Ніколаї чув, буцімто сподіватися на щось небезпечно, його неодноразово попереджали про це. Та хлопець ніколи цьому не вірив. Надія була вітром, що налітав невідомо звідки й напинав вітрила, спрямовуючи твій корабель додому. Байдуже, що саме штовхало їх уперед – доля чи розпач, та, опинившись у Зморшці, вони знайдуть свої відповіді.

– Про людське око відправимо екіпаж до Керамзина, – запропонував король, – а самі поїдемо потайки. Якщо ми справді збираємося викопати яму посеред Зморшки, я не хочу робити це під знаменами Ланцових.

– Як гадаєш, шуанці знали, хто ми? Адже напад на короля…

– Це оголошення війни, – закінчив її думку Ніколаї. – Але вони прилетіли не по мене. Не думаю, що вони здогадувалися, хто ми такі. Вони полювали на гришників і винюхали трьох.

– Так далеко від кордонів… – засумнівалася Зоя, заклякнувши на порозі кімнати. – Мені здається, що вони з нас кепкують.

Ніколаї вишикував черевики біля ліжка.

– Я мушу попросити в тебе вибачення.

– І неодноразово. Чому ти раптом про це згадав?

– Я мав на увазі ту ніч у Балакирєві. Хочу перепросити за те, що сталося у дзвіниці. – Ніколаї слід було зробити це раніше, проте сумління докоряло йому за скоєне значно дошкульніше, ніж можна було уявити. – Зоє, перепрошую. За те, що я накоїв…

– Це був не ти, – відмахнулася дівчина. – Не будь дурником. – Утім, вона залишилася стояти на порозі.

– Ми не зможемо працювати пліч-о-пліч, якщо ти мене боятимешся.

– Я боюся не тебе, Ніколаї.

Та скільки ще часу він залишатиметься собою?

Зоя підійшла до ліжка й сіла на краєчок. Витончені пальці охайно склали синій шовк кефти.

– Я запитувала, як ти все це робиш, але ніколи не цікавилася навіщо.

Ніколаї зіперся на спинку ліжка й випростав ноги, розглядаючи дівочий профіль.

– Гадаю, з тих самих причин, що й ти.

– У цьому я неабияк сумніваюся.

Хлопець потер руками обличчя, намагаючись відігнати втому. Сьогоднішній день подарував забагато відкриттів, та якщо Зої хочеться посидіти з ним наодинці в тиші кімнати, а його слова допоможуть загоїти тріщину між ними, нехтувати цією нагодою він не збирався.

Та як відповісти? Чому його взагалі цікавить майбутнє Равки? Зламаної, убогої, зневіреної Равки. Шляхетної дами. Зарюмсаної дитини. Потопельника, котрий радше потягне тебе за собою, ніж дозволить урятувати його. Країни, яка так багато вимагає й нічого не дає навзаєм. Можливо, через знання, що вони з країною однакові?

Ніколаї завжди прагнув більшого. Більше уваги, більше захвату, чогось нового. Він завжди завдавав багато клопоту: домашнім учителям, нянькам, прислузі, матері. Ніхто не знав напевно, як підступитися до цієї дитини. Хай як його вмовляли, хай би які вигадували покарання, він ніколи не заспокоювався. Хлопчикові давали книжки, і він ковтав їх за ніч. Після уроку фізики спробував скинути на дах Палацу гарматне ядро. Розібрав дорогоцінний годинник із позолоченої бронзи та зібрав із нього якийсь страшний механізм, що безупинно скреготів і дзенькотів; а коли мама розплакалася над зіпсованою родинною цінністю, Ніколаї подивився на неї збентеженими карими оченятами і сказав: «Але ж… але ж тепер він показує не тільки час, а й число!» Єдиним, хто міг змусити малого принца добре поводитися, був його старший брат. Ніколаї обожнював Василія, який умів їздити верхи й управлятися з шаблею і якому ще дозволяли допізна залишатися на державних нарадах, коли малого відправляли спати. Василій був важливим. Одного дня йому судилося стати королем.

Ніколаї кортіло робити все, що робив його брат. Якщо Василій вирушав на кінну прогулянку, Ніколаї кортіло покататися верхи. Коли Василій став займатися фехтуванням, Ніколаї канючив і благав, аж поки йому не дозволили приєднатися. Відколи Василій узявся навчатися географії, військової історії та мистецтва керувати країною, Ніколаї наполягав, що теж готовий до цих уроків. Малому хотілося одного: аби старший брат його помітив. Проте для Василія він залишався просто докучливим скуйовдженим базікалом, котре постійно чіплялося до його королівської персони. І що більше він ігнорував малого, то гірше Ніколаї поводився.

Домашні вчителі переїжджали в глушини Цибеї. «Нерви, – жалілися вони. – Це піде їм на користь». Няньки відмовлялися від роботи, щоб попіклуватися про недужих матерів. «Легені, – пояснювали вони. – Морське повітря їх зцілить». Служниці плакали, король лютився, королева валялася в ліжку з порошками від головного болю.

Якось уранці дев’ятирічний Ніколаї прийшов на урок, збуджено уявляючи, як випустить в учительський портфель мишу, що сиділа у нього в банці, та раптом побачив ще одну парту зі стільцем, на якому сидів інший хлопчик.

– Познайомся з Домініком, – сказав учитель, коли чорнявий хлопчик підвівся й низько вклонився. – Він якийсь час навчатиметься з тобою.

Ніколаї це здивувало, але й потішило, позаяк у Палаці не було жодного його однолітка; утім, хлопчик дедалі більше засмучувався, коли Домінік здригався щоразу, як він намагався поговорити з ним.

– Можеш не боятися, – шепотів Ніколаї. – Міткін ще той зануда, але іноді розповідає цікаві історії про старих королів і не уникає кривавих подробиць.

– Так, мій царевичу.

– Можеш називати мене Ніколаї, якщо хочеш. Або можемо вигадати собі прізвиська. Ти будеш Домінік… Точно не знаю. Ти здійснював якісь героїчні вчинки?

– Ні, мій царевичу.

– Ніколаї.

– Тихенько, хлопчики, – зробив їм зауваження Міткін, і Домінік знову підскочив.

Ніколаї нарешті змовк. Він напружено розмірковував, як розговорити новенького.

Коли Міткін вийшов із класної кімнати, щоб принести детальніший глобус, Ніколаї шмигнув до вчительського стола й сунув мишу, впійману в східному крилі, під залишену на ньому хутряну шапку.

Домініка це, схоже, налякало до смерті, та Ніколаї був занадто збуджений, щоб помічати такі дрібниці.

– Почекай, зараз Міткін як заверещить, – пообіцяв він. – Засвистить, як обурений чайник.

Міткін і справді заверещав, і Ніколаї, котрий збирався зберігати кам’яне обличчя, не зміг стримати сміху, аж поки вчитель не наказав Домінікові вийти на центр класної кімнати й простягнути руки. Він узяв тонкий березовий прутик зі столу, і Ланцов налякано побачив, як Міткін узявся шмагати Домініка по долонях. Малий ледь чутно заскавчав.

– Що ви робите? – закричав Ніколаї. – Припиніть негайно!

Принц гукнув варту, вибіг у коридор, щоб покликати на допомогу, та Міткін не зупинявся. Десять разів шмагнув Домініка прутиком по долонях і передпліччях, аж поки хлопчикова плоть не вкрилася червоними смугами, а мокре від сліз обличчя не спотворив біль. Тоді вчитель відклав різку.

– За всі твої витівки й погану поведінку я шмагатиму Домініка.

– Ви не маєте права! Так нечесно – вам слід було покарати мене!

Та хіба хтось наважився б замахнутися різкою на принца?

Ніколаї пожалівся матері, батькові – усім, хто погоджувався його слухати. Та це, схоже, нікого не займало.

– Якщо слухатимешся вчителя Міткіна, не буде жодної проблеми, – сказав король.

– Я чув, як скавчало мале щеня, – кинув Василій. – Подумаєш, кілька різочок. Не знаю, чому ти здійняв такий галас?

Наступного дня Ніколаї тихенько сидів за партою. Озвався він лише раз, коли Міткін вийшов із класу.

– Перепрошую за вчорашнє, – сказав хлопчик Домінікові. – Я більше ніколи не дозволю цьому статися.

– Саме для цього я тут, мій царевичу. Прошу, не псуйте собі настрою.

– Ти тут, щоб навчитися читати, писати, додавати числа, та й по всьому, – заперечив Ніколаї. – Я все владнаю. Присягаюся.

Хлопчик дотримав слова. Після цього випадку він поводився тихенько.

Не прослизав на кухню, щоб поцупити мигдальної пасти. Не розбирав цінних речей, не бігав портретною залою, нічого не підпалював. Усі були в захваті від змін, що відбулися з юним принцом, і аплодували вчителю Міткіну за його винахідливість.