Юна чорнява менеджерка в діловому синьому костюмі з бейджиком, що робило її схожою на працівницю аеропорту, представила гостей одне одному; так само вона представила й Зарецького.

— Ви часом не родич художника Зарецького? — запитала пані зі Львова, з невеликою зачіскою-клумбою на голові; Богдан часто бачив її раніше на медичних заходах і лише знав, що вона власниця медичної клініки.

— Ні, ми не родичі, — усміхнувся Зарецький.

— У молодості ми були просто закохані в його роботи. У нього така цікава техніка, такі гарні теми — і національні, і молодіжні.

— У мене є його альбом, — сказав він, вибачився і відійшов, щоб відповісти на мобільний дзвінок.

Зарецький непогано відстрілявся: лекція пройшла за графіком; потім була лавина запитань від учасників; потім він дав короткий коментар кореспондентці місцевого FM-радіо, інтерв’ю обласному інформаційному порталу, який також прислав журналіста на семінар; потім був обід, де він сидів навпроти Людмили і де виголошувалися різні тости від організаторів, а також надавали слово й лекторам. Вона іноді поглядала на нього незрозумілим поглядом, Зарецький ніяковів, і лише тоді, коли привітно усміхалася, йому ставало на душі легше. Напевно, це закоханість. Богдан від своїх думок усміхався. Зарецький майже не пив алкоголю, а лише пригублював коньяк. Сусід зліва за столом, під качан підстрижений киянин-програміст, постійно реготав, голосно теревенив з іншими учасниками банкету і щоразу, розмахуючи руками, зачіпав Зарецького ліктем. Богдан зробив йому зауваження. Киянин ввічливо вибачився, але невдовзі його темперамент брав своє: він знову ненароком зачіпав Зарецького ліктем. Богдан трохи відсунувся від нього і побачив, що за ним знову спостерігає Людмила. Він усміхнувся їй, і жінка з розумінням за секунду-другу заплющила й розплющила очі. На ній було темно-коричневе тепле плаття з квадратним декольте і цікавими, в етнічному стилі, вставками на плечах, певно, цей одяг їй шила майстриня. На тонкому золотому ланцюжку висіла маленька підківка з камінчиком. Богдан уважно розглядав її і помітив біля підківки, справа, невеличку темну цятку родимки. Людмила, мабуть, відчула, що Зарецький її оглядає, бо обережно підвела на нього очі й застигла своїм непорушним, спокійним і ніби довірливим поглядом. Богдан почервонів і потягнувся виделкою до крученика з чорносливом і шинкою.

Він вийшов курити не в коридор, де товклися з цигарками інші учасники семінару, галасували, сперечалися, жартували, а на балкон. Зарецький подивився на засніжені перила і згріб долонею трохи снігу, зробивши в білому рівномірному шарі на перилах невелику пробоїну. Він підніс сніг до рота і лизнув його язиком. Зарецький стояв на морозяному повітрі й дивився крізь скло на учасників: їхнім вождем знову був підстрижений під качан киянин-програміст, який за столом постійно зачіпав його ліктем. Програміст збуджено розповідав, розмахував руками, робив різні гримаси — і присутні реготали, пихкали цигарками й знову реготали. Напевно, в нього була непогамовна весела вдача, якщо він навіть не помічав, скільки шуму створює. Вийшла Людмила, Зарецький бачив, як вона уважно й повільно обводить поглядом присутніх, ніби шукає потрібну людину, але не знаходить і йде до сходів. Потім він помітив Людмилу вже на вулиці, перед готелем, вона дістала з кишені мобілку. В кишені свого піджака Зарецький відчув вібродзвінок — вона зателефонувала йому. Богдан швидко зробив невелику сніжку й кинув у її напрямку, щоб вона помітила. Людмила обернулася, подивилася на балкон — і їхні очі зустрілися. Вона, не стримуючись, засміялася, а Богдан показав двома пальцями правиці, що зараз спуститься. Йдучи сходами, Зарецький думав, що Людмила приділяє йому надто багато уваги, хоча це враження може бути й помилковим. Йому було страшенно приємно, але він не хотів, щоб Людмила себе скомпрометувала, бо невідомо яким чином це могло позначитися в подальшому на її кар’єрі.

З Житомира подзвонив директор і трохи нетерпляче узявся розпитувати, чи все пройшло нормально, скільки гостей, із яких країн, скільки відомих конкурентів, який рівень представників — власники чи виконавці. Коли він ще запитав, як вони одягнуті — солідно чи по-дорожньому, Зарецький мало не розреготався: він не міг второпати, що це дурнувате запитання означає. Богдан відповів, що захід організовано непогано, багато гостей, але поки що базікають переважно про живопис і будь-які висновки поки робити рано.

Зарецький нудьгував: чергова лекція пройшла не особливо вдало, чомусь завис його ноутбук, і неможливо було показати слайди на екрані, а ще він ніяк не міг опинитися з Людмилою наодинці. Однак, після завершення лекції, коли вляглася метушня із запитаннями, дискусійними репліками та з неформальними балачками після всіх виступів, вона сама несподівано підійшла.

Людмила сказала:

— На вечерю президент центру запрошує лекторів і представників компаній. Це буде в хорошому етнічному ресторані, тому прохання нічого на вечір не планувати. Буде цікаво: гарна кухня, жива музика — автентичні речі виконують наші музики, потім будуть танці. Буде весело.

— Танці? — Богдан усміхнувся, бо вже років сто, як не танцював.

— Так, дикі танці. Ти гарно танцюєш?

— Не пригадую.

— Там моментально згадаєш, нудно не буде, — усміхнулася вона.

— Цей ресторан — ваш місцевий «Від заходу до світанку»? Вампіри будуть?

— Усе буде. Гуцули-вампіри за вами прийдуть.

— Звучить обнадійливо, — розсміявся Зарецький.

Повз них пройшло два поляки з Кракова: один у червоному, а другий у білому пуховику, також учасники семінару, вони голосно й весело розмовляли, помітили Людмилу й Богдана, запитали, де найближчий супермаркет. Людмила махнула рукою в потрібному їм напрямку, і вони пішли. Зарецький, дивлячись на колір їхнього одягу, відзначив, що в хлопців патріотичне почуття гумору.

— Тоді до вечора? Я мушу попередити інших лекторів, поки не розбіглися, — усміхнулася Людмила.

— До вечора.

— За тобою приїде мікроавтобус. Ресторан — тут поруч, недалеко, — показала вона на гори праворуч від селища, — але під гору важко буде йти. Ще побачимося.

— Добре.

Як вона і сказала, ввечері за ним приїхав чорний «Мерседес-Віто», який зібрав лекторів і повіз їх до етнічного ресторану, що знаходився неподалік від села на підйомі гори. Вони прибули на компактну, огороджену високим декоративним дерев’яним парканом територію, на якій розташувався ресторан, невеликий готель, лазня і декілька колиб для бенкетів. Вечоріло. Гості крутилися на подвір’ї, розглядали навколишні краєвиди, курили, жартували, обговорювали різні теми, травили анекдоти. Мороз міцнішав, з ротів гостей ішла густа пара. Людмила підійшла до Богдана, сказала, що можна заходити, але він попросив ще хвилинку — хотів покурити.

Зарецький потягував цигарку і думав про Віолетту, вона так йому й не телефонувала. Людмила пішла до інших лекторів, розпитувала, чи все у них гаразд, чи подобається їм відпочинок. Богдан дивився на неї збоку й усміхався. Вона була дуже привітна й відкрита, легко поєднувала почуття гумору і робочі моменти, чим одразу позитивно всіх налаштовувала в спілкуванні. Зарецький відчув, що навіть трішки ревнує, коли бачить, як вона невимушено сміється з іншими чоловіками, як вони дивляться на неї, приділяють увагу.

На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру — сивий шістдесятирічний худорлявий чоловік із пронизливим поглядом. Він поводився досить стримано, ніби економив свої рухи, на присутніх дивився безініціативно і не особливо придивлявся до гостей. Біля нього крутилося декілька молодих помічників у костюмах. Вони вислуховували його вказівки і страшенно метушилися: дзвонили, підходили до учасників семінару, розпитували, чи все гаразд, чи не відчувають гості певних незручностей. Залунала музика, організатори запросили всіх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвішану етнічними килимами колибу, яка мала два великих зали: в одному широкому, круглому, стояв стіл із музичною апаратурою, а в кутку виднівся велетенський камін, обкладений світлим камінням, а в другому, видовженому, прямокутної форми — стояли довгий бенкетний стіл із наїдками та масивні дерев’яні стільці з високими бильцями. Увагу Зарецького привернула велетенська картина: одяг та військова амуніція опришка, в чому було щось грізне й величне водночас; ніби повішений на невидиме бильце крісла, стояв великий теплий кожух із етнічною вишивкою, дерев’яними ґудзиками й петлицями, перед яким лежали топірець, пістоль, порохівниця і ґвер.