– Не цілковито, – втрутилася Зоя. – Ти ще не забрав жодного людського життя.

Ніколаї відчув хвилю вдячності за те, що саме дівчина промовила ці слова, проте змусив себе додати:

– Наскільки нам відомо. Напади дедалі гіршають. І частішають. Зілля і навіть ланцюги, якими я намагався відігнати потвору, – це лише тимчасове рішення. Можливо, це тільки питання часу, коли моя свідомість здасться на волю чудовиська та його голоду. Може… – Слова не хотіли промовлятися, наповнювали рот отрутою. – Може, чудовиську вдасться цілковито заволодіти мною, і це покладе край моїм сподіванням повернутися до людської подоби.

У кімнаті запала тиша, як на похороні. Чому б не кинути на труну ще грудочку землі?

– Сьогодні чудовисько явилося посеред білого дня, коли я не спав. Раніше такого ще не траплялося.

– То ви зробили це навмисно? – перепитав Юрій. – Вирішили…

– Я нічого не вирішував. Це просто сталося. Гадаю, повернутися до власної свідомості мені допоміг розряд, яким Зоя мене струсонула. – Хлопець іще ковтнув із келиха. – Я не можу дозволити, щоб це сталося зі мною на полі бою чи під час вирішення державних справ. Равка в небезпечному становищі, і я теж. Люди лише почали оговтуватися після війни. Їм потрібні стабільність і впевнений керманич, а не породжене нічними жахіттями чудовисько.

Мир. Шанс на відновлення, нагода будувати власне життя, не лякаючись війни та голоду. Ніколаї на власні очі бачив прогрес, якого Равка домоглася на цьому шляху. Його країна не могла дозволити собі знову встрянути у війну, і він докладе всіх зусиль, щоб цього уникнути. Та якщо з’явиться чудовисько, якщо хтось дізнається про темну сутність Ніколаї, це може відкинути його країну на шлях насилля.

– Можливо, ви недооцінюєте свій народ, – дорікнув Юрій.

– Що? – перепитала зі свого сідальця Зоя. – Народ, який досі називає гриш відьмами, хай скільки років вони охороняють безпеку цієї країни? Який не дозволяє нам селитися на своїй території…

– Це незаконно, – нагадав Ніколаї.

Зоя піднесла келих у насмішкуватому тості.

– Обов’язково повідомлю їм, коли родину гриш наступного разу посеред ночі виселятимуть із дому.

– Люди завжди шукають винних у своїх стражданнях, – серйозно озвався Юрій. – Равка перебачила стільки незгод… Це природно, що…

У цьому не було нічого природного.

– Юрію, – урвав його Ніколаї, – про равканські забобони ми можемо поговорити іншим разом. Я казав тобі, що ми вирушили в цю подорож, щоб дослідити місця, де траплялися дива, і поміркувати, чи можна приєднати Беззоряного до лику Святих.

– І хоча б щось із цього правда?

Ніколаї не збирався прямо відповідати на це запитання.

– Можливо, Дарклінґ заслужив на місце в пантеоні Святих, але цього не відбудеться, поки я не позбудуся своєї недуги.

Юрій кивнув, потім іще раз. Потупив очі на свої кістляві руки.

– Та чи варто цього позбуватися?

Зоя з гіркотою розсміялася.

– Він гадає, що Беззоряний Святий тебе благословив.

Юрій поправив окуляри на довгому носі.

– Благословення і прокляття – просто різні слова на позначення одного й того самого.

– Можливо, твоя правда, – погодився Ніколаї, змушуючи себе згадати про дипломатію, яка завжди виручала його. Якщо уважно прислухатися до чиїхось слів, можна здогадатися про його бажання. Штука була в тім, щоб зазирнути співрозмовникові в душу й дізнатися про його потреби. – Але, Юрію, Дарклінґ не зможе вважатися Святим, поки не завершиться його мучеництво.

Зоя примружила очі, та король на неї не зважав. Він скаже те, що мусить, зробить усе необхідне, щоб позбутися напасті.

– Ти невипадково опинився біля воріт Палацу. Саме тобі судилося стати свідком останнього спалаху Дарклінґової сили. Тобі судилося звільнити нас обох.

– Мені? – перепитав Юрій, ледве дихаючи, та Ніколаї помітив, як хлопцеві хочеться вірити в почуте. «А хіба не всі ми цього прагнемо?» Кому не хочеться вірити, що доля має для нього якийсь план, що всі його обрáзи та негаразди були лише передмовою до якоїсь видатної історії? Що ченцю судилося стати войовничим святим. Що байстрюку судилося стати королем. – Мені, – повторив хлопець.

Зоя за його спиною закотила очі. Ні Толю, ні Тамар розмова, схоже, не тішила.

– Лише ти можеш завершити Дарклінґове мучеництво, – повів далі Ніколаї. – Допоможеш мені? Допоможеш йому?

– Допоможу, – відповів чернець. – Авжеж, допоможу. Я відведу тебе до тернового лісу. Я розкладу священне вогнище.

– Зажди-но хвилинку, – втрутилася Зоя зі свого сідальця. – Ти хочеш сказати, що збираєшся кинути короля Равки в погребальне вогнище?

Юрій кліпнув.

– Я гадав, ми сподіватимемося, що вогнище не буде погребальним?

– Це важлива різниця, і вона мене заспокоює, – зізнався Ніколаї, хай навіть така перспектива його не надто тішила. – Цього вимагає обізбая?

Толя взяв у руки туру й покрутив її в долоні.

– Ми не можемо бути певні, однак скидається на те, що більшість текстів свідчить саме про це.

– Так, – уже рішуче погодився Юрій. – Існує припущення, що Сан-Фелікс насправді був членом Духовної варти, і під час обряду слід читати певний текст. Ми з Толею намагаємося пересвідчитися, що цей текст не спотворений.

Брови Ніколаї поповзли вгору.

– Сан-Фелікс? А хіба ж його не настромили на палю й не підсмажили, як священний шашлик?

Толя відклав шахову фігуру.

– Можливо, час і переклад спотворили факти.

– Сподіваймося, що факти неабияк спотворені, – озвався Ніколаї. – Так спотворені, що їх неможливо впізнати.

Тепер туру взяла Тамар.

– Палі, якими простромили Фелікса, завжди зображують із численними шипами, а це нітрохи не схоже на яблуневе гілля. Це має сенс, – повела далі дівчина. – Якщо ми не помилилися щодо місця, де росте терновий ліс.

– І якщо збереглася хоч якась його частина, – додала Зоя.

– І якщо нам вдасться назбирати достатньо гілля для вогнища, – нагадав Толя.

– Тоді залишиться маленька дрібничка – вижити у вогні, – погодилася генерал.

– Виживете, – заспокоїв короля Юрій. – Ви обов’язково виживете, а Беззоряний Святий завершить своє істинне мучеництво.

– Завтра вирушимо до Зморшки, – постановив Ніколаї.

– Ходімо, Толю, – підводячись, гукнув чернець, і його обличчя аж засяяло від завзяття. – У мене є кілька ідей щодо перекладу третього уривка. – Нам слід підготуватися.

Вартовий стенув плечима й випростав кремезне тіло.

– Там щось на кшталт віршів.

Ніколаї хильнув із келиха.

– А хіба не весь текст віршований?

Тамар вирушила слідом за хлопцями, та перед порогом обернулася до Ніколаї. У спалахах вогню бронзова шкіра на її руках відливала умброю і чітко виднілися чорні лінії витатуюваних сонць.

– Я знаю, що ти намагався справити враження на ченця, але ми з Толею ніколи не вірили у збіги, – сказала дівчина. – У наших життях трапилося занадто багато, щоб сумніватися, що доля та віра доклали до цього свою руку. Можливо, вони докладають її саме зараз. – Вона вклонилася. – На добраніч, ваша величносте.

Зоя зіскочила із сідальця, готуючись приспати короля. Ніколаї з болем збагнув, що після насиченого дня йому справді хотілося ненадовго забутися.

– Доля, – озвався він, відчиняючи двері до спальні. – Віра. Боюся, ми опинилися на незвіданій території, Назяленскі. А я гадав, що ти здіймеш більше галасу, коли мене зберуться насадити на рожен.

– А який сенс заперечувати? – поцікавилася Зоя, переставляючи шахові фігури, безладно переплутані близнюками. – Якщо терновий ліс зник, усі наші сподівання порохом підуть за вітром, ми повернемося до Палацу з порожніми руками і спробуємо вичавити з вечірки, саміту, чи як ти там його називаєш, усе, що вдасться.

Ніколаї присів на краєчок ліжка і стягнув черевики.

– А якщо він не зник? Якщо нас від самого початку скеровує доля?

Зоя вигнула брову.

– Тоді тобі залишається лише сподіватися, що доля вважає тебе добрим королем.