Наступного дня про газету дізнався декан і його заступники, вони також прийшли подивитися на «вільну пресу», що так несподівано виникла буквально «нізвідки», виникла несанкціоновано і надто демократично. Декан пожартував, що наші студенти — талановиті у всьому, але дав доручення своєму заступнику контролювати процес і знімати небажані матеріали-папірці, щоб не було жодних непристойностей і нічого такого, за що по голівці можуть не погладити. Його заступник із розумінням кивнув головою і взявся ще ретельніше вивчати дописи. Високий, худий, мов швабра, він зігнувся, ніби шаховий кінь над ватманом, настромив окуляри на кінчик носа і взявся читати написи на папірцях.
Вася Долото, який постійно епатував викладачів і студентів своїми вибриками — чи то літературними вечорами, коли юні літератори виступали, обкладені пляшками молока на підлозі, чи то постановками спонтанних пантомім і п’єс буквально на вулиці, біля входу до факультету, чи фарбуванням свого волосся в сивий-сивий колір… словом, Вася Долото став справжньою знаменитістю, і на нього дивилися, як на чудо природи, однак були й такі, що засуджували і намагалися вести виховну роботу. Його неодноразово попереджували, щоб не розводив на факультеті «патлату бітломанію», і Вася час від часу затихав і його не було чути.
Декан викликав до себе старосту курсу, також поетку, як Вася, Марійку Шовкоступ, а також голову студентської комсомольської організації Володимира Ситого.
— Зізнавайтеся, чиїх рук справа? — посміхнувся декан і пильно подивився на них із-під густих чорних брів, сидячи за своїм столом.
Шовкоступ і Ситий сполохано перезирнулися, але Марійка, як чемна дівчина з райцентру, донька парторга спиртзаводу, забелькотіла наввипередки Володі:
— Це Долото! Це все він!
Ситий нерозбірливо пробубонів, що це він, і опустив голову.
— Я так і знав, — засміявся декан і відпустив їх.
Газета й далі висіла, однак із кожним днем епіграми ставали в’їдливішими і стосувалися переважно викладачів. Особливо студенти любили в цих жартівливих і саркастичних віршиках римувати прізвища викладачів, у яких збігалися закінчення: «Євсеєва задовбала Корнеєва» — всі відразу згадували стару дрібну бабусю-фронтовичку, завжди знервовану та сварливу, яка ходила коридорами та постукувала своєю паличкою, а також молодого асистента Льоню Корнеєва, який читав семінарські заняття після лекцій цієї бабусі, а вона постійно встромляла свого носа в його справи. Але діапазон тем про викладачів невдовзі почав змінюватися: з’являлися анонімні папірці про те, хто, коли і які бере хабарі, хто з викладачів є гульвісою та полюбляє студенток. Деякі подружні пари працювали на одному факультеті, й особливу увагу читачів почали привертати папірці з інтимними подробицями про подружню зраду. На перервах біля газети юрмився такий натовп студентів і викладачів, що пройти коридором іноді ставало неможливо.
Декану доповіли, що ситуація стала неконтрольованою і що знімання анонімок нічого не вирішило, вони виникають — ніби гриби після дощу.
— Але це не найстрашніше, — сказав заступник декану.
— Що там ще?
— Ось, — він розкрив зірвану газету «Чорне і біле» на столі перед деканом і показав на дрібні написи кульковою ручкою на ватмані. Декан уважно читав сині каракулі, і в нього очі буквально лізли на лоба. Це були дуже страшні вірші — вірші, за які могли посадити. Він миттю зрозумів усю небезпеку:
— Коли це з’явилося?
— Минулої перерви ще не було. Це написали під час третьої пари лекцій. І не прикріпили папірчик, а написали! — сказав заступник декану.
— Провокація?
— Думаю — так.
— Ви точно впевнені?
— Важко щось сказати…
— Цю гидоту треба знищити, — сказав переляканий декан, — і ми зробимо це зараз.
Вони взялися разом витирати гумкою крамольні вірші, але це нічого не дало. Тоді декан узяв ручку і почав нею замальовувати написи. Його заступник також узявся це робити. Потім вони пошматували ватман на дрібні шматки.
— Дурні дітиська, — сказав декан.
— Боюся, що це робив не дурень.
— Ви так думаєте?
— Про це вже знають майже всі.
— Хто всі?
— Студенти. Декілька викладачів — це точно.
— Значить, відреагуємо, — невдоволено сказав декан.
Наступного дня декан дав доручення публічно засудити витівку Васі Долота і доручив розглянути його поведінку спершу студентській комсомольській організації факультету, а потім на засіданні факультету. Він викликав до себе Васю, сам зачинив за ним двері і посадив за свій довгий стіл, за яким відбуваються наради. Декан став за спиною Долота, який сидів за столом, і неголосно почав його пиляти:
— Що ж ти, сучий сину, наробив?
Вася Долото засмикався, але важкі руки декана лягли йому на плечі:
— Сиди! Ми тебе пропісочимо — від цього вже ніде не дінешся. Але знай — це буде останнім попередженням.
— Я ж… я ж…
— Сиди! Ти з бідної сім’ї, ростеш без батька. Хоча би матір свою пожалів. Хочеш вилетіти з університету? Ти ж талановитий хлопець і мені дуже симпатичний! Візьмися за розум — живи так, щоб про тебе не було ні слуху, ні духу. Коли закінчиш університет — тоді хоч ірокезом ставай.
— Віталію Семеновичу!
— Сиди! Дотягни ці два курси — не довго залишилося. Дотягни! Я ж не можу постійно закривати очі на твої дурниці!
— Віталію Семеновичу!
— Мовчи! На зборах публічно покайся і не привертай до себе зайвої уваги. Це все, що я можу для тебе зробити. Ти зрозумів?
— Так, я зрозумів, — озирнувся на декана Вася Долото.
На засіданні студентської комсомольської організації факультету Васю пісочили по повній програмі. Марійка Шовкоступ виступала з довгою, полум’яною промовою, в якій описала всі гріхи Васі Долота, всі його витівки, всі його злочини проти колективу. Декан та ще кілька викладачів, які сиділи в президії, довго її слухали, але мовчали. Наприкінці промови Марійка Шовкоступ запропонувала відрахувати Васю Долото з комсомолу — це автоматично тягнуло на виключення з університету. Декан аж зблід і виструнчився у кріслі, певно така несподівана ініціатива Шовкоступ його вразила і, вочевидь, з ним не обговорювалася.
— Пропоную це питання винести на голосування. Хто за? — запитала вона в залу.
— Почекайте, — втрутився занепокоєний декан, — може, ми спершу це обговоримо?
Шовкоступ розгубилася, поглянула на обличчя в залі, потім на декана, знову на присутніх.
Цієї миті в актовий зал факультету зайшли двоє чоловіків у цивільному, пробігли очима по обличчях присутніх і зупинилися на Васі Долоті. Один із них, у довгому коричневому плащі пальцем покликав Долота до себе. Вася, який сидів у першому ряду залу одразу навпроти президії, підвівся і пішов до виходу. Марійка Шовкоступ, яка стояла за кафедрою, від несподіванки розкрила рота. Зал дивився на Васю Долота. Коли він зник за дверима, чоловік у коричневому плащі з дрібними вусиками сказав до президії:
— Продовжуйте, товариші.
Декан відразу покинув президію і пішов за ними.
Більше Васі Долота ніхто не бачив. Через декілька місяців усі дізналися, що його все ж таки відрахували. Декана звільнили з посади, факультет очолив його заступник, із яким — як стверджувала легенда — вони разом шматували газету «Чорне і біле». Заступник через рік захистив свою докторську дисертацію, а колишній декан, перенісши три інфаркти, несподівано помер.
Наприкінці п’ятого курсу, перед самісіньким випуском, одногрупники Васі Долота дізналися, що його чи то посадили, чи то запроторили до психіатричної лікарні. Подейкували, що все було значно серйозніше, що Вася Долото займався протизаконною діяльністю, що його вірші друкувалися підпільно в таємних зошитах і їх знайшли під час шмону аж у Львові.
2
Одного дня, приблизно в середині дев’яностих я, як завжди, вийшов із радіо і пішов на обід до забігайлівки, де любив їсти варені сардельки — найсмачніші у центрі, також тут готували найкращу заварну каву. В невелике кафе з дюжиною круглих столиків приходило чимало знайомих, які працювали неподалік: журналісти, диктори радіо, редактори, художники, фотографи, викладачі. Я дуже любив це місце, бо тут постійно товклися і «перетиналися на каві» знайомі й приятелі, з якими було приємно погомоніти. Я стояв у черзі, щоб зробити замовлення, як раптом мене гукнули:
