Він дійшов до супермаркету і побачив у ньому купи людей, які гасали туди-сюди з кошиками для продуктів і торбами. Люди були заклопотані, посірілі, з полохливими, недовірливими очима. Їхні хаотичні, безглузді, поспішні рухи перетворили супермаркет на гамірливий мурашник. З полиць розмели хліб, батони, булочки, пиріжки, кекси і лаваші, із морозильних боксів люди розібрали морожену рибу, м’ясні напівфабрикати, вареники, пельмені, сосиски, сардельки, ковбаси, шинки, балики, а також сири. Люди пачками набирали також крупи, цукор, сіль, консервовані овочі, салати, лечо. Зарецький ошелешено дивився на велетенські черги до кас і зайняв в одній із них місце. Він узяв два блоки цигарок, кілька пляшок вина й горілки, також набрав кілька пачок різних каш, макарони, замість хліба взяв декілька пакетів сухариків, а ще оливки та мариновані оселедці в пластикових баночках. Потім розсміявся сам із себе — через те, що піддався масовому психозу. Він стояв у черзі понад годину і вже думав, що це ніколи не скінчиться, що поняття часу для цього місця, цього селища, для цих заклопотаних і наляканих стихією людей — незрозуміле й відсутнє. Він ліниво слухав їхні теревені і думав, коли нарешті повернеться до Людмили. Зарецький одягнув важкий наплічник, узяв два набиті пакети в обидві руки і пішов у сніг. У білому-білому мареві він наткнувся на двох веселих поляків: червоний і білий пуховики виринули на його шляху буквально нізвідки. Вони трохи порозмовляли, Зарецький розповів про те, який дурдом діється у супермаркеті, що люди розмітають усе, до чого лише доторкнуться. Поляки занепокоїлися, запитали, чи є пиво, і поспішили за покупками. Ногам ступати ставало все важче і важче, декілька разів Богдан провалювався в снігових заметілях аж по пояс, двічі втрачав рівновагу й падав, знову важко підводився і йшов далі. Під курткою чув, як спрацьовує вібродзвінок мобілки, але взяти її не мав можливості. Коли ледве дійшов до провулку Людмили, помітив кількох дядьків, які працювали лопатами. Вони розгортали сніг, розчищаючи невелику траншею, що тягнулася через провулок. Зарецькому ця ідея сподобалася і він вирішив зробити таку ж стежку-траншею на подвір’ї в Людмили.

— Тебе аж трусить! Що там на вулиці? — занепокоєно скидала з нього верхній одяг Людмила.

— Ху-у-у! Там справжня Арктика! Бракує тільки білих ведмедів! Снігу стільки, що неможливо передати словами! Люди всі з лопатами! Мабуть, так починався Великий потоп. Таке враження, що насувається великий льодовик. Скоро всі ми опинимося під снігом. Якщо ми не візьмемося за лопати, то звідси можемо не вийти.

— Ти так кажеш, ніби вже почався кінець світу.

— Початок нового життя, маленька! Початок нового життя! Навіть коли наші замерзлі трупи колись відкопають із цього снігу майбутні археологи — це буде прекрасно!

— Що ти мелеш?

— Вони побачать, які ми з тобою були красиві!

Боти Зарецького намокли, і він здивувався, бо такого ще ніколи не траплялося. Він миттю напхав у них сухих газет і поставив сушити біля каміна.

— Новини дивилася? — запитав він.

— Усюди — те саме. Київ паралізовано. Львів паралізовано. Харків так само. Всюди дикий і безперервний сніг. Сказали, що вже випало дві місячні норми опадів. Сказали, що це сенсація і що такого ще не було. Правда, згадували якийсь один рік, але я добре не розчула, коли було подібне також. У Києві на вулицях стоять порожні трамваї, тролейбуси, завмерли фури, дикі пробки. Кияни носять бутерброди і чай людям, які сидять у своїх машинах другу добу і не можуть через сніг ніде вирватися.

— Мабуть, усі рейси скасовано. Усе буде закрито. Державні установи, пошти, школи — всі зачиняться, — сказав Зарецький і задумався.

— Значить, ми будемо у сніговій тюрмі, — усміхнулася Людмила, пригорнулася до нього й поцілувала. Тільки ти і я. Ти і я. Одні в цілому світі. Це так здорово!

— У біло-білому світі. Повний Кавабата, — усміхнувся Богдан.

Вона ластилася до нього, цілувала його, але зголоднілий Зарецький демонстративно повів носом на смачні запахи, що линули з кухні.

— Я поставила курку в духовку, — усміхнулася вона, її очі радісно блищали.

— Повечеряємо, і я піду рити траншеї.

— Які траншеї?

— Щоб ходити. Твої сусіди вже стали кротами — риють у провулку траншеї, бо снігу стає все більше і більше. Це схоже на якусь війну у північних широтах. Бляха, фінсько-радянський фронт. Шанці вже по коліна, а сніг усе падає й падає. Завтра буде по пояс.

— Клас! Я хочу на це подивитися! Ура! Моя Настя з сестрами у Львові біля під’їзду зараз собі зробили барліг і фотографуються коло нього.

— Ця зима — особлива, — усміхнувся Зарецький, дістаючи цигарку.

— У мене також, — подивилася на нього Людмила вже серйозним поглядом.

Він пішов курити надвір, а Людмила тим часом накривала на стіл. Зарецький дивився на сніжний шар, який усе ріс і ріс. Сніг ні на мить не припинявся — такий же густий, такий же повільний, такий же лапатий. Богданові стало страшно від завтрашнього дня, від того, що на них чекає. Про лекції, певно, вже доведеться забути. Він подивився на мобільний — декілька пропущених від Людмили і жодного від Віолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого їй не вистачає? Він курив і дивився на засніжену порожнечу, яка стала навколишнім краєвидом, йому хотілося в ній розчинитися, забути все, що він пам’ятав і знав, звільнитися від найменших тривог. Зарецький набрав Віолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову — те саме. Поволі вечоріло, сніг наливався темними кольорами з відтінками сірого, синього, іноді жовтуватого, він і далі виблискував на світлі ліхтарів і неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, він погасив недопалок і зайшов у будинок.

Подзвонив директор фірми, занепокоєно розпитуючи, чи все добре, чи не завалило снігом, як пройшов семінар. Зарецький усміхнувся і сказав, що трохи завалило і, попри те, що тут починається нова Арктика, все окей, а семінар, певно, припинив свою діяльність, або ж, якщо точніше, плавно перейшов у приватний режим спілкування. Директор сказав, щоб Зарецький був обережним, щоб телефонував і розповідав новини.

Зарецький знову розчищав сніг, але Людмила силоміць забрала в нього лопату, щоб він не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, ні хвилини не міг всидіти на місці. Людмила розставляла тарілки на стіл і спостерігала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що їх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зі снігом — розчищати його на подвір’ї чи рити траншеї. Вони лежали з Людмилою біля каміна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, і гладили одне одного.

— Цікаво, що у світі за ніч сталося, — сказала вона під ранок.

— Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так і не відкопали.

— Ми ніби на дикому острові — нікого не бачимо, ні з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроці гавкають про глобалізацію.

— Ти хочеш глобалізацію?

— Я хочу тебе, — усміхнулася вона.

— Знову?

— Так, але спершу хочу знати, що діється у світі.

— Ми і є світ. Люди зараз, мабуть, усі кохаються. Сніг — це кохання, — поцілував її Зарецький.

— Я знаю. Ти — мій світ.

— Зараз поглянемо, що там діється, — Зарецький потягнувся за ноутбуком, увімкнув його, але Інтернету не було.

— Інтернет вирубило.

— Надовго?

— Надовго. У непогоду це часто буває.

— Значить, це на краще.

Богдан узяв пульт й увімкнув телевізор, скакав по каналах, але не міг знайти новини. На «5 каналі» йшла якась передача про Францію, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони їх дочекалися. Показували репортажі з різних регіонів. Україна була в полоні снігу. Державні установи не працювали, крім медичних закладів, школи та університети відмінили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Києві на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналісти відзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’їжджали вниз по Андріївському узвозу. Невеликі продовольчі магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькі тунелі, прорубані лопатами. Малеча гралася в снігу, центральними порожніми вулицями спокійно прогулювалися люди, гралися сніжками, будували сніжні фортеці та ліпили сніговиків. Те саме відбувалося в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Львові, Луцьку та інших містах. Комунальні служби були паралізовані, місцеві влади капітулювали перед стихією. На трасах у різних куточках країни понад добу, відрізані снігом від світу, у своїх машинах потерпали люди, які не мали ні харчів, ні води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчі дружини та підрозділи міністерства оборони.