішою. Будь ніжнішою. Усміхайся, коли тобі боляче». Зоя нехтувала цими уроками, нерідко собі на шкоду. Вона всуціль була з колючок.

– Твій король запізнюється, – зауважила Єлизавета.

Зоя виявила, що її це не засмучує. Сьогодні їй не хотілося тонути.

***

Юріс відчув Зоїн настрій, щойно вона увійшла до печери.

– Ти бачилася з Єлизаветою, – сказав він, відкладаючи вбік крихітного обсидіанового коника, якого вирізьбив, збільшуючи поголів’я свого табуна. – Відчуваю її запах.

Зоя кивнула й потягнулася по сокири, які стали її улюбленою зброєю. Дівчині подобалася їхня вага й рівновага, а ще вони нагадували про Тамар. Невже вона сумує за домівкою? Зоя геть не стежила тут за плином часу. Ані їжі. Ані сну. Години перетікали в дні.

– Усім неодмінно кортить дати своїм ранам імена й попіклуватися про них, – зауважила вона. – Це втомлює.

Юріс ухилисто щось буркнув.

– Сьогодні жодної зброї.

Зоя насупилась. Їй хотілося дати раду своїй меланхолії в невеличкій бійці.

– А що тоді?

– Я сподівався, що ти до цього часу просунешся далі.

Дівчина стала руки в боки.

– Я чудово впоралася.

– Досі ти вмієш лише закликати вітер. Тобі слід опанувати воду й вогонь.

– Гришинська сила так не працює.

– Гадаєш, дракон не може контролювати вогонь?

Отже, Юріс натякав, що він не лише Верескун, а ще й Пекельник?

– Підозрюю, на додачу ти ще й Плинороб?

– Зізнаюся, вода – моя найслабша стихія. Народився я на дуже вологому острові. І дощ мені не подобався ніколи.

– Хочеш сказати, я можу закликати що заманеться?

– А якщо це не наша мета, чого ми тут граємося?

Це здавалося неможливим, та Юріс досить швидко продемонстрував їй, що межі гришинської сили значно гнучкіші, ніж Зоя досі вважала. «Хіба ми не сукупність усіх речей?» Ці слова запали їй у пам’ять давним-давно, коли вона прочитала записки Іллі Морозова, одного з наймогутніших зі знаних гришів. Його теорія полягала в тому, що гриші не повинні поділятися на ордени, не слід прокладати кордони між їхніми вміннями, якщо наука залишається достатньо обмеженою. Якщо будь-яку матерію можна розділити на однакові крихітні складові, то достатньо талановитий гриша мусить уміти маніпулювати цими складовими. Морозов сподівався, що створення й поєднання підсилювачів стане шляхом до могутнішої гришинської сили. А що, як існує ще й інший шлях?