— Ти можеш їй бути потрібний, як ковток води, — знову поглянув на Женю, але той дивився у вікно на чудесні краєвиди Чернігівщини, що мигтіли рівномірними фрагментами між придорожніми білими стовпами.

Женя Бублик лічив стовпи, лічив довго, але збився. Йому набридло рахувати і він почав думати. Вдалині в полі миролюбно паслися ранкові корови. Так довго Женя ще не їздив. Він усю дорогу уявляв художницю Валентину, старшу від себе жінку, матір хлопчика Іллі, дружину агронома, яка мешкала в далекому краю, в невідомому селі на Сумщині, він дуже хотів побачити її картини, поговорити з нею про живопис, бо ще ні з ким із художників, окрім Миколи Григоровича, про це не говорив. Женя Бублик віз папку своїх ескізів і хвилювався, як вона сприйме його малюнки.

Вони вийшли у селищі Валентини о десятій двадцять. Сонце вже добряче припікало, і вони пішли широкою асфальтною дорогою від станції в глибину села. Хорошевський постійно бурмотів, що біля продовольчого магазинчика має бути невеличка площа з облізлим пам’ятником Леніну, потім ще три квартали ліворуч, і в невеликому провулку хата Валентини буде третьою. Вони все йшли, а Жені Бублику здавалося, що кінця цій мандрівці ніколи не буде, що вони вже не знати де опинилися. Вулицею переміщалися незнайомі люди, хто на велосипедах, хто на підводах, деякі з них дивилися на них із цікавістю, а деякі просто віталися й прямували далі.

Хорошевський і Женя знайшли потрібний провулок. Микола Григорович бурмотів собі під носа, що нічого не впізнає, дерева надто порозросталися. Біля потрібної хати вони помітили гори піску та щебеню, певно, господарі вели будівельні роботи. Вони відчинили високу металеву хвіртку, й на них загавкала здоровенна волохата московська сторожова, прив’язана до тросу. З будинку вибіг хлопчик в одних трусиках, і Хорошевський сказав йому, щоб той покликав маму. Невдовзі вийшла жінка, коли вона підійшла до Хорошевського, то сильно здивувалася, але моментально стала веселою.

— Боже мій, дорогий Миколо Григоровичу! — кинулася йому в обійми.

— Валюшо, ось — перечитував твого останнього листа і вирішив заскочити.

— Якого листа? Отого, що я писала ще років п’ять тому? Ха-ха-ха, — голосно розсміялася Валентина і запросила гостей на веранду, бо в хаті повний розгардіяш.

На подвір’ї стояла бетономішалка, лежала купа піску та поскладана червона цегла. Валентина сказала, щоб не звертали увагу, вони з чоловіком розібрали частину старої хати і женуть три поверхи, а потім будуть перекривати, майстри десь на підході — везуть бетонні плити. Вона посадила їх за довгий стіл, що стояв посеред веранди. Стіл був закладений мисками, банками, пакетиками насіння, посудом, іншими речами. Валентина, розпитуючи в Миколи Григоровича про його життя і здоров’я Ніни Іванівни, швидко звільнила половину столу.

— Оце привіз вам, Валюшо, молоде обдарування, — показав Хорошевський на Женю, — це ху-дож-ник.

Бублик сконфузився від слова «художник» і того, як воно було вимовлене. Валентина пильно подивилася на Женю і знову дзвінко розсміялася. Вона покликала сина і сказала, щоб приніс тарілки, виделки і чарочки. Малий миттю побіг до хати.

— Ну, як ти, дорога Валюшо? — запитав Хорошевський.

— Та все добре, маю трьох діток…

— Трьох діток! — перебив її вигуком Микола Григорович.

— Так, меншенькій, Марічці, — оце на днях рочок відгуляли. Старший, Іллюшка, ну ви його знаєте…

— Да, да, Іллюшка.

— Побіг на річку рибу ловити. Зовсім від рук відбився. Середній — Максимчик. У всьому мені допомагає, — усміхнулася Валентина, підвелася й пішла на кухню за стравами.

Микола Григорович сидів на лаві, задоволено цмулив домашній квас і підморгував Жені, що все добре. Женя також попивав квас і оглядав подвір’я, яке йому нагадало його рідне. Валентина поставила на стіл голубці, нарізку ковбаси й шинки, малосольні огірочки, домашній хліб, а також пляшку сливової наливки, яку завжди полюбляв Микола Григорович.

Тільки вони сіли за стіл і перехилили по чарочці, як прибіг Максимчик:

— Ма, Марічка проснулася.

— Добре, добре, я щас, іди з нею поіграй, — сказала вона синові суржиком, а не літературною, якою розмовляла з Хорошевським.

Хорошевський почав розповідати, що юного художника Женю розпирає цікавість — так він хоче побачити картини Валентини. Господиня знову усміхнулася, але вже трохи в’яло, погладила Бублика по голові й сказала, що картин більше нема. Микола Григорович перестав жувати.

— Як це нема?

— Вот так. Продала. В нас тут відкривала супруга першого секретаря музичну школу, так дівчата — директриса і завуч — зробили мою персональну виставку. Секретарова ходила по школі з делегацією, навіть мою виставку відвідала, словом їй так усе сподобалося, що вона рішила купить усю колекцію.

— І ти нічого собі не лишила?!

— Нічогісінько, дорогий Миколо Григоровичу. Вся колекція, двадцять дві картини — все продала. Зате тепер маю на що хату закінчити. Нас багато — треба більше місця.

— І що? Та кікімора все купила? Все-все?

— Так, усі картини.

Хорошевський аж потух від почутого. Він настільки швидко перемінився, що Валентина занепокоїлася, чи не стало йому часом погано. Женя лише кліпав очима і доїдав другого голубця.

— Мамо, Марійка тиснеться і какає, — знову прибіг малий.

— Іду вже, іду.

Микола Григорович сказав, що Женя привіз свої ескізи і мріє почути оцінку. Валентина знову добродушно розсміялася, оголюючи свої білосніжні зуби, і сказала, що з неї поганий критик, але малюнки подивиться залюбки. Тільки-но Женя почав викладати свої малюнки на стіл, як прийшов чоловік Валентини. Він з’явився настільки тихо і несподівано, що Женя аж злякався. Помітивши Хорошевського, чоловік Валентини ніби крізь зуби процідив «добрий день», миттєво почервонів, побуряковів і пішов із подвір’я та зник за воротами. Валентина, провівши його постать поглядом, знову засміялася.

— Що це з ним? — здивовано запитав Микола Григорович.

— А хто його знає, — відповіла Валентина.

Тільки вона взяла перший малюнок Жені, як знову прибіг Максимко:

— Ма, Марічка покакала і плаче.

— Іду, — втомлено сказала Валентина і підвелася.

Хорошевський поглянув на годинник і сказав Жені, що через три години буде потяг додому. Валентина невдовзі повернулася, тримаючи дитину на руках, загорнуту в білу пелюшку. Синьооке дитя, схоже на маму, мугикало й плавно махало кистями рук. Хорошевський пожартував, що з доньки, певно, вийде диригент. Валентина сміялася, потім дістала з-за пазухи халату свою розкішну праву цицьку з темним масивним соском і взялася годувати дитину. Женя тихцем оглядав вроду Валентини, і вона йому подобалася. Потім вони пили чай і їли пиріжки з абрикосовим варенням, довго згадували минуле і сміялися. Хорошевський постійно пив сливову наливочку і трішки захмелів, його великий тонкий ніс знову почервонів і став схожим на вареного рака. Несподівано загуркотіла техніка, прийшли майстри, якими командував чоловік Валентини, і всі вони розвантажували бетонні плити, які подавав кран. Шум був настільки нестерпним, що гості перейшли до хати. Хорошевський нетерпляче поглядав на годинника, до експреса залишилось мало часу — пора вирушати.

Проводжати гостей вийшла Валентина, Максимко та навіть Марічка в колясці, яку намагався везти братик, але мати все одно тримала коляску за ручку. Вони дійшли лише до продовольчого магазину, бо Максимко пожалівся, що в нього вже болять ноги. Валентина обняла Хорошевського і Женю на прощання, а останньому сказала, щоб не відступав і не покидав малювати. Микола Григорович гукнув їй, коли чекати на нові картини, але вона знову лише дзвінко розсміялася і махнула рукою.

— Дивовижна жінка, — пробурмотів Хорошевський, спостерігаючи, як вона віддалялася з коляскою.

До квартири Євгена Дмитровича подзвонив високий худющий юнак у навушниках, який щойно вийшов із ліфта. Він був одягнутий у помаранчеві штани в обтяжку, сині кросівки і легку шкіряну курточку. В його правій брові було три срібних пірсинги, юнак тримав під пахвою велику папку альбомного типу. Двері відчинила висока, з пофарбованим у попелястий колір і закрученим волоссям, пані Марія Антонівна. Усміхнувшись і оглянувши юнака, вона запитала: