Коля Мигаль, певно з бодуна, і далі писав свої статті про інші світи, планети та всесвіт, а планетниця пані Леся й далі ними надихалися, породжуючи у своїй уяві все нові й нові візії. Вона дивилася на людей як на піщинок, котрі заповнювали своїми долями всесвіт, і говорила їм усе, про що вони хотіли почути. Невдовзі пані Леся напрацювала свою цільову аудиторію чи, як кажуть менеджери, базу клієнтів. Люди потягнулися до планетниці за порадами, одні їй телефонували й домовлялися про зустріч, інші просто приходили і відразу натискали дзвінок квартири, ще інші просто перестрівали на вулиці чи ринку й заводили бесіду, а ще інші запрошували пані Лесю, відому планетницю, до себе в гості на чай із тістечками. Пані Леся стала відомою та авторитетною людиною, і всі прагнули з нею спілкуватися: майже не було скептиків, які раніше насміхалися над її дивакуватістю чи зневажали поза очі.
На дачі пані Леся навіщувала сусідові, що його донька успішно вийде заміж за чорнявого ровесника, що в нього буде внук і що справи його родини підуть на краще. Все так і сталося: до міста приїхав тридцятилітній симпатичний чоловік із грошима, який заснував свій бізнес — побудував біля в’їзду до міста, одразу на трасі, готель, одружився на доньці сусіда по дачі пані Лесі, і в цього сусіда невдовзі народився внук, дуже схожий не лише на батька, а й на діда. Сусід по дачі пані Лесі був на сьомому небі від щастя і розповідав про це чудо-пророцтво мало не біля кожного паркану. Зять сусіда втягнув у свій бізнес усю родину дружини: працевлаштував не лише тестя й тещу, а й двоюрідних братів і сестер. Одні родичі куховарили в готельному барі, інші займалися прибиранням, ще інші — поставками необхідного.
Планети ще більше крутилися в голові пані Лесі, і вона бачила неземні потоки світла, з якими перетиналися людські долі. Люди все йшли до неї за порадами і йшли, і пані Леся нікому не відмовляла. Люди ніяковіли, не знаючи, як їй подякувати.
— Будь-яка подяка має йти від серця, — казала в таких випадках планетниця пані Леся.
— Ой, дякуємо вам, пані Лесю, дякуємо! Прийміть, що Бог послав, — давали вони планетниці молоко або м’ясо, овочі або цукерки.
Коли ненароком пані Леся чула, як ганили кросворди чи статті Колі Мигаля, то відразу ставала на його захист і гнівно ставила злі язики на місце. Одного разу вона навіть посварилася з донькою Ганною.
— Мамо, так він же алкаш, пустомеля, невдаха, цілими днями й ночами швендяє під парканами, сидить у пивницях, всі це знають, чи можна його сприймати серйозно? Це ж смішно, — сміялася Ганна.
— Ой не кажи такого доню, не кажи. Людина трохи любить булькнути, але ж це не від доброго життя, — не відступала пані Леся.
— Чим він тобі голову задурив? — продовжувала Ганна.
— Ти нічого в тому не розумієш. І ні в що не віриш.
— Мамо, зараз у всіх є Інтернет. І ці п’яні писання твого Колі Мигаля — вони просто на голову не налазять.
— Твій Інтернет — до лампочки. Не говори поганого про людину! — повчала доньку пані Леся і після подібних розмов могла тижнями не телефонувати Ганні.
Коли, бувало, рубрика «Діти всесвіту» тривалий час в газеті була відсутня, пані Леся брала телефонний довідник району, одягала окуляри, шукала номер головного редактора газети, прикладала слухавку до вуха і набирала його номер. Коли слухавку не брали, вона телефонувала в бухгалтерію, редакцію, кому завгодно, однак усе одно виходила на когось із редакції. Пані Леся обурено запитувала, чому давно не поновлювалася рубрика «Діти всесвіту», чому редакція ігнорує права читачів. Спершу її намагалися відшити і навіть трішки грубіянили. Пані Леся одразу пішла в контрнаступ: вона нагадала панові головному редактору, що ця газета муніципальна, а отже, виходить за кошти громади містечка, тобто за кошти платників податків. Пані Леся прочитала йому півгодинну лекцію про те, що їй уже набридло за рахунок власних коштів утримувати армію ледарів із міліції, мерії, поліклініки, а тепер ще газети. Притиснутий до стінки головний редактор, уже певно з безвиході, виправдовувався:
— Коля Мигаль зараз тимчасово не працює.
— Що з ним? — насторожувалася пані Леся.
— Він на лікарняному, — невпевнено відповідав головний редактор.
— Що з ним? Щось серйозне?
— Як би це вам сказати…
— Говоріть! Я хочу знати правду!
— Він у запої.
— Бідний, — говорила пані Леся і терпляче чекала, коли Коля Мигаль вийде із запою і коли відновиться рубрика «Діти всесвіту».
Коля в таких випадках, як правило, ставав диким і чорним, він міг накласти в штани або валятися в баюрі. Добрі люди його підбирали просто на вулиці й відносили додому. Бригада санітарів із місцевої лікарні дуже швидко ставила Колю на ноги — їм це було робити не вперше, лікарі знали організм журналіста, мов будь-який сантехнік свої труби. І через тиждень-другий на шпальтах муніципальної газети знову з’являлася рубрика «Діти всесвіту», все там же — в підвалі, на п’ятій сторінці. Радощам пані Лесі не було меж, вона захоплено читала рядки статті, написаної Колею Мигалем, дарма що під псевдонімом «Фома Прозорливий». Згодом вона поверталася до статті, знову її перечитувала, ретельно зважувала в своїй уяві все сказане, піддавала матеріал критичному аналізу, зокрема наскільки він міг органічно вписатися в ту космічно-астрологічну картину, яка була в голові пані Лесі. Лише після цієї процедури одного вечора вона сідала за стіл, ставила перед собою гарячий чай і печиво, вмикала телевізор і охайно вирізала манікюрними ножичками статтю, а потім підклеювала до альбому. Пані Леся не переставала дивуватися, звідки Коля Мигаль усе це може знати, звідки він бере такі велетенські знання. Її донька Ганна, коли приїздила, кепкувала з неї, що Коля Мигаль — дешевий балабол, компілятор, який просто тирить усіляку хрєнь із Інтернету, а потім ліпить усе це до купи і видає під виглядом своєї писанини, а дурні люди, ведуться, так, так, мамо, ведуться, бо дурні й затуркані, допомагають виконувати план — купують цей ідіотизм. Але пані Леся вже давно перестала гніватися на доньку і на її аргументи просто не зважала. Ганна не розуміла, що, навіть якби Коля Мигаль писав дурниці чи неправду, це все одно не мало жодного значення: його статті допомагали Лесі уявляти інші світи, чіткіше бачити рух планет та їх позиції і все те, що пов’язано з астрологічним гороскопом. Пані Леся надихалася творчістю Колі Мигаля і почувалася від цього впевнено, вона нутром відчувала вплив планет на долі людей, але своїми словами це ніяк не могла пояснити, а тому ніколи й не пояснювала, а лише розповідала, чого не слід робити.
Однак запої Колі Мигаля частішали: якщо раніше це траплялося двічі чи тричі на рік, то протягом останнього року він випадав із життя постійно, іноді з інтервалом лише місяць. Пані Леся більше не кликала його до себе і не пригощала, бо розуміла, що нещасний хлопець просто зійшов із котушок. При зустрічі вона щоразу казала, Колю, тобі треба женитися, діток завести, почати нове життя, тоді все буде добре, а пиятики, карти, дружки — до добра не доведуть.
— Що на мене чекає? — підморгував їй Коля Мигаль.
Пані Леся трохи лукаво на нього дивилася й відповідала:
— Дурне теля. Про що вже думаєш?
Коля Мигаль усміхався, жартував, що всі ми під Богом ходимо, й ішов своєю дорогою. Пані Леся дивилася йому вслід, як його силует то зникав, то виринав між перехожими, й думала, надломився, підштовхнуло пити, цьому ж можна було би завадити, якби знати причини.
Восени минулого року рубрика «Діти всесвіту» знову довго не виходила. Пані Леся терпляче чекала. Але рубрики все не було й не було. Вона вирішила почекати ще два тижні, щоб Коля поправився. Але рубрики все не було. Пані Леся зважилася зателефонувати в редакцію і нагримати на самого головного редактора, нагадати йому, за чиї гроші він свої штани протирає — платники податків не потерплять, коли їх інтереси як читачів не будуть враховувати. До головного редактора вона додзвонилася лише після обіду.
— Ви що, нічого не знаєте?
