— Дурний піп тебе хрестив! — сміялася вона з його удаваного пафосу.

— Я знаю.

— У тебе буйна фантазія!

— Я знаю. Зараз такі форми пневмонії, коли людина згорає від високої температури за три-чотири дні, жодні ліки не рятують. І людина вмирає від того, що легені просто згоряють.

— Що ти таке мелеш? Ти будеш жити! — Людмила не розуміла, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Я знаю. Але коли помру, я хочу, щоб ти мене поховала на своєму городі або ж біля річки, щоб було видно гори, скелі, ліси.

— Ото вже мені, — розсміялася вона, — отак відразу і на своєму городі.

— Яка ти неромантична, — сказав Зарецький.

— Я знаю, — усміхнулася вона.

Зарецький лежав із напіврозплющеними очима, знову сильно забухикав — спершу хвилями, а потім безперервно; кашель настільки сильно на нього нахлинув, що його тіло здригалося, обличчя стало схожим на розпечену праску, щоки й скроні надулися, а очі налилися слізьми й запухли.

— Завтра піду шукати лікаря.

— Де ти його знайдеш? У траншеях?

— Не знаю. Попитаю людей.

— Усе минеться. Нічого страшного нема.

— А раптом і справді — помреш мені тут, — і що тоді робити з твоїм трупом? Похорон нормальний не зробиш — лишається закопати на городі.

Вони обоє тихо розсміялися.

— Добре, — посерйознішала вона, — я наберу кума — він лікаря з-під землі дістане.

— Він такий, — усміхнувся Зарецький, — нехай іще приведе своїх головорізів.

Зарецький марив, кидався, змахував руками, викрикував окремі слова, його тіло горіло. Він розплющував свої почервонілі, страждальні очі й нічого не бачив, нічого не впізнавав. Богдан знову викрикував незрозумілі слова, іноді медичні терміни, і знову затихав; важкий кашель його настільки вимотав, що через нього він не міг заснути і лише під ранок, геть виснаженим, провалювався в сон. Його тіло вкрилося густим липким потом, який струмком стікав по лобі, віях і щоках, пасма мокрого волосся прилипли до чола. Зарецький виглядав зовсім кепсько, і Людмила дуже переживала; вона добряче розпалила камін, роздягла Богдана, витерла насухо й натягнула на його в’яле, обважніле від хвороби тіло чистий одяг. Температура була високою. Людмила так і не спала, не на жарт злякалася. Під ранок Зарецький заснув.

У двері постукали. Вона скочила на ноги і відчинила. Збуджений ранковим морозом кум Микола з дружиною Жанною стояли на порозі.

— Спите, як кролики, — танком не розбудиш. Я гукав вам, гукав, щоб відчинили. Та де там — дрихнуть. Мусив перелазити через ворота і відкривати зсередини хвіртку.

Вони зайшли в будинок, Микола скинув теплого кожуха з дружини, а потім роздягнувся сам. Людмила показала на сплячого Зарецького, сказала, що цілу ніч мучився.

— Аль-льо! Медицина! Я не пойняв — ти сюди, шо, хворіти приїхав? Шо це ти тут розлігся?

Зарецький ворухнувся, підвів голову і поглянув сонними очима в їхній бік.

— А дрова хто буде рубати? А сніг вичищати? Це тобі не нанотехнології, а серйозні природні умови, — збуджено продовжував Микола.

— Не кажи! Середні віки! — пожвавився Зарецький.

— Жанко, подивися, що з ним, — сказав Микола дружині, невисокій, але кремезній чорнявці із відкритим усміхненим лицем; у неї було красиве овальне лице, вискубані брови із намальованими тонкими чорними лініями, що надавало їй вигляду східного воїна.

Потім він поглянув на Зарецького:

— Ти не переживай, Жанка — ветеринар, п’ятнадцять років стажу. Ще не таких бугаїв на ноги ставила.

Жанка всміхнулася Зарецькому, потім простукала його груди, перевернула і так само простукала спину.

— Ну що він там? Не здохне? Нам ще тут похоронів бракувало — шукай священика, замовляй труну, хрін до цвинтаря доберешся. Ну як він, Жанко? У неї золоті пальчики! — похвалився Микола, дивлячись на дружину, — не бійся, Медицина, вона отак і свиней простукує і знає, чи є мокрота.

— А биків? — запитала Людмила.

— О! Биків особливо! — засміявся Микола.

Жанка сказала, що треба дати укол, буде боляче.

— Навіщо? — запитала Людмила.

— Можливо, двостороннє запалення легень, — сказала Жанка.

— Ого! — присвиснув Микола.

— Точно сказати не можу — для цього треба було б зробити рентген, але підозра є, — подивилася Жанка на Зарецького.

— Укол так укол, — сказав Микола, а потім Зарецькому, — давай, скидай труси бігом, а то, певно, думаєш, що на курорт приїхав.

Зарецький, перевертаючись, застогнав і видав важкий, надривний хрип. Людмила витирала рушником піт із його мокрої спини. Він був схожий на велике дрібне ситце, крізь яке постійно стікав піт. Жирна, волога шкіра виблискувала у світлі рухливого світла від вогню в каміні. Богдан ліг на живіт, поклавши руки вздовж тіла, його долоні були розкритими й ніби завмерлими. Жанна акуратно розрізала камінчиком маленьку ампулу, встромила в неї тоненьку голку шприца, перевернула ампулу, набрала ліки в шприц, потім так само акуратно надавила на поршень, виштовхнула зі шприца повітря, від чого він вистрелив дрібненьким фонтаном. Вона розтерла місце на сідниці ваткою зі спиртом і швидко зробила укол. Зарецький забуркотів, що укол дуже болючий, а Микола хихикнув, що нічого страшного — коровам допомагало. Людмила сиділа поруч нього і навіть не приховувала, що дуже стривожена. Вона пристрасно дивилася на Жанну й запитала, чи це серйозно. Лікар-ветеринар усміхнулася й відповіла, щоб не переживала. Тим часом Микола підкинув у камін дрова, сказав, що заглянуть ще завтра. Вона провела їх до хвіртки і коли повернулася, то Зарецький уже спав. Людмила лягла поруч, залізла під ковдру, де було його гаряче тіло, і пригорнулася.

Дрова в каміні тріщали від вогню, кімната на певну мить посвітлішала, на стінах замиготіли каламутно-червоні відблиски, вони хаотично рухалися: то зникали, то знову спалахували, освітлюючи навколишній інтер’єр. Людмила слухала важке нерівне дихання Богдана, переважно дрімала, іноді вона розплющувала очі, коли їй здавалося, що він стогне або страждає, примружувала вії від золотистого багаття, що вогнями пронизувало тьмяний морок. У сні він шепотів, сказав спершу «Людмила», потім «сніг», різко здригнувся, розправивши плечі, знову обм’як і провалився в сон.

— Скільки я спав?

— Довго, — усміхнулася Людмила, миючи підлогу.

У будинку було холодно, в каміні не горів вогонь. Зарецький перевернувся на інший бік — лицем до Людмили, яка ганяла швабру з ганчіркою по темній дерев’яній підлозі.

— Тобі холодно?

— Трохи, — сказав Богдан.

— Я провітрювала — це допоможе одужати. Зробила тобі сніданок, але ти так довго спав… Каша охолола. Почекаєш, коли я розігрію?

— Не спіши, — прошепотів він і простягнув до неї руку.

— Тобі постійно дзвонили на мобільний. Я вимкнула звук, щоб тебе не розбудили, — підійшла Людмила до нього і сіла поруч.

— Ти за мене так тривожишся, — горіли його очі.

Людмила погладила його по обличчю, прибрала мокре від поту волосся з чола, повільно провела долонею по щетині.

— Заріс? — усміхнувся Зарецький.

— Нічого — ти ж моє ведмежа.

Потім вона допомогла йому поснідати, випити чай із медом, прийняти ліки. Зарецький дико бухикав, і йому важко було сидіти, навіть лежати, обіпершись на лікті. Людмила захоплено розповідала, що надворі справжня весна, що сніг тане, однак і далі стоїть неприступно, траншеї непорушні, лише трохи оповзли й посіріли.

— Усе, як ти хотів, — сміялася вона.

— Весна, — прошепотів він, — як-не-як квітень. Такого бурхливого і холодного квітня в моєму житті ще не було.

— І в моєму, — сказала вона, усміхаючись крізь сльози.

— Я знаю, чого ми тут не замерзли.

— Чого?

— Це еволюційна корекція.

— Що це таке?

— Є антарктичні риби, дуже схожі на наших азовських і дніпровських бичків. Так от, вони живуть у солоній воді із мінусовою температурою і не замерзають. А знаєш, чому не замерзають? Їхні тіла виробляють антифриз. Ще трохи — і ми також почнемо виробляти антифриз.