Равка могла вижити, лише залишаючись на крок попереду завдяки новітнім винаходам. Його країна не хотіла знову вплутуватися у війну. Він більше не хотів воювати. Але хотів виготовляти літальні апарати, кораблі, зброю в серйозних масштабах; їм потрібні були гроші й ресурси, допомогти з якими міг лише Керч. Рішення здавалося простим, хай навіть жодне рішення ніколи не було простим, от тільки для цього слід було забути про честь і союзників.

– Ви обоє маєте рацію, – озвався король. – Нам потрібні земені, і керчинці нам потрібні. Але неможливо обрати собі двох партнерів для танцю.

– Гаразд, – утрутилася Зоя. – А з ким нам хочеться піти додому, коли музика стихне?

Тамар постукала каблуком по стіні.

– Це мусить бути Керч.

– Не вдаваймося до поспішних висновків, – попросив Ніколаї. – Варто обрати не того партнера – і ніч виявиться нікчемною.

Він дістав із кишені слоїк із непрозорою зеленою рідиною й поставив на стіл.

– Це те, про що я думаю? – запитала Зоя.

Хлопець кивнув.

– Згідно з отриманими від Кувея Юл-Бо крихтами інформації, наші Алхемі близькі до створення протиотрути для парем.

Женя стиснула кулаки. На її бурштиновому оці забриніла сльоза.

– Отже…

Ніколаї ненавидів себе за те, що вимушений був розтоптати її надії, але всі вони мусили розуміти реальну ситуацію.

– На жаль, протиотрута вимагає величезної кількості стебелець юрди. Удесятеро більше рослин, ніж потрібно для створення однієї унції юрди парем.

Зоя взяла слоїк і покрутила його в руці.

– Юрда росте лише в Новозем’ї, інший клімат її не влаштовує.

– Нам потрібна протиотрута, – нагадала Тамар. – Усі розвіддані вказують на те, що й шуанці, й фієрданці незабаром розроблять придатний до використання різновид парем.

– Ще більше гришників потрапить у рабство, – додала Зоя. – Більше гришників використовуватимуть як зброю проти Равки. Більше гришників помре. – Вона поставила слоїк на стіл. – Якщо ми передамо Керчу креслення ізмарсій, то втратимо підтримку Новозем’я й останній шанс захистити наших гришів, а може, гришів у цілому світі від парем. – Дівчина штовхнула слоїк пальцем, і він став повільно вимальовувати коло. – А якщо відмовимо Керчу, то не матимемо грошей, щоб як слід озброїти й оснастити Першу армію. Як не крути, ми програємо.

Женя повернулася до Ніколаї.

– Тоді тобі слід вирушити в дипломатичну поїздку. Навідайся до Керчу, навідайся до земені. Роби те, що зазвичай робиш, коли не шкодуєш слів, щоб сказати щось примітивне і все заплутати.

– Мені понад усе хотілося б мати можливість побазікати, – зізнався Ніколаї. – Проте, боюся, у мене є й інші погані новини.

Женя гупнулася на стілець.

– Ще щось?

– Це Равка, крихітко, – нагадала Зоя. – Тут завжди є ще щось погане.

Ніколаї знав, що ця мить настане, проте однаково жалкував, що не може вигадати якоїсь відмовки й закінчити зустріч. «Ой, вибачайте, друзі, мені треба до теплиць у державних справах. Більше нíкому підрізати півонії». Попри те що всі присутні знали, що з ним відбувається, це досі здавалося якоюсь брудною таємницею. Йому не хотілося випускати в цю кімнату свого демона. Але необхідно було все розповісти.

– Поки ми з Зоєю подорожували, чудовисько знову мною заволоділо. Я втік із маєтку герцога й чудово прогулявся до місцевої гусячої ферми.

– Але снодійне зілля… – почала була Женя.

– Чудовисько набирається сили. – Ось воно. Він сказав це. У голосі жодного вагання, навіть найслабшої стурбованої нотки, хоч як йому хотілося задихнутися від власних слів.

Женя здригнулася. Вона краще за всіх розуміла темряву, що жила всередині Ніколаї. Вона була пов’язана з нічєвоями – чудовиськами, які докучали їй. Коли дівчина зрадила Дарклінґа, він наслав на неї своїх тіньових солдатів. Ці потвори позбавили її ока, а тіло від їхніх укусів укрилося шрамами, яких не міг прибрати жоден Краяльник. Ніколаї досі зачудовувався такій незрівнянній жорстокості. Дарклінґу було відомо, що Женя вважала красу своїм щитом, тож позбавив дівчину від неї. Він знав, що Ніколаї покладався на свій розум, на свій талант вигадати вихід із будь-якої ситуації, тож дозволив демону вкрасти хлопцеву здатність розмовляти й раціонально мислити. Дарклінґ міг убити їх, та натомість вибрав завдати болю. Можливо, сила його була древньою, та методи залишалися дріб’язковими.

– Давіде, – озвалася Женя, її пошрамована шкіра зблідла. – Хіба це можливо? Невже він може набиратися сили?

Творець відкинув з очей скуйовджене русяве волосся.

– Не мав би, – відповів він. – А надто після такого тривалого сну. Утім, сила, яка створила цю сутність усередині короля, не була звичайною гришинською силою. Це була мєрзость.

– Погань, – пробурмотів Толя.

– А ми вже називаємо її сутністю? – перепитав Ніколаї. – «Чудовисько» мені подобалося більше. Або «демон». Навіть «диявол» непогано звучить. «Чудовисько – це я, а я – чудовисько». Якби хлопець не кепкував із цього, то майже напевно втратив би глузд.

– Якщо тобі так хочеться, можемо називати його Марібель, – кинула Зоя, відсуваючи спорожніле горнятко. – Важливо не те, як ми його звемо, а що ми можемо вдіяти.

– Назва важлива, якщо ми неправильно розуміємо його природу, – заперечив Давід. – Ви читали гришинську теорію, щоденники Морозова. Сила гриші не може створити щось живе чи оживити матерію, а може лише керувати нею. І порушення цих принципів неодмінно матиме наслідки.

– Тіньова Зморшка, – промовив Ніколаї.

Море темряви, у якому кишіли потвори, розтинало Равку навпіл, аж поки Аліна Старкова не знищила його під час громадянської війни. Та залишилася рана – пустеля мертвого піску, де не проростало жодної травинки, наче Дарклінґова сила висмоктала із землі всю волю до життя. Мєрзость створила Зморшку, потвор, які в ній жили, і Дарклінґових тіньових солдатів, і цією ж силою Етерець скористався, щоб нашкодити Ніколаї.

Давід стенув плечима.

– Ця сила непередбачувана.

– Ми не знаємо, що може статися далі, – погодився Ніколаї. – Зазвичай це звучить захопливо, але біда буде, якщо демон заволодіє твоєю свідомістю й керуватиме країною, харчуючись твоїм народом.

Як словам удавалося так гладенько литися, попри те що він розмірковував про втрату розуму й волі?

Тому що так було завжди. І слова були йому потрібні.

Йому потрібно було зводити стіну зі слів, дотепів і здорового глузду, щоб тримати потвору якнайдалі й не забувати, ким він є.

Намагаючись позбутися чудовиська, Ніколаї дозволяв катувати себе надмірною спекою і холодом. Запрошував спантеличених Заклинателів сонця, щоб ті застосували до нього свою силу (відчутного результату це не давало, тільки здавалося, наче його підсмажують на маленькому вогні зсередини). Королівські агенти нишпорили в бібліотеках по цілому світу, аж поки після тривалих місяців розкопок серед руїн Прядки не знайшли щоденники легендарного Творця Іллі Морозова, але й вони не дали нічого, крім розчарування. Саме розчарування погнало його до Івця, до моста з кісток; це була марна спроба знайти зв’язок між темрявою всередині й дивними подіями на теренах Равки. Можливо, Ніколаї сподівався, що Святі подарують йому Диво. Та поки що божественне втручання залишалося дефіцитним товаром.

– Отже, ви зрозуміли проблему, – звернувся він до друзів. – Я не можу подорожувати, адже ризикуватиму, що мене викриють; та й ховатися у столиці не можу, бо це розбурхає підозри й загрожуватиме майбутньому Равки у відносинах із Новозем’ям і Керчем. Хіба я не обіцяв вам особливо вишуканої халепи?

– Перепрошую, – озвалася Женя, – а що в цій халепі вишуканого?

– Те, як ми її подолаємо. – Ніколаї відкинувся на стільці й простягнув ноги, схрестивши щиколотки. – Ми влаштуємо вечірку.

– Розумію, – задумливо сказала Зоя. – І скільки треба випити, щоб усе здавалося приємнішим?

– Боюся, в усіх Кіріґінських льохах не назбирається стільки вина, – зізнався Ніколаї. – І, на жаль, мушу повідомити, що нам доведеться залишатися тверезими. Ми запросимо сюди всіх: керчинців, земені, фієрданців і шуанців. Улаштуємо невеличку виставу, щоб вони не сумнівалися, що Равка та її король чудово почуваються.