У подальшому вони більше не контактували.

На вихідних Софійка зустрілася на каві з Маріанною. Вони багато говорили про модні речі, в яких бутіках є знижки. Маріанна порадила один хороший інтернет-магазин, де є круте шмаття з Італії, Іспанії та Франції. Потім вони заговорили про університет, поточні події і мимоволі зачепили Дена. Софійка не витримала і поділилася своєю історією. А Маріанна, яка була найцинічніша з її середовища і, можливо, тому на все дивилася дуже тверезо і критично, просто розреготалася.

Софійка розгублено чекала, коли та заговорить.

— Що ти про це думаєш? — не витримала вона.

— Дєтка, щоб не розчаровуватися — не треба зачаровуватися, — усміхнулася Маріанна й додала, що нічого надзвичайного в цій історії нема, мужики, щоб приховати своє справжнє жлобство, на публіці готові корчити з себе будь-кого, головне, щоб це відповідало їхній справжній меті.

— Якій? — здивувалася Софійка.

— Якій? Тупо контролювати ситуацію. Володіти нами. Мати владу. Корчити з себе авторитета і потрібну людину. Це в них у крові. І Ден — не виняток. Ну лупить він вдома свою тендітну жіночку, дурочку-курочку. Прапор їй у руки — сама на це погодилася. Ну бик він совковий. І що з того? З них — більшість така. Прибрати з них нанесений крем у вигляді толерантності, феміністичності, показової культурності — і буде худоба в хліву.

Софійка Омельянчик задумалася, від цих слів Маріанни їй стало дико сумно, настільки, що в неї пропав настрій. Але невдовзі вона опанувала себе:

— Ні. Не думаю, що всі такі. Не можна всіх під одну гребінку…

— Не думаєш? Ну і не думай, — засміялася Маріанна.

Одногрупниці й далі вихваляли Розенкранца, цитували його вислови, щебетали про книги та кіно, якими він захоплювався, пліткували про його амури зі студентками, а Софійка мовчки це слухала і згадувала слова своєї колишньої подруги Марти: «Він не той, за кого себе видає».

6 квітня 2013, Київ

Коли в дев’яностих поступово загнувся військовий стратегічний аеродром, коли скоротилися планові та навчальні польоти літаків, розвалився персональний склад колишнього сто дев’яносто дев’ятого гвардійського окремого полку дальньої розвідки, коли розікрали залишки авіапального та технічного спирту, старший прапорщик військово-повітряних сил Григорій Іванович Величко вийшов на заслужену пенсію. Невеликого зросту, худорлявий, коротко підстрижений, мов бобер, — під Керенського, по-армійському завжди підтягнутий, він був енергійним сварливим чоловіком, який ніколи не сидів на місці і не любив байдикувати, натомість постійно крутився, мов дзиґа, і смикав, спонукаючи до діяльності, всіх навколо себе. Від голодухи та економічного дефолту на початку незалежності України він садив картоплю і вирощував кабачки, гнав самогонку, робив лопати з іржостійкої сталі, бо донька навчалася в місцевому університеті і її треба було вивести в люди. Григорій Іванович заробляв, як тільки міг, його лопати та інший садово-городній інвентар мали попит, і про ці лопати люди в Ніжині гордо казали, що їх робив старший прапорщик Величко, а він толк у металах знає.

Коли все трохи владналося і Україна ввела свою валюту — гривню, Григорій Іванович вирішив не займатися дурницями — картоплею та лопатами — і захотів присвятити залишок свого життя мрії дитинства — розводити кролів. Він залишив із дружиною свою двокімнатну квартиру біля центру Ніжина доньці, яка після закінчення університету пішла вчитися в аспірантуру, успішно завершила її, захистила дисертацію і стала викладачкою на фізико-математичному факультеті. Словом, Григорій Іванович перебрався жити на околицю міста — в стару батьківську хату, яку в сімдесятих збудували за фінським проектом і яка знаходилася на вулиці Льва Толстого, на Мегерках, неподалік від військового аеродрому.

Григорій Іванович на прибудинковій території збудував добротні приміщення для кроликів; також він доглядав сад, де навесні все розцвітало й пахло і де, сидячи на лавочці з дружиною, можна було розглядати своїх звіряток. Ще раніше, коли в часи економічного дефолту в Ніжині цілими днями й ночами місцева влада вимикала світло, старший прапорщик Величко любив читати історичні книги про монархічний рух у Російській імперії, а згодом про білогвардійців, про колчаківські фронти, про генерала Денікіна та барона Вранґеля. Один із його предків був чи то у Корнілова, чи то у Шкуро штабс-капітаном, і Григорій Іванович вельми гордився цим фактом. Дружина часто з нього іронізувала, що той штабс-капітан Величко ніякий не родич і що вони мають лише однакове прізвище, але її чоловік свято повірив у те, що штабс-капітан — це його рідна кров, славний предок, справжня військова династія! Часто, за чарочкою домашньої настоянки він любив розповідати, що його рід був поміщицьким і що йому належала земля від Мегерок аж до Липового Рогу. В часи перебудови Величко, щоправда, говорив, що його роду належала земля від Ніжина аж до Прилук, але в це мало хто вірив і він змушений був суттєво «підредагувати» уявні земельні наділи своїх предків. Одне слово, колишній радянський вояка і комуніст, український пенсіонер, старший прапорщик у відставці Григорій Іванович Величко, ось так, темними ніжинськими вечорами дев’яностих, при свічках і з книжками, став затятим російським монархістом і адептом «бєлого двіженія».

Особливо він любив пофілософствувати з друзями своєї доньки, коли та ще була студенткою, але найбільше — зі студентом із історико-філологічного, юним поетом Анатолієм Дністровим.

Він приходив до хати і коли бачив студента в гостях, то казав до доньки:

— О, ти хоч цю босоту нагодувала?

— Так, тату, нагодувала, — усміхалася Маша.

— Поприїжджають до нас бандерівці з Тернополя вчитися, а ти їх ще маєш годувати, — невдоволено казав він і йшов у свою кімнату.

Через деякий час він виходив, брався за студента і вони пиляли одне одного на теми літературні, культурні та історичні, які зазвичай переходили у теми політичні. Старший прапорщик Величко психував і казав:

— Нема на вас Івана Сірка, той би відразу повідривав яйця.

— Сірко не був монархістом, — жартував Дністровий.

— Та, багато ти там знаєш. У мене солдатіки такі розумні були. Чую — в каптьорі рок грає — аж штукатурка сиплеться. Завалюю, бачу, салага дригається під касетний магнітофон. «Синок, шо слухаєш?» Каже мені пісюн: «Та, батя, ви цього не знаєте». Шо??? Синок, ти, чьо, синок, ти «Cannibal Corpse» слухав? А «Death»? А «Metallica»? А Оззі Озборна? А «Napalm Death»? Пісюн, блін, учить курку яйце. Машка ж тоді малою була — я з нею все слухав, — гордо сказав він і погладив доньку Машу по голові, — ну, а тепер ти, католик, мені тут розказуєш: я не знаю історії, я не знаю історії… Сірко знав, кому сала треба за шкіру залити.

— Денікіну, — вставив Дністровий і підморгнув Маші.

— Папі римському, — буркнув він і пішов.

Але коли в двохтисячних у житті Григорія Івановича з’явилися кролики, то він якось забув про монархічний рух і «бєлоє двіженіє» і більше уваги приділяв живій природі. Він із таким ентузіазмом розводив кролів і говорив про них, що згодом про це гуділа вся вулиця Льва Толстого, потім Мегерки, потім весь правий берег річки Остра, а потім і весь славний Ніжин. До Григорія Івановича потягнулися люди і з округ: хто купити добротну крільчиху на розплід, хто купити свіжого м’ясця, хто за шкурками. Роки йшли, і його кроляча ферма розросталася. До нього приїздили люди з Бахмача і Чернігова, з Носівки і з Прилук, із Новгорода-Сіверського і навіть із Пирятина.

Коли Маша, яка вже стала доцентом, провела батькові Інтернет, Григорій Іванович помітно глобалізувався і його «кролячі» зв’язки вийшли за межі Чернігівщини та сусідніх областей. Він тримав близько ста двадцяти кролів, найбільше розводив «фландера бельгійського» та «барана», часто їздив Україною до своїх колег, міняв кролям кров, обновлював її, розводив і зміцнював породу, іноді схрещував. Григорій Іванович був не проти, коли батьки — сусіди чи знайомі — приводили дітей подивитися на його кролів. Особливо діти любили дивитися на рудих кролів, яких раніше ніколи ніде не бачили.