— Ні, — відповіла пані Леся.

— Нема більше нашого Колі Мигаля.

— Як це нема?

— А ось так. У нього обірвався тромб і застряг у легенях.

— Що? Тромб? Як це? Який тромб?

— Не знаю. Так кажуть лікарі, — відповів головний редактор і поклав слухавку.

Пані Леся сіла на диван і ще довго тримала телефонну слухавку, з якої було чути короткі гудки. З того часу вона більше нікого не приймала і ні з ким не розмовляла. Вона не говорила про планети біля під’їзду, не говорила про планети в автобусі, коли їхала на дачу, не говорила про планети на дачі з сусідами, вона взагалі поводилася так, ніби цього ніколи з нею не було, ніби вона — зовсім інша людина. Всі відразу помітили такі раптові зміни в її поведінці, однак із нею про це не заводили розмову, лише віталися, розмовляли про погоду, здоров’я, політичні новини, але про планети — ні. Люди, коли її бачили, могли лише сказати: он, пішла колишня планетниця пані Леся.

Донька Ганна також відчула докорінну переміну в своїй матері, яку їй навіть стало трохи шкода. Ганна делікатно не згадувала космічно-астрологічні теми, так, ніби вони і справді ніколи не турбували її матір. Пані Леся була настільки пригніченою та замкненою, що Ганні ставало боляче на неї дивитися.

Одного разу пані Леся сказала в телефонній розмові з донькою:

— Привези мені свій журнал.

— Форбс?

— Так, так. Привези мені той «Хворпз», хоч подивлюся — що воно таке.

31 березня 2013, Новосілки

Маленький худорлявий, але дуже імпульсивний, чорнявий поет Марко Півник, якого через дрібне тіло й велику голову викладачі поза очі називали «пуголовком», автор рукописної збірки «Скажені огірки», роздрукованої метеликом у кілька сотень примірників, улюбленець дівчат із філологічного факультету, герой пліток і місцевих усних новин, дрімав у кімнаті свого гуртожитку. Його сусід по двомісній кімнаті поїхав на декілька днів додому, і Марко залишився сам. Тепла ковдра не захищала від кімнатної прохолоди: з’їхала набік, оголивши плечі. Втомлена свідомість вимагала солодкого забуття. Марко Півник цілий вечір писав на ноутбуці вірші, переважно верлібри, туди-сюди ходив кімнатою, переживаючи солодкі муки творчості, курив, знову сідав і вистукував на клавіатурі — він наклепав їх аж вісім. Впродовж кількох годин обчитавшись до чортиків раннього Лорки, він раптом відчув сильне збудження, в якому запідозрив натхнення, й сів писати. Над своїми віршами він викурив майже півпачки цигарок, голова розколювалася. Марко Півник випив знеболювальне і ліг близько опівночі, відчуваючи сильну втому та задоволення.

На певну мить сон поглинув його теплими водами, але, ніби на зло, прокинулася одна з недоречних і зайвих думок, які нерідко в такі хвилини супроводжуються спогадами й ілюструються зоровою уявою. Це змусило Марка Півника розплющити очі. Він розгнівався. Його дратувало, що необхідно рано вставати, а зараз, коли пізня година, над ним знущається безсоння й він не може заснути. Але мелодійне цокання годинника за кілька хвилин злилося з поступовим, глибоким, ритмічним диханням.

До Марка Півника прийшов сон, коли глухі, невиразні голоси з коридору до кімнати майже не проникали, бо сон, ніби створив герметичну заслону. Він бачив сон. Прогулюється з Міланою парком і свіжий сніг рипить під ногами. Мілана задумливо мовчить і споглядає невеличке, схоже на бумеранг, озерце, вкрите сніжною пеленою. Там товчуться й галасують рожевощокі дітлахи, захекані, грають у хокей. До Марка Півника долітає гамір і шум гри, але він його не чує: гра ніби далека реальність, про яку він лише здогадується. Мілана також цього не чує, бо перебуває в задумі зимових дерев, які її ніби приворожують. Мілана поміж ними бігає, сміється, вигукує, мов школярка. Здається, літає вороння, але ці фрагменти сну нечіткі. Мілана гарно мовчить. Про що ж Мілана мовчить? Її обличчя тепер бліде й нагадує втомлений спокій, коли нічого не хочеться. Такою Марко Півник бачить її вперше.

«Ти не можеш собі уявити, як це гарно!» — дивиться вона на сніг, яким зима посипала кущі.

Вони довго розмовляють, переважно «про життя», а це, як правило, закінчується лайкою. Марко Півник її дражнить. Мілана відповідає тим же, і вони граються — граються в дорослому розумінні, коли вона надимає губки й легенько, ніжно б’є його по задньому місці, а він стає навшпиньки, оскільки менший від Мілани на голову, ніби ненароком натирає снігом їй щоки. Мілана весело гнівається й звалює його з ніг. Відтак вони бігають одне за одним, кривляються, як дітвора, галасують, намагаються обманути мовчання. Несподівано з’являється батько Марка Півника, в нього червоні, невиспані очі й понурий, навіть ворожий вигляд, він стоїть на снігу в кімнатних тапочках, тримає томик Ніцше, неквапно гортає сторінки, а потім погрожує синові. Батько гнівно-захоплено дивиться на Мілану, каже синові «не марнуй часу» і зникає, зникає, ніби в мареві, залишаючи місце зимовим деревам. Фрагмент сну знову нечіткий, бо Марко Півник цілує Мілану й силкується бачити обличчя коханої, а воно тремтить, ніби відображення у воді, розпливається, стає все далі нечітким. Враз Марко Півник відчуває, як всередині нього народжується солодкий, приємний вулкан. Мілана тепер роздягнута й сміється, а довкола тепло, як на березі моря. Вона так дзвінко сміється, ніби хизується своїми рівними, сніжними зубами. Але мовчання знову поглинає її. Марко Півник не знає, про що думає дівчина. Мілана хоче говорити, але замість неї говорить щось інше. Це «щось» збуджене й рухливе, рипить багатьма ногами, викрикує неспокійними, нервовими голосами, які, мов обрубки, й кожної хвилини стають нечіткими й експресивними. Марко Півник чує розпачливий крик.

«Знову п’яні повилазили з бару», — втручається в сон одна з недоречних і зайвих думок.

Його починає дратувати шум, що лине знадвору. П’яні вже другий рік (з першого дня поселення Марка Півника в гуртожитку) руйнують його сон. Заспокоюється, силкується заснути.

Знову приходить Мілана. Тепер — одягнута, відчужена, холодна, наче випадкова жінка серед чужого міста, хоча по-дитячому усміхається. І хлопець раптом відчуває докір, мовляв, не вберіг солодку мить, не вберіг куций проміжок часу, що належав тільки нам, нашим почуттям, уяві, який існував тільки в нашій радості. Марко Півник, який перед тим обчитався раннього Лорки та писав ліричні вірші, простягає в її обличчя, мов у сизий дим, руку. Несподівано Мілана зникає, голоси проганяють її, голоси стають нестерпними й різкими, на їхньому фоні знову чути пронизливий дівочий плач.

«Це не сон», — розплющив очі Марко Півник.

До кімнати проник запах горілого. Марко Півник наразився на різке, незрозуміле освітлення: хвилі червонуватої заграви на мить залили приміщення, відтінюючи незрозумілою маячнею на стінах, хвилі то зникали, то виринали знову. Це тривало безперервно й ставало схожим на химеру.

«Я не вимкнув камін!»

Марко Півник зірвався з ліжка, підбіг до електричного каміна, але той був холодним. За шторами раптово спалахнуло незрозуміле сяйво, яке супроводжували відчайдушні крики, вигуки й галас. Сяйво жваво рухалося, кидалося врізнобіч, однак зоставалося на місці: ніби великий скажений звір, якого прив’язали.

Марко Півник відхилив штору і від побаченої картини здригнувся: здоровенних розмірів червоно-жовтий язик виривався з вікна п’ятиповерхового гуртожитку, що перпендикулярно сходився кутами із його. Полум’я кидалося вгору, ніби хотіло облизати нічну стелю з зірками, кидалося вліво, вправо, мов прагнуло пробратися крізь маленький отвір вікна, яке його затиснуло. Полум’я було самісіньким пеклом, яке хоче вивільнитися й віддатися свободі.

Марко Півник поглянув зі свого сьомого поверху вниз: десятки чорних постатей метушилися на снігу, мов мурашки, відчайдушно викрикували, розмахували руками, бігали з місця на місце, вили, задерши догори голови. Мигалкою нагадала про себе пожежна машина, що влітала на подвір’я перед гуртожитком, розігнавши чорні постаті, які невеликими купами розсипалися під будинком. Із вікон поверху, де нуртувала пожежа, валував, здіймався вгору сивий, пелехатий дим. Марко Півник, який обчитався перед сном Лорки, задоволено уявляв, ніби за шибами будинку курили цигарки курці з усього міста.