Вони сиділи в кабінеті трикімнатної хрущовки Хорошевського, повністю закладеної дерев’яними стелажами грубої роботи, на яких виднілися хаотичні завали з книжок, рулонів паперу, художніх альбомів, невеликих скульптур, підрамників для картин, а також банок, пензлів, брудного, вимазаного фарбами, ганчір’я та іншого творчого непотребу. Одразу було видно, що Хорошевський як людина творча не дуже дбав про свій побут, який підкреслено ігнорував, і його мало цікавило, в яких умовах він мешкає. Женя Бублик дивувався, як можна жити в такому свинарнику, його батьки цей розгардіяш прибрали б за один день — усе вимили, повичищали, охайно поскладали, а різний непотріб із цими жахливими стелажами, яким місце хіба у хліві, просто викинули.
— Тобі потрібно розвиватися, — задумано говорив наставник, художник-аматор Микола Григорович Хорошевський.
Женя його захоплено слухав, бо йому ще ніхто в житті не говорив про нього як про художника, не говорив про те, що варто робити, аби досягти найдорожчої мети — стати художником.
— А що мені треба робити? Ну, що треба робити правильно? — несміливо запитав Женя й густо почервонів.
— Передусім треба знайти підходяще творче середовище. Таких же юних хлопців і дівчат, які хочуть стати художниками. Їх багато, дуже багато. Кожне покоління приходить — цих хлопців і дівчат дуже багато. Вони так само зараз киснуть у собі, скніють, думають, що самі у цьому світі. Нещасні і нікому непотрібні.
— І в нашому місті? — прохопився Женя.
— От цього я, на жаль, не знаю. Але вони є. Вони є в кожному місті.
— Навіть у Чернігові?
— І в Чернігові. І в Києві.
— Навіть у Бахмачі і Носівці?
— Думаю, і там також.
— Я попитаю у своєї двоюрідної сестри. Вона живе у Чернігові. Може, вона знає там молодих художників. Я би хотів із ними познайомитися, — замріяно сказав Женя.
— Ти з ними познайомишся, якщо не закинеш малювання.
— Я не кину! Клянусь!
— Добре. Так-от — треба знайти своє покоління, стати одним цікавим середовищем, завжди бачити одне одного. Тобі треба знайти своє покоління, підтримувати тісні стосунки зі своїми митцями-ровесниками, обмінюватися ідеями, враженнями. М-да.
— І де таке середовище тут взяти? — з досадою в голосі запитав Женя Бублик, згадуючи свою компанію в гуртожитку училища-«кулькá»: щоденні пиятики, мордобій, карти на гроші, дівчата, які віддаються всім, хто підвернеться під руку, тупі та примітивні балачки, розборки з місцевими.
Микола Григорович уважно стежив за змінами на лиці Жені Бублика і з розумінням кивнув.
— М-да, з таким середовищем у нас тут не густо. Місто базарників. І від цього нікуди не дінешся. Пустеля. І я в цій пустелі, чоловіче, живу вже сто років. Чуєте-чуєте? Сто років! Колись мені здавалося, що збожеволію. Таке все огидне, мерзенне, тупе навколо. Хоч би одна жива душа! Навколо — мертвяки! Самі морди торгашів і спекулянтів. П’яні рожі. Ідіот на ідіотові. М-да. Але це не страшно, чуєте, Женю, це не страшно! Або пустеля зжере тебе, або ти піднімешся над нею! — несподівано пожвавився Хорошевський і збуджено заходив туди-сюди своїм кабінетом, розмахував руками і продовжував свій монолог.
Женя задумано склав на колінах руки: він усвідомив, що його в рідному місті більше ніхто ніколи не зрозуміє, окрім Миколи Григоровича. Хорошевський дружньо поплескав його по плечу.
— Мама каже, що я мазюкаю дурню, — пригнічено сказав Женя й опустив голову.
— Вона у тебе не вірить?
— Не знаю. Мабуть, не дуже.
— М-да.
— Вона каже: це не принесе грошей і зробить мене нещасним. Вона часто запитує, коли дивиться на мої картини…
— Що вона каже? — насторожився Микола Григорович.
— Каже: «І де ти будеш працювати? Як будеш заробляти на хліб?» Я не знаю, що їй казати. Вона постійно говорить так, що мені стає страшно, — ображено сказав Женя.
— А ким мати працює?
— Вона вчителька.
— М-да. Дивно, — пробурмотів він, — учителька… мала би розуміти. М-да.
Женя замовк і опустив голову. Хорошевському здалося, що малий от-от заплаче.
— Нікого не слухай! У тебе є талант і тобі треба його розвивати! Твої ескізи цьому підтвердження! Правда, ще треба серйозно попрацювати — поставити техніку, навчитись керувати світлом, опанувати простір і форму, навчитися її зображувати. Одним словом — треба постійно малювати і не відступати. Тільки досвід і читання хороших потрібних книг. М-да.
— А які книги треба читати? — загорілися очі в Жені Бублика.
Хорошевський знову почав туди-сюди ходити своїм кабінетом, зупинився перед дерев’яними і запиленими стелажами, почав бігати очима, ритися на них своїми великими руками, перевертати купу мотлоху. Нарешті він витягнув декілька книг: «Муки й радості» Ірвінґа Стоуна та «Мартіна Ідена» Джека Лондона.
— Тобі спершу треба гідні приклади для наслідування. Ось — почитай романи про митців, про те, як їм було важко, але вони не зламалися і не відступили. Відкинь сумніви і витри шмарклі! Ці романи — якраз для твого віку, коли юний митець ще розгублений і йому здається, ніби він найнещасніша людина у цьому світі. Прочитай — і ти зрозумієш, чоловіче, що людям було гірше. Людям було гірше! Чого це ти розкис? Чоловіче, люди не мали що їсти, сиділи в тюрмах, гнили у таборах, пропадали посеред вулиці — і творили! А ти отут розкис. Нема середовища, нема того, нема сього… До лампочки! Чуєте-чуєте, до лампочки! Після цих книг ти сміятимешся над собою і над своїми так званими невдачами.
— Дякую! — захоплено сказав Женя і взяв запилені книги. Він охайно повитирав долонею з них пилюку, почав гортати, але Хорошевський сказав, щоб дивився і читав їх удома. Він усміхнувся і додав, що ті мавпи, з якими доводиться жити, після прочитання цих книг будуть здаватися наївними смішними комашками. Женя Бублик не зрозумів. Як це можуть його знайомі і друзі після книжок стати комашками.
У кабінет обережно постукали, з-за дверей виринула голова дружини Хорошевського, вона сказала, що на стіл уже накрито, можна сідати вечеряти.
— М-да, — ствердно сказав Микола Григорович і запросив юного художника Женю Бублика до столу.
Вони перейшли у вітальню з ветхими вицвілими шпалерами сіро-жовтого кольору, кімната також була закладена книгами, підрамниками, картинами і всіляким творчим мотлохом. Сіли за стіл без скатертини, на якому стояла здоровенна каструля з черпаком і з якої підіймалася запашна пара. У глибині кімнати, на стосі книжок під стіною, флегматично сиділа миша і мало звертала увагу на присутніх. Женя Бублик здивувався, чому за нею ніхто не ганяється. Микола Григорович Хорошевський запропонував скуштувати його сливівку або калганівку, він вихвалявся, що кращої ніхто не робить у районі, не те що в місті, за старовинними родовими рецептами, не якась бормотуха для алкашів. Женя сконфузився, бо ніколи ще не пив із дорослими: в гуртожитку чи за клубом у селі — це зовсім інше, а тут — із самим викладачем, дарма, що пенсіонером! Микола Григорович важко підвівся з-за столу, мало не перевернувши свою металеву миску, і пішов на кухню, де заворкотів до дружини. Потім він повернувся з купою пляшок, горлечка яких були затиснуті між його величезними пальцями і закриті саморобними паперовими корками. Він поставив цю батарею повних пляшок на стіл біля каструлі і сказав «ось». Тим часом його дружина, згорблена старша жіночка, принесла на тарілці грубо нарізаний хліб.
— Ось бачите, Ніно Іванівно, — пожвавішав Микола Григорович, — юний талант, художник, митець, але… от досада, бідака не має однодумців. Та й де їм тут узятися? Торгаші, спекулянти, базарники, перекупники. Хлопчина може збитися і пропасти. М-да. Бачите, який красень! І головне ж — дитя малює! Живе у гуртожитку з неотесаними ідіотами і малює!
— Ой, та бачу, бачу, — бурчала жінка і наливала борщ у металеві тарілки. Вона поставила одну миску перед Женею, а іншу — перед чоловіком.
Женя Бублик кисло дивився на погано помиту ложку, непомітно взяв її зі столу й почав обережно нігтями здирати залишки сухої їжі, але робив це так, щоб не бачив господар. Потім він ложку ретельно витирав об свій светр, витирав ретельно, ніби полірував. Раптом Хорошевський скрикнув і несподівано викинув своєю ложкою велетенський шматок м’яса з тарілки, заляпавши бризками борщу весь стіл і навіть папку ескізів, яку Женя необережно поклав біля своєї миски. Сірий шматок вареного м’яса опинився аж біля батареї під вікном.
