Вечорами він сидів у скайпі і спілкувався з такими ж кролятниками, як сам, не лише з України, а й Росії, Білорусі, Кавказу. Потім на нього вийшли поляки — і він спілкувався по скайпу з поляками, нічогісінько не знаючи по-польськи, але постійно додаючи: «Нема на них Івана Сірка». З одним поляком із Білостока він настільки здружився, що вони майже щовечора контактували і навчилися розуміти одне одного. Григорій Іванович сперечався з ним щодо методів виведення кролів.
— Та що ти в цьому розумієш? — сварив він поляка під час сеансу в скайпі. — Це не так робиться. Ось, зараз. Маша! Маша! Куди пропала? Принеси мені принцесу Діану!
Невдовзі приходила донька Маша, в руках вона тримала велику клітку з розкішною, волохатою, рудою принцесою Діаною. Григорій Іванович витягував принцесу Діану з клітки і показував по скайпу її поляку.
— Ось, подивися, які в неї різці, — пальцями відкривав крільчисі рота, — подивися, яка вона мордата!
— То є екстра! — присвистував Марек по скайпу.
— Екстра, — незадоволено повторював Григорій Іванович. — То є заєбісь!
— Зашибісь?
— Раз так хочеться — хай буде зашибісь, — усміхався Григорій Іванович, погладжуючи принцесі Діані довгі вушка.
Потім вони далі обговорювали принцесу Діану, і Григорій Іванович ретельно демонстрував її по скайпу, перевертав, розвертав, намагаючись показати все можливе. Поляк Марек усе присвистував і казав, що то є екстра. Старший прапорщик Величко запросив його в Ніжин, а потім одразу хихикнув:
— Оце запросив у Ніжин одного грузина — хотів купити в мене породу. І що ти думаєш? Рауль приїхав. Спустив усі гроші. Гульдебанив місяць у готелі з дівчатами. Але породу в мене купив — і поїхав. Потім мені ще тиждень різні дами дзвонили і питали: «Коли приїде Рауль?» Навєрно понравилось. Отак-то.
Григорій Іванович, схоже, працював над виведенням породи дуже професійно та наполегливо, бо одного чудового дня крільчиха породи «фландер бельгійський» принесла виплодок, у якому був один фіолетовий кролик. Старший прапорщик Величко був страшенно втішений, бо такого ще світ не бачив.
Спершу він нікому нічого не говорив, бо кроляча місцева мафія була настільки язиката, що не дала б йому проходу і захотіла би цього кролика купити. Він вкотре перерив увесь Інтернет, перечитуючи статті й дослідження про породи, але про фіолетового кролика не знайшов жодних даних. Григорій Іванович вирішив, що це просто порушені сегменти кольору і що з часом колір кролячого хутра зміниться. Але кролик підростав і його фіолетовий колір ставав ще очевиднішим. Господар дуже прискіпливо за ним стежив, нікого не підпускав, відсадив від інших кролів, щоб, не доведи Господи, його не зачепила якась кроляча епідемія чи вірус. До фіолетового кролика він навіть заборонив підходити дружині, не те що стороннім.
— Ти зі своїм фіолетовим кроликом зовсім звихнувся, — усміхалася вона вечорами, дивлячись телевізор.
— Жінко, ти нічого не розумієш. Дивися свій зомбіящик, — казав він, одягав окуляри і залазив в Інтернет.
— Добре, що ти в нас — усі уми поїв.
Дивлячись на свого улюбленого фіолетового кролика, Григорій Іванович сильно страждав — його мучило бажання поділитися з людьми, що такий кролик є на світі. Одного разу він зважився і написав на електронну адресу одразу кількох центральних телеканалів — «1+1», «5 каналу» та «СТБ». Він чекав, що йому прийде відповідь, але на електронну скриньку відповідь не приходила, а на мобільний — так і не телефонували. Григорій Іванович не розумів у чому річ.
Дружина сказала, що телевізійники, певно, подумали, що це черговий розіграш або що ти алкаш.
— Шо?! Я алкаш?! — визвірився він на дружину.
— Я цього не казала…
— Я взагалі не п’ю! Тільки на свята! У колі сім’ї! Спитай Машу!
— Грішо, ну, Грішо… я ж не навмисне…
— Востаннє, коли я набухався, так це з тим пісюном Дністровим! Коли це було? П’ятнадцять років тому! А може, і більше!
Григорій Іванович розізлився і гримнув дверима. Але про його фіолетового кролика країна й далі не знала. Утім, уже знали сусіди і часто про це розпитували. Старший прапорщик знехотя відповідав, що сам його пофарбував — для жарту. І вони одразу відчіплялися. Одного вечора вирішив він показати свого кролика Мареку з Білостока, але того тиждень не було на зв’язку і лише потім він нарешті з’явився і сам постукав у скайп.
— Ти там часто любив казати «то є екстра», так-от — я тобі зараз покажу повну екстру, — сказав Григорій Іванович і підніс до монітора комп’ютера фіолетового кролика.
Поляк Марек просто пришизів і зірвався зі свого м’якого крісла, він так швидко забелькотів, що Григорій Іванович не відразу зрозумів його слів.
— От, бачиш — нова порода! — гладив фіолетового кролика Величко.
Після Марека у скайп до Григорія Івановича постукали ще декілька поляків, потім один німець. Він трохи дратувався, бо не розумів, що той від нього хоче, фашист проклятий. Німець ламаною російською сказав про фіолетового кролика. Григорій Іванович показав і йому цього кролика. Одного вечора знову постукали у скайп. Величко натиснув «з’єднати». На нього подивилася страшна, лиса, бульката, темношкіра пика, яка усміхнулася й привітно помахала йому рукою, долоня якої була світліша. Якраз у них гостювала Маша з внуком Ростиславом.
— Машо! Тут якийсь негр англійською лопоче. Можеш перекласти?
Маша підійшла до батька.
— Його звати Майкл. Він зі США. Штат Кентуккі. Він хоче подивитися на фіолетового кролика. Він науковець, — сказала донька.
— Ще чого! Якомусь чортовому натовцю буду показувати нашого фіолетового кролика!
Маша усміхнулася і сказала американцеві, що зараз кролика принесуть. Дружина Григорія Івановича також усміхнулася і пішла за кроликом.
— Бачив я їхніх генералів, — не заспокоювався Григорій Іванович. — Прилетіли до нас, щоб подивитися на наші ТУ-22. Контролювали знищення нашої стратегічної авіації. А в Прилуках, на аеродромі, всі ТУ-160 порізали! І ракети порізали! Х-55! Це такі були ракети! Льотчики плакали, коли дивилися! Турки боялися, німці боялися, як наші хлопці літали з плановими польотами. А ці генеральські морди в чорних окулярах дивилися, як на металолом пускали наші стратегічні пташки! Та твоє Б-52 проти ТУ-160, — сказав Григорій Іванович до Майкла у скайп, — гавно собаче, пху!
Американець Майкл, певно нічого не розуміючи, мило усміхався і лопотів про кроликів. Нарешті дружина Григорія Івановича принесла клітку з фіолетовим кроликом. Американець постійно вигукував «ітс кул!», а Величко злостиво усміхався. Дружина збоку спостерігала за ним і бачила, що йому дуже приємно.
— Бачиш, — сказав він Маші, — втерли ми носа Майклу. Не вміє він породу вирощувати.
— Не вміє, — підбадьорила Маша батька.
На початку жовтня Григорію Івановичу Величку наснився дуже тривожний і незрозумілий сон. Фіолетовий кролик незрозуміло як утік зі своєї клітки і побіг вулицею в напрямку до колишнього стратегічного аеродрому. Григорій Іванович гнався за ним вулицями, рівчаками, людськими городами, гнався довго, порвав собі піжаму, загубив одну домашню тапку, але нарешті кролик вибіг на бетонне покриття аеродрому. Стояли новісінькі навіть не ТУ-22, а ТУ-160, яких Григорій Іванович бачив лише двічі в житті, коли їздив у відрядження на полтавський стратегічний аеродром. Літаки були, ніби відполіровані, — бездоганно блищали на сонці. Пілоти, дружньо розмовляючи, ішли до своїх кабін. Григорій Іванович помітив, як кролик побіг по трапу і потрапив на борт одного з ТУ-160. Молоді пілоти йшли та одягали шоломи, він мимоволі почув від них, що вони полетять бомбардувати Росію. «Як Росію?» — обурився старший прапорщик Величко і почав кричати, щоб віддали йому кролика, що він у них на борту. Але пілоти жартували, що нема жодного кролика і полетіли. Григорій Іванович стояв у піжамі на летовищі і дивився, як грізний стратегічний ТУ-160, запакований ракетами Х-55, вирулював на злітну смугу, щоб полетіти та скинути свої пташки на Росію.
