— Моніторингу рішень в освітній сфері, які діють у країнах Європейського Союзу.

— Якого Європейського Союзу? Мені нічого такого не казали. Я не повинна такого робити… Що це все означає?

— Це означає, що ви будете моніторити ситуацію, вивчаючи іноземні сайти освітніх та урядових організацій, будете робити узагальнення, компонувати матеріал по темах, головну суть викладати в коротких резюме і так далі.

Антоніна Річардівна обурено витріщила на нього очі, вона цілий робочий день лопотіла про свою важливість, про те, коли, де і ким вона працювала, а Ярослав Дмитрович лише усміхався, казав «чудово» і висловив сподівання, що цей вагомий досвід знадобиться у подальшій роботі.

Додому він прийшов геть виснажений, голова від порожніх розмов розколювалася. Він повечеряв, випив знеболювальне і ліг спати. Ярославу Дмитровичу наснився дивний сон, ніби в нічному небі пролітає зграя генеральських тьоток, у них очі світяться, ніби автомобільні фари, а роти й обличчя розмальовані фіолетово-червоними кольорами, наче в якоїсь західної рок-групи далеких вісімдесятих. Крізь сон він запитав, чому в Біблії не сказано: «…І прийдуть по тебе генеральські тьотки».

10 квітня 2013, Київ

Студентка Софійка Омельянчик, тиха кароока дівчина з Волині, буквально була зачарована молодим викладачем Денисом Мадяром, із яким чимало її подруг і знайомих почувалися на короткій нозі, і кому він, коли виникала міцна дружба, дозволяв себе називати «Ден». Ясна річ, такі стосунки виникали не відразу, а мали тривалу історію симпатії, зближення, коли люди все більше проникають у внутрішній світ одне одного й потреба часто спілкуватися стає незворотною.

Ден був яскравим лектором — начитаним, обізнаним із темою, володів кількома іноземними мовами, непогано орієнтувався в закордонних джерелах, багато читав, допомагав із необхідною літературою студентам, емайлом постійно розсилав статті-новинки, а на семінарських заняттях, колоквіумах та екзаменах був демократичним і не валив людину, як це іноді робили відверті циніки та злюки, які до студентів ставляться зневажливо. Ден постійно, як він сам любив казати, «модернізував» свої лекції, посилював слабші місця, поновлював цікавими деталями, фактами, ідеями, через що його дуже любили слухати і через що він завжди займав перші позиції у негласному рейтингу викладачів університету. Про нього з року в рік передавалася легенда: наче він ще жодного разу молодшим курсам не прочитав «однакову» лекцію, яку раніше слухали студенти, що вже випустилися. Також він був блискучим актором, іноді грав в університетському аматорському театрі, чимало студенток ішли на постановки, аби побачити, як він грав персонажів Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Бернарда Шоу. Але величезний фурор він зробив як актор, коли грав Розенкранца за п’єсою «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Тома Стоппарда. Дівчат він просто підкорив, і після цієї вистави його почали називати Розенкранцом, вони часто сипали цитатами з цієї п’єси, навіть виробили «свою» шифровану мову.

— Він грає — просто блискуче! — говорив колега з його кафедри.

— А як він вправно підкидає монетку! — шепотіла лаборантка, глухувата жінка передпенсійного віку.

— Це не він підкидав монетку, а Ґільденстерн — отой студент із історичного факультету!

— А ми про кого зараз говорили?

— Ми говорили про Розенкранца. Про нашого Дениса Мадяра.

— О, Денис Олегович! Він чудовий актор! Так! — почервонівши, залопотіла вона язиком.

Софійка Омельянчик також захопилася Деном Розенкранцом. Щоправда, старшокурсниця Марта, з якою вона познайомилася в бібліотеці і заприятелювала, вислухавши дифірамби Софійки на адресу викладача, скептично посміхнулася й сказала, що він не той, за кого себе видає, і весь його трьоп про фемінізм і все інше — награне, щоб подобатися наївним дурепам. Софійка спалахнула і навіть трохи посварилася з Мартою, вони більше до цієї теми не поверталися, але кожен залишився при своїй думці. Вона настільки затамувала образу на подругу, що довго з нею не спілкувалася, прохолодні й напружені стосунки між подругами ставали настільки нестерпними, що на них звертали увагу їхні спільні знайомі.

Софійка Омельянчик іноді заздрила своїм подругам, які часто ходили з Деном на каву або ж у паб — випити пива з кунжутом, горішками чи смаженими кільцями цибулі. Вона уважно слухала їхні захоплені розповіді про нього, деякі з її подруг були в нього закохані, намагалися фліртувати з ним, дуже часто про нього згадували, цитували його вислови, любили розповідати про їхні зустрічі і навіть обговорювали плітки, які стосувалися приватного життя викладача. Одне слово — він був справжня зірка факультету й вигідно вирізнявся на тлі викладачів старшого покоління, трохи втомлених, засмиканих, дратівливих, які були не лише нецікавими, а й безнадійно ретроградними.

Софійка пригадує, як на День студента вона пішла з близькими подругами, переважно однокурсницями, в один із пабів біля університету. Тоді веселою дівочою компанією вони там напилися текіли і в них усіх від радощів і збудження розплелися язики й фантазії. Особливо відзначилася Маріанна зі старшого курсу, яка вже до пабу була трохи під мухою — в рекламній конторі, де підзаробляла після навчання, вітала з днем народженням співробітницю, а текіла зробила її ще веселішою.

— Ах, дєвочки, я його так хочу, що це просто триндець, — сказала вона, і всі залилися сміхом.

До контркультурних вибриків і жартів Маріанни усі вже звикли, але й були такі, особливо з молодших курсів, які подібне чули вперше і дивувалися.

— Він одружений, — нагадала одна з таких.

— А в одружених більше не стоїть? — запитала буха Маріанна і знову вибухнула сміхом.

Дівчата розреготалися, а Маріанна, закуривши тонку довгу цигарку, поставила лікті на стіл, збуджено жестикулювала й продовжувала:

— Я ж не збираюся його забирати. Тільки покористуюся і все. Я ж розумію, що Денис Олегович — попри те, що фемініст і ліберал, — чудовий сім’янин і завжди вчасно приходить додому. Хоча в нашому місті нема де особливо розгулятися.

— Ну, сім’я — це вже пережиток. Концентраційний табір для тих, хто стомився жити, — підхопила інша з бухих подруг.

— Так! Маро, забирай його! Забирай! — вигукнула ще інша.

Дівчата знову голосно засміялися, а потім несподівано звернули увагу на Софійку, чого це вона постійно мовчить і ніяк не доп’є свою мінеральну воду.

— Ану, давай, розказуй нам про свої сексуальні фантазії! У тебе є сексуальні фантазії щодо Дениса Олеговича? — і весь стіл знову вибухнув реготом і вчепився до неї з іншими іронічними запитаннями.

Софійка знітилася, несміливо усміхнулася й зізналася, що писатиме в нього курсову роботу. Дівчата знову голосно зареготали. Офіціант приніс другу пляшку текіли, лимони, помідори-чері й соки.

— Це тепер так називається — писати курсову роботу. Оце так сексуальна фантазія! — Маріанна від сміху аж сповзла під стіл, і її ледве впіймали за руки.

— Колеги, з’явилося дуже блискуче дослідження… — почала імітувати голос Дена інша подруга, від чого дівчата знову залилися реготом. — Колеги, декого з вас я так мрію… ха-ха-ха, побачити знову, ха-ха-ха.

Софійка дивилася на них бухих і кисло усміхалася, оскільки вона не вживала алкоголь, то завжди почувалася трохи незручно, коли сиділа за одним столом із захмелілими.

— То кажеш — будеш писати в нього курсову? — вже іншим, спокійнішим тоном промовила Маріанна. Вона подивилася своїм каламутним поглядом в очі Софійки. Бліде обличчя Маріанни посерйознішало, але вона, ніби згадавши щось приємне, миттю усміхнулася, оголивши білі рівні зуби, й по-сестринському обійняла Софійку. — Він любить висіти в «Чотирьох тузах» або в «Самотньому бізоні», а там є окремі кабінетики, — прошепотіла вона, миттю відсторонилася від Софійки й пішла, не попрощавшись.

Софійка дивилася, як вона сіла в біле таксі, зачинила дверцята й помахала їй через вікно на прощання. Омельянчик також підняла руку й помахала вслід, хоча ніяк не могла дотямити, що та намагалася їй сказати.