— Не зможете — вода. Сніг тепер стане водою і знову прийде до вас, — усміхнувся Микола.

— І що нам робити? Що тепер буде? — втрутився Зарецький у розмову.

— Нічого особливого, — лукаво усміхнувся Микола, — відпочивайте. Живіть, ніби на курорті.

— Легко сказати, — пробурмотіла Людмила.

— Міст посунувся і тріснув. Проїхати ним неможливо. Я вертаюся до себе, поки ще можна. Всюди вода прибуває. Ледве до вас добрався — завтра вода буде ще вище. У низовинах люди тікають із хат — переселяються до родичів, які живуть подалі від ріки. Вода просто дика, з кожним днем її рівень стає вище.

— Наскільки вище? — занепокоїлася Людмила й розгублено поглянула на Зарецького, потім знову на Миколу.

— Так високо, що будете тут сидіти і кукурікати ще тижнів два, не менше. Вам ще добре — хата на горбочку, а внизу — хоч бери і з вікон випливай на байдарці.

Зарецький це уявив й усміхнувся. Він подумав: було би здорово таким чином плавати в гості на човні, запливати ним у хату, прив’язуватися у вітальні, біля столу, гомоніти з господарями, пити чай, а потім таким же чином назад крізь вікно і плисти до своєї хати.

— Чого смієшся? Будете тепер робінзонами — на своєму острові. Приїхати не зможу, хіба що вплав, як риба, — він засміявся і поклав на подвір’ї великий клунок. — Тут Жанка вам дала трохи різного — ліки, свіжого кролика, хліб, масло, настоянку, уколи.

— Дякую, — сказала Людмила, — передавай їй вітання.

— Як це — на острові? — не зрозумів Зарецький.

— А ось так — на дикому острові, без нанотехнологій. Звикнеш! — засміявся він.

Зарецький і Людмила спершу спантеличено переглянулися, обвели поглядом усе навколо, зупинилися на горах; ріка неподалік гуркотіла, повітря було сповненим важкою вологістю; певну мить вони мовчки дивилися на Миколу і раптом розреготалися, як ненормальні. Сонце добряче припікало. Гори до них наближалися шумом вітру і гуркотом розбурханої ріки, вологою прохолодою й велетенською тінню, що невпинно зростала, лягаючи на будинки й дерева.

— І вчепився він із тими нанотехнологіями, — сказала Людмила, а потім, задумавшись, різко обернулася й поглянула на темно-сірі, тьмяні гори.

— Які в дупі нанотехнології, — усміхнувся Зарецький і згадав батькового приятеля Жору. Він неодмінно віднайде його хату і покаже Людмилі.

14 квітня — 12 червня 2013, Київ

Данило й Ксеня їхали машиною і побачили жахливу картину нещодавньої аварії: розбитий темно-кавовий джип «ніссан» злетів із проїжджої частини дороги і «обійняв» своїм передком бетонний електричний стовп, а позаду нього, на відстані десятка метрів, лежала догори колесами малолітражна сіра «хонда»; за місцем аварії, засипаним уламками скла, шматками бамперів, за тридцять метрів, на обочині стояв із обдертим лівим боком білий «ланос». Біля джипа крутилися працівники міліції — робили заміри, обгородили місце дорожньо-транспортної пригоди; на тротуарі біля будинків стояло близько двох десятків людей, інша група роззяв була коло двох дітей із перебинтованими кінцівками; у карету «швидкої допомоги» на ношах несли вкрите гумовим простирадлом тіло потерпілої людини, а позаду цього всього, під невеликим кіоском, розпачливо голосила розчервоніла літня жінка з розпатланим волоссям і перебинтованим коліном.

Картина настільки приголомшила молоде подружжя, що вони їхали після цього хвилин десять мовчки, втупившись очима в дорогу перед ними та у випадкові зустрічні машини. Ксені здалося, що чоловік надто сильно натискає на газ, бо вони стрімко наближалися до машин перед собою, а потім їх різко обганяли. Від настирливого вечірнього сонця Данило одягнув чорні окуляри, на декілька сантиметрів опустив своє бокове віконце й закурив. Коротко підстрижена русявка Ксеня, яка сиділа поруч, спостерігала за ним скоса. Він затягувався, від чого цигарка на кінчику спалахувала червоним жаром, випускав дим, і той тонкими пасмами тягнувся до шпарини у спущеному вікні й вивітрювався назовні.

— Ти боїшся потрапити в аварію?

— Не знаю, — після кількох десятків секунд відповів чоловік, — я про це ніколи не думав.

— Там були діти — я бачила, як медики перебинтовували дівчинку.

— Бідні, — сказав Данило і викинув цигарку.

— Таке нещастя… — промовила Ксеня.

Траса пішла на спуск, простягаючись уздовж охайної посадки дерев, унизу виднілася автобусна зупинка, кілька людей на ній і неширока другорядна дорога ліворуч — до одного з пришосейних селищ. Вечірнє літнє сонце било Данилові й Ксені в лице. Потім траса знову потягнулася тонкою блискучою змійкою вгору й буквально врізалася в темний листяний ліс, де одразу загубилася в гущі дерев. Машина пішла на спуск, Данило, тримаючи кермо, витягнув руки й відкинувся на спинку крісла.

— Чого ти найбільше боїшся? — запитала Ксеня.

— Не розумію питання.

— Ну, чого ти боїшся найбільше у житті? Про таке ніколи не думав?

— Ти про аварію?

— Ні, — сказала вона, — я взагалі. Кожен із нас, мабуть, чогось боїться, але не зважується про це сказати. Або не знає, що чогось боїться. Правда? У дитинстві, скажімо, всі бояться Бабая чи іншої нечистої сили. Підлітками — хуліганів.

— Підлітком я ніколи не боявся хуліганів, — усміхнувся чоловік і перемкнув на іншу передачу коробку.

— Ну, це до прикладу. То чого ти боїшся?

— Звідки я знаю — чого саме боюся? Ось ти боїшся павуків?

— Боюся.

— А мишей?

— Також боюся, — усміхнулася Ксеня.

— От бачиш — коли говориш щось конкретно, тоді знаєш, чи боїшся.

— Добре, — пожвавилася його дружина, — чого конкретно ти боїшся? Є таке чи ні?

— Я боюся втратити праву ногу.

— Що?

— Я боюся втратити праву ногу.

— А до чого тут права нога? — здивовано усміхнулася Ксеня й розвернулася до нього корпусом.

— Ну ти ж запитала? Я тобі й відповів.

— Дивно, — сіла вже рівно Ксеня і далі дивилася на дорогу.

— Нічого тут дивного нема. Я боюся втратити праву ногу.

Потім вона знову поглянула на чоловіка, усміхнулася, торкнулася лівою рукою його русявих кучерів і розреготалася. Данило, й собі усміхаючись, поглянув на неї. Машина вискочила на підйом і невдовзі опинилася в тіні густого лісу, а потім дорога пірнула, немов у тунель, у гущаву, яка буквально обійняла асфальт своїми високими листяними деревами. Данило скинув чорні окуляри і подав дружині, щоб поклала їх у бардачок.

— Ми з тобою живемо вже рік, а я й досі тобі дивуюся, — сказала вона.

— Чому?

— Ти таке деколи говориш, що я не можу зрозуміти.

— Справді?

— Ти такий весь загадковий, — промуркотіла вона, пестячи пальцями його праве вухо.

Данило впіймав одного пальця губами, потім нахилився до дружини і поцілував її. Дрібні сонячні зайчики іноді пробивалися крізь густе листя й бігли лобовим склом і капотом машини. Повз них проїхав високий червоний рейсовий автобус із номерами Євросоюзу. На трасі стояло декілька продавців із розкладками дубових віників для бань і саун, потім місцеві селяни зі своїм товаром, який був на саморобних дерев’яних столиках: скляними банками з консервованими грибами, овочами, фруктами, медом, а також із відрами картоплі і свіжим салом, нарізаним довгими брусами.

— А чого ти не боїшся втратити ліву ногу? — усміхнулася Ксеня.

— Теоретично я боюся втратити будь-яку частину свого тіла, — сказав Данило, — але праву ногу найбільше.

— Чому?

— От нетерпляче дівчисько, — засміявся він, — приїдемо на місце — розкажу!

— Ну розкажи! Хочу вже! Розкажи! — капризувала Ксеня, зумисне надимаючи свої повненькі, як у Скарлетт Йохансонн, губки, що завжди дуже подобалося чоловікові.

— Добре, — врешті погодився Данило.

Він дістав нову цигарку і закурив. Чоловік попередив, що не відповідає за точність історії, бо вона передавалася різними людьми і до нього дійшла від його бабусі. Ксенині очі палали від нетерпіння.