— Я мушу піти — сьогодні відправляємо учасників семінару.

— Для них це, мабуть, день визволення, — усміхнувся Зарецький.

— А для тебе?

— Для мене? Для мене — кінець початку.

— Початок був багатообіцяльний.

— Справді? Дякую за довіру.

— Не кокетуй, — сказала Людмила.

— Більше не буду. Я підійду також. Як-не-як — ми були в одному ковчезі.

— Як хочеш.

Зарецький уже не рвався в бій проти снігу, а трохи байдуже дивився, як той виблискував під теплим сонячним промінням. Він ліниво і трохи незвично походжав туди-сюди подвір’ям, повільно курив і так само повільно струшував попіл, який падав дрібками на сніг то біля гаража, то біля хвіртки. Чути було рев двигуна: трактор-грейдер розчищав прохід у їхньому провулку, нещадно руйнуючи залишки траншей, які з такими важкими зусиллями викопували люди, аби мати можливість пересуватися по селищу. Високі купи снігу все одно ще височіли, ніби нагадували про свою колишню велич, коли із ними доводилося всім без винятку рахуватися. Тепер цей тьмяний і непривітний сніг усе частіше втрачав свою територію, свій об’єм, він непомітно танув, осідав, округлювався, ніби хотів поступово провалитися під землю. Також сніг поступово відступив від стін будинку, особливо з сонячного боку, коли сонце ніби пропікало його своїм промінням. Від того, що сніг поволі відступив, у вікна, хоча й не повністю, потрохи пробивалося денне світло. Але дерева й город, який тягнувся в бік скель і поступово спадав до бурхливої ріки внизу, були в білому полотні — сніг стояв непорушно, вперто, навіть грізно, наче жодного потепління, жодних сонячних променів він не бачив, все стоїть незмінно, ніби з часів льодовикового періоду, який, здавалося, не припинявся і завжди був тут.

Зарецький не міг виїхати машиною з гаража, бо високі айсберги снігу ще стояли перед воротами, а також за ними, крім того трактор-грейдер знову завалив непотрібним, понівеченим, потемнілим снігом прохід, який доведеться розгрібати, щоб пробитися до провулку. Зарецький усміхався — це лише початок кінця, про який він так затято мріяв раніше, який він із такими нелюдськими зусиллями щодня наближав, розгрібаючи сніг лопатою, риючи в ньому ходи. Він здивувався собі: тепер, коли момент звільнення від снігу такий близький, такий незворотний, йому зовсім не хочеться чіпати цей сніг, розчищати від нього проходи й подвір’я, відгрібати його від будинку, навіть тривожити його; йому навіть не хочеться наближати той день, коли це трапиться, коли снігові настане кінець. Зарецький озирнувся на будинок, у якому була Людмила: він також побачив їхні спільні дні, над якими нависла загроза зникнення разом із цим нещасним потемнілим і немічним снігом.

Зарецький непокоївся і запитував ніби сам у себе: чого вона не телефонує? Хоча би надіслала есемеску, що все гаразд, чого вона так поводиться? Усе, що трапилося (навіть із цим химерним снігом), — неймовірно, навряд чи це можливо пояснити; такого не буває — це випадок, який вирішує все. Він набрав на мобільному Віолетту, але — та сама історія. Його смішила й дратувала така поведінка: поривати з минулим можна вишуканіше, по-людськи, без непотрібних недомовок і образ, не в дусі неврівноважених і озлоблених підлітків.

Із Житомира подзвонив директор, він сухо вибачився, що раніше гарячкував, сказав, що не до кінця усвідомлював усю картину, яка склалася в тому селищі під час семінару. Він розпитував у Богдана про здоров’я, цікавився, коли його чекати, бо все стоїть, усе завалюється, нові відрядження на носі. Зарецький відповів, що виїхати поки нереально, що машина завалена снігом і що потрібно ще трохи часу. З тону розмови та надутої ввічливості свого директора Зарецький інтуїтивно відчув, що невдовзі втратить роботу, що це лише питання часу. Молодші вдвічі дешевше коштують і погодяться працювати навіть без відсотків від продажів. Дівчинка, яку він привів на фірму півтора року тому і зробив своєю помічницею, впорається. Зарецький кисло посміхнувся і закурив — із минулим його більше нічого не пов’язувало, Житомир доведеться покинути.

— Що з тобою? — запитав Зарецький після того, як Людмила повернулася до нього, порозмовлявши по мобільному на кухні; він чув її напружений голос, який іноді ставав роздратованим і нетерплячим, а іноді чужим і байдужим; він чув тривалі «паузи» в тій незвичній розмові, її короткі та несміливі слова між ними.

— Нічого.

— Ти говорила майже годину. Щось важливе?

— Ні.

— Але ти засмучена. Чого ти засмучена?

— Так. Я засмучена.

Зарецький підвівся спершу на лікті, потім сів, обійнявши Людмилу. Він гладив її плечі, цілуючи їх ніби штрих-пунктиром, відчув, як вона вся тремтить.

— Боже, з тобою все гаразд?

— Не знаю.

— Хто це дзвонив?

— Він.

— Він? — занепокоївся Зарецький. — Він тобі погрожує? Він тебе шантажує? Скажи!

— Ні. Він просто зараз бухий, як чорт. Він ридає за кермом і каже, що себе грохне.

— Тоді не розумію.

— У нього зносить дах. Що візьмеш із п’яного? Каже, що навмисне зараз піде на лобову — чекає, коли назустріч попадеться фура.

Зарецький засміявся. Людмила запитливо і прохолодно на нього поглянула.

— Що тут смішного?

— Він тебе любить. От, старий пердун! Блііін, та він від тебе сходить із розуму!

— Не любить. Він просто боїться бути без мене. Він — сам. У нього нікого нема. Ні-ко-го.

— Любить чи боїться бути сам, ну це одне і те ж, — усміхнувся Зарецький.

— Ні — це не одне і те ж!

— Тоді я не розумію, чого ти така засмучена.

Людмила мовчки зігнула ноги, охопивши коліна руками. Вона дивилася на багаття в каміні й була непорушною, ніби бронзова фігура. Вогонь переливався по її шкірі, від чого вона виглядала гарячою й пишнішою. Зарецький також задумався, він прибрав руку з плечей Людмили, відкинув долоні назад і оперся на руки.

— Я не знаю, чим усе це закінчиться.

— Це закінчиться нічим, — сухо сказав він.

— Я не знаю, як далі жити.

— Я також не знаю — і це прекрасно. Насправді це перевага, а не глухий кут. Ми просто не завжди правильно бачимо речі.

Людмила опустила голову в коліна і прошепотіла, що скоро втратить роботу, це лише питання часу, що не зможе утримувати цей будинок, бо він і так тягне багато грошей, а ще квартира у Львові, навчання доньки в приватній гімназії та хворий батько, якому треба робити операцію за операцією; вона заридала і сказала, що не витримає. Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і прошепотів: «Ш-ш-ш», — заспокоюючи й погладжуючи її кучері.

— Усе буде добре, — шепотів він і повторював, мов мантру, — все буде добре.

— Так, усе буде добре.

— Усе буде добре. У нас уже все добре, ми ще цього просто не усвідомлюємо.

— Це, мабуть, такий період — чорна смуга, коли буде важко. Так? — не чула його Людмила.

— Не чорна смуга. Ні. Це лише наша внутрішня невпевненість. Але це не страшно. Це зовсім не страшно. Постійно добре бути не може. Ти ж це розумієш?

— Не може. Розумію, — зітхнула вона.

— Ми викрутимося, обов’язково викрутимося.

— Так, викрутимося.

Зарецький гладив їй спину, і Людмила поволі заспокоювалася.

— Підлога холодна, — сказала вона.

— Я докину в камін дров.

— Давай трохи поспимо. Голова розколюється.

На мобільний подзвонила мати Віолетти, і Зарецький не знав, як бути. Дзвінок був настирливий, довгий, йому здавалося, що цей дзвінок не припиниться ніколи. Богдан вирішив не відповідати, бо тоді — що цілком імовірно — доведеться брехати цій старшій жінці про її доньку, зокрема про неможливість спільного майбутнього; як-не-як, вона буде випитувати, що між ними не так, як їм бути далі, що вони планують робити, можливо, благатиме його першим зробити крок назустріч чи навіть повернутися. Зарецький не міг собі цього дозволити і проігнорував дзвінок. Невдовзі від неї прийшла есемеска: «Віолетта у мене, дуже хвора». Зарецький був непорушний і водночас допускав, що ці слова можуть бути правдою, а не жіночою хитрістю, однак твердо знав, що це аж ніяк не завадить визначеному плинові речей, визначеному шляхові, на якому він прагнув знайти себе — себе раніше невідомого, несподіваного, нового або ж так і ненародженого; минуле варто сповна віддати минулому, а майбутнє сповна вручити в руки цьому ж майбутньому, бо інакше будуть постійні замкнені кола докорів і сумнівів, страждань і страхів; попри те, що невблаганний час зі своїми брутальними обставинами вкриває тіло шарами свого пилу, іноді під силу від цього звільнитися, протерти та промити почервонілі очі, що печуть від навколишнього світу, і сміливо поглянути на небо й сонце над головою; Зарецький, як ніколи раніше, п’янів від своїх думок і вірив у них, навіть якщо вони завтра виявляться помилковими чи за них доведеться гірко поплатитися; насправді існує лише завтра, жодних озирань і жодних ноток ностальгії, бо це пришвартовує нашу долю, ніби корабель, до сталого і набридливого берега. Він раптом отямився, взяв мобільний і набрав Віолетту, але її номер був поза межами зв’язку. Потім набрав її матір і попросив дати Віолетті слухавку.