Зранку Григорій Іванович пішов до своїх кролів і жахнувся: клітка з фіолетовим кроликом була порожня. Він підняв на ноги усіх — дружину, доньку, п’ятирічного внука Ростислава, потім сусідів навколо, потім усю ніжинську кролячу мафію. Величко викликав міліцію, щоб проводили розслідування, щоб не сиділи, склавши руки, а буквально рили землю. Він накричав потім на слідчого, накричав по телефону на свого родича, який працював у міському відділку міліції, накричав на однокласницю, яка була помічницею прокурора міста. Григорій Іванович так розійшовся, що всипав перцю усім, кому тільки міг.

Фіолетовий кролик ніби провалився під землю. Коли пошуки та розпитування людей нічого не дали, Григорій Іванович настільки змінився, відгородившись від усіх, що рідні за нього аж переполошилися. Старший прапорщик Величко перестав розмовляти. Пригнічений, мовчазний, почорнілий, він цілими днями сидів на лавці у своєму саду, закутавшись у теплу куртку, і дивився на пожовкле листя на землі, яке навіть не хотів згрібати. Він занедбав своїх кролів, за якими доглядала тільки дружина.

Через місяць він зібрав дружину, доньку та онука, посадив їх на дивані, сам став перед ними, заклавши руки за спину, і твердо сказав, що розпродасть усіх кролів.

Ошелешена дружина одразу на нього накинулася:

— Ти при своєму розумі? Стільки зусиль! Стільки років! Ти забув, як ми останню копійку в твоїх кролів вкладали?! Ти забув, як їх важко вирощував? Як їздив в інші області і скуповував, щоб були нормальні породи?

Маша відразу вивела Ростиславчика в іншу кімнату й увімкнула йому телевізор.

— Ти нічого не розумієш, — сухо сказав він.

— Та забудь ти про свого фіолетового кролика! Скільки нервів мені з’їв тими кролями! Кожен день — кролі і тільки кролі! Зранку — кролі, в обід — кролі, ввечері — кролі, вночі — так само розмови про кролів!

— Ти нічого не розумієш, — ніби механічно повторив Величко.

— Трагедія велика, — не вгамовувалася дружина, — пропав якийсь кролик. У дві тисячі третьому — тоді була трагедія, коли майже всі кролі померли! Тоді так не побивався за ними!

— Ти не розумієш, — втретє тихим голосом повторив чоловік, — я досягнув неможливого.

Але тиждень за тижнем — і вони заспокоїлися, хоча й враження від тієї важкої розмови й досі було гнітючим.

Маша прийшла з Ростиславчиком перед Новим роком — допомогти поставити та прикрасити іграшками ялинку. Бадьорий Григорій Іванович спершу грався з онуком солдатиками, потім поставив ялинку, з горища дістав ящики з новорічними іграшками та дощиком. Коли його дружина покликала Ростиславчика їсти на кухню, разом із Машею він прикрашав ялинку.

— Ну, де цей твій дружбан Дністровий? — вчепився він до доньки, одягаючи на ялинку корону. — Чого не приїжджає?

— Як і ми — у клопотах, — усміхнулася Маша й подала йому синю скляну кульку на мотузочці.

— Ух, бандерівець, католик клятий, — пробубонів старший прапорщик Величко і повісив кульку на ялинку.

— Він не бандерівець і не католик, — усміхнулася Маша.

— Нема на нього Івана Сірка, — взяв іншу іграшку.

— Ага — Денікіна… — підколола його донька.

— Так! Антона Івановича нема на нього! Мій предок, штабс-капітан Величко йому б точно яйця відірвав! Подай мені ще іграшок.

— Кому? Денікіну?

— Т-так… Я тобі щас дам, Денікіну… Так-от — тоді контррозвідка вміла працювати. І штабс-капітан Величко знав, що нада з такими робити. Ну, так коли він приїде? Нема з ким випити.

— Так він уже не п’є.

Григорій Іванович знехотя сказав:

— Ладно. Далі — одягай сама, — і пішов у свою майстерню.

Після розведення кроликів, яких він минулого місяця нарешті розпродав, старший прапорщик Величко знову робив лопати з іржостійкої сталі, а також інший садово-городній інвентар. У нього було багато якісного матеріалу. Стратегічні бомбардувальники ТУ-22 з місцевого аеродрому даремно не пропали: сарай був повністю закладений листами блискучого металу. Замовлення поступали часто. Його інструменти славилися серед дачників усього Ніжина та округи.

13 квітня 2013, Київ

Сорокап’ятирічний брюнет із погаслими очима, психотерапевт Валентин Ярема з дитинства мріяв займатися активним спортом, але важка хвороба кісток, яку в народі називають «скляні кістки» — коли ті вразливі до фізичних навантажень і є надто крихкими, не дозволяла цього робити. Ще в дошкільному віці Валентин отримав понад двадцять переломів кінцівок і переніс купу операцій, коли в його тіло вставляли спиці для скріплення зламаних кісток, а потім ті спиці витягували, розрізаючи його руки й ноги; і це було безкінечно, рік за роком, операція за операцією, палата за палатою, медогляд за медоглядом, а потім не менш безкінечні розпрацьовування хворих кінцівок, постійні масажисти і санаторії, одне слово, суцільні муки, страждання й незручності.

Ще з раннього дитинства Валентин Ярема призвичаївся вести дуже обережний, нерухливий спосіб життя: він уникав майже всіх радощів, які дозволяли собі інші діти: не їздив на велосипеді й роликах, не катався на самокаті й ковзанах, не грав у футбол і хокей, не грав у теніс чи інші рухливі ігри, не лазив по деревах і скелях, не пірнав із висоти у воду й не плавав, врешті-решт, не казився з усіма іншими дітьми, бігаючи своїм рідним містом. Переважно він тримався осторонь ровесників, спершу в дитячому садку, а потім у школі, і призвичаївся до спокою й тиші. Коли діти вісімдесятих, десятирічними, знали всіх персонажів із індіанських романів Фенімора Купера чи з історичних романів Олександра Дюма, коли гралися в шкільному дворі у футбольний «квадрат» чи різалися в карти за столиком у парку, Валентин Ярема знав, що таке остеопороз, чим його лікувати і як із ним жити, до яких наслідків він може призвести, яку їжу слід вживати, а яку категорично ні. Він знав усе про кальцій, який був потрібний його організму та про інші мінеральні речовини. Коли його друзі ласували солодощами й цукерками, Валентин Ярема вдома щодня переважно їв желе з телячих суглобів чи курячих лапок, яке ненавидів, але яке в нього постійно пхала матір, вичитавши про користь такої їжі для хворих на остеопороз. Найжахливішим було те, що всю їжу для нього готували несолоною, бо сіль виводила кальцій. Також він зненавидів кунжут, волоський горіх і особливо настоянку з горіхових перетинок, яку щодня вживав столовими ложками. Валентин хотів пиріжків із варенням, солодких булочок, кексів, тортиків, тістечок, але все це було суворо заборонено, на все його батьками було накладено табу. Іноді маленький Валентин із заздрістю дивився на велосипеди чи лижі своїх друзів, деколи просив кілька хвилин посидіти на велосипеді, вхопившись руками за кермо і відчуваючи його гумові ручки під своїми пальцями. Але заздрість дуже швидко минала і він лише гірко усміхався та віддавав велосипед його власнику.

Коли він став студентом, то також уникав невиправданих фізичних навантажень: серед його курсу став модним альпінізм і далекі походи в гори та хащі. Валентин мріяв піти з друзями й подругами в гори, узяти на плечі рамковий станок і бути як усі, однак… він знову лише гірко усміхався і до своєї долі почав ставитися спокійно, навіть по-філософськи. Хвороба суттєво вплинула на поведінку та думки Валентина: він був неметушливий, розсудливий, усе ретельно обмірковував, любив аналізувати і завжди приймав чіткі та зважені рішення, які опиралися на холодне мислення, а не на імпульсивні чи емоційні миті.

Коли Валентин Ярема одружився після закінчення університету, його дружина Терезія, яка працювала психологом у приватній гімназії, запропонувала зібрати кошти на автомобіль і купити одну з бюджетних моделей, хай навіть та б відбігала першу сотню тисяч кілометрів у попереднього власника. Дружина з болем дивилася на свого чоловіка і хотіла бодай автомобілем розрадити його та повернути до активного способу життя. Валентинові страшенно подобалося їздити, і він навіть пожвавився, ніби ожив. Невдовзі в них народився хлопчик Андрійко і Валентин страшенно втішився цьому, від радощів був сам не свій. Коли він забрав Терезію й синочка з пологового будинку, то дружина, коли зайшла в будинок, була трохи здивованою: у коридорі стояли декілька нових велосипедів: дитячий триколісний, трохи більший, як для дітей віком від чотирьох до шести-семи років, і дорослий спортивний.