— Пане Ярославе, шанування!

У глибині залу я помітив знайомого правозахисника, колишнього дисидента і депутата українського парламенту першого скликання, який махав мені рукою та кликав до себе. Він сидів за столиком у правому дальньому кутку кафе із незнайомим чоловіком. Я зрадів, бо часто запрошував цього дисидента до себе на радіо — він був бажаним гостем у моїй передачі, подобався слухачам, говорив чітко, зрозуміло, по суті, й робив це майстерно, але найбільше приваблювало в ньому — багата пам’ять і спогади про спілкування з відомими людьми в таборах і на засланні.

— Ніно, мені як завжди, — сказав я чорнявій жінці, яка видавала клієнтам їхнє замовлення. Вона з усмішкою кивнула і відповіла, що покличе, коли все буде готово.

Я пішов у глибину кафе і привітався з колишнім дисидентом. Він запропонував сісти до його столика, за яким мовчки сидів сивий дід.

— Ви не знайомі? Це Василь Долото — політв’язень, — показав він на незнайомця.

По шкірі забігали мурашки. На мене дивилася стареча копія колись живого, енергійного, задерикуватого, завжди скептичного до світу Васі Долота. Білий, мов сніг, чоловік, не був схожим на мого сорокарічного ровесника. Змарніле обличчя, згаслі, але трохи підозріло запалені очі, суха порепана шкіра, випуклі гострі вилиці, дикий рубець на верхній губі, а головне — цілковита непорушність і безініціативність у спілкуванні — таким був новий Василь Долото. Він мляво протягнув для потиску правицю, однак погляд був привітним. Переважно говорив колишній дисидент, депутат першого скликання, але Василь Долото його несподівано перебив, дивлячись на мене:

— А я вас пам’ятаю. Ви інколи приходили на наші поетичні вечори.

— Так, я це також пригадую, — усміхнувся я.

— У вас там на курсі ще вчилася дуже гарна поетка Марійка Шовкоступ. Вона якраз запросила нас із Василем в гості, — вставив колишній дисидент.

— Так, справді, — сказав я, згадавши в молодості теперішню лідерку однієї з опозиційних жіночих організацій, депутатку демократично-опозиційної фракції.

Мене голосно гукнула з-за прилавку Ніна. Я перепросив і пішов за своєю кавою та сардельками, які любив їсти з гірчицею й чорним хлібом. Заодно я ще попросив у Ніни три келихи по п’ятдесят грамів закарпатського коньяку. Знайомий журналіст люб’язно пропустив мене поза чергою. Коли я все це приніс на таці, то колишній дисидент бурхливо розповідав Василеві Долоту про останній з’їзд однієї з опозиційних сил. Він гаряче жестикулював руками, переповідав закулісні ігри спонсорів партії, а Василь Долото мовчки все це слухав і усміхався.

— Щасливий чоловік — не п’є, — показав, усміхаючись, колишній дисидент на Василя і розлив коньяк із його келиха у два наші.

— Ну що — тоді за зустріч, — усміхнувся я.

Ми випили, а Василь Долото лише мовчки дивився на нас і усміхався. У нього не було жодного замовлення, він сидів, склавши пальці в замок, і не рухався. Колишній дисидент трохи розповів про нього, що він пройшов психлікарню — це була найбрутальніша та наймерзенніша форма покарання системою інакомислячих. Погляд Василя став порожнім, а вираз обличчя напруженим. Я подивився на його міцно стиснуті пальці і помітив, що вони тремтіли. Він перепросив і підвівся. Попрямував у туалет. Колишній дисидент сказав, що бідака дуже натерпівся і несподівано запропонував запросити його на радіо, на передачу. Я сказав, що подумаю.

Василь Долото повернувся, і ми взяли ще по одній коньяку. Отак ми пили, а він лише усміхався й відмовчувався. Мою пропозицію прийти на радіо він сприйняв спокійно і сказав, що залюбки.

Через два тижні ми зустрілися перед входом до радіокомпанії. Я виписав на нього перепустку, і ми піднялися в студію. Розпочався ефір, я представив слухачам гостя, і ми завели нашу розмову про переслідування інакомислячих за часів тоталітаризму. Зайшли здалеку, потім поступово перейшли до подій у нашому університеті. Василь Долото говорив спокійно та дуже скупо, з нього буквально доводилося витискати кожну фразу. Раптом він занервував, скинув навушники і прошепотів, що хоче в туалет. Я розгубився і на автоматі почав говорити слухачам всілякі «складнопідрядні» речення. Василь Долото вийшов зі студії.

Дівчата за скляною перегородкою заметушилися, одна з них моментально організувала «дзвінок слухача» і почала говорити за цього слухача — говорити не менш довго за мене, ведучого, вивалюючи цілий монолог із низкою риторичних запитань. Я імітував уважність і підхоплював її думки, розвивав їх, полемізував із окремими положеннями, періодично звертаючись до ніби присутнього в студії Василя Долота, і, не дочекавшись його відповіді, казав, що «пан Василь по-філософськи усміхається і це вірно, бо всі ми, тверезомислячі українці, знаємо відповідь на це складне питання — тоталітаризм був безжальним до всіх без винятку».

Василь Долото тихцем повернувся до студії і сів у своє крісло, винувато поглядаючи то на дівчат за скляною перегородкою, то на мене, він знов одягнув навушники і запитливо подивився. Мене вразив його погляд — відчайдушний і страждальний — ніби він просив милосердя. За скляною перегородкою дівчата — режисер і звукооператор — розгублено перезирнулися. Я знову обережно взявся за гостя, почав ставити йому запитання. До кінця ефіру ще було довгих 20 хвилин, і я ще ніколи не був на грані провалу.

Дякувати Богу, дівчата показали, що є «вхідний». У студію додзвонився нелиповий слухач, який також згадав про психлікарні як форму покарання, розповів історію про свого далекого родича. Василь Долото скупо сказав, що це правда, і несподівано додав фразу: «Колись кагебісти зневажливо мені сказали в психлікарні, що на табір і заслання треба ще заслужити. Я спершу цього не зрозумів. Але після тортур у вінницькій психлікарні та Глевасі мені стало страшно від їх слів. У Павлівці, третій психлікарні, де я був, у мене вже не було сили, словом, я не витримав і пішов на співпрацю».

Він раптом знову зняв навушники, обережно поклав їх на стіл і вибіг із студії. Дівчата за скляною стінкою були спантеличені. Я жестами показав їм, щоб готували «музичну заставку» і сам повільно почав підводити до неї. Представив композицію та її виконавців, і звукорежисер включила в ефір музику, показуючи мені своє незадоволення. Я розвів руками.

Коли Василь Долото знову повернувся у студію, я був шокований: штанини його світлих вельветів були мокрими. Він певно не добіг до туалету й обісцявся. Я більше про психлікарню не розпитував і перемикнувся на літературу часів його молодості. Василь Долото трохи пожвавився, згадав один дотепний епізод під час його знайомства з Миколою Вінграновським. Потім згадав кількох однокурсників, які зробили успішні партійні кар’єри. Він сказав одну непримітну фразу: «Тоді просто був зовсім інший час». На цьому ефір поступово докотився до свого завершення. За скляною стінкою дівчата, дивлячись на нас, перехрестилися. Я вийшов зі студійної весь мокрий: сорочка буквально прилипла до моїх плечей, мокрими навіть були труси під попереком.

Василь Долото винувато та з приреченою усмішкою поглянув на мене і сказав, що з ним це трапляється — показав на штани — часто, особливо тоді, коли згадує про лікарню, і що він це ніяк не може контролювати, тому намагається не пити зайвої рідини. Я викликав йому таксі і провів до виходу. Перед тим він спускався вниз сходами радіокомпанії на перший поверх із опущеною головою, певно не хотів ні з ким зустрічатися поглядами. Ми майже не розмовляли, видно, що його ця історія з перерваним ефіром сильно засмутила. Я не знав, як його втішити і потрібних слів не знаходив. Нарешті посадив його в таксі, і він поїхав.

Ще хвилин п’ять я курив на вулиці, дивився на незнайомих людей, мов крізь скло, і думав. Мене непокоїло лише одне: про що він говорив у гостях у Марійки Шовкоступ. Хоча, звісно, як я не здогадався відразу: «Тоді був просто зовсім інший час».

30 березня 2013, Київ

У далекому тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році русявий, дев’ятнадцятирічний художник-початківець Женя Бублик завітав у гості до свого наставника, викладача училища культури, відомого в місті художника-аматора Миколи Григоровича Хорошевського. Він дуже хвилювався, коли той його запросив: для юного Жені це була перша розмова з живим художником. Хорошевському вже було сімдесят. Він збирав своє біло-сиве волосся кумедною помаранчевою гумкою в хвіст, мав трохи неохайну бороду, яку любив безперестанку чухати, жмакати, пестити, теребити, ніби в ній товклися воші.