— Що це з ним? — здивовано запитав Рома.

— Він розказав мені про праву ногу роду Гойциків, — сказала Ксеня.

— Страшна історія, — сказав Рома, — мало хто в це вірить.

— Але це фантастично!

— Це правда.

Сипалися тости за тостами, а коли всі конкретно захмеліли, Рома запропонував тост, щоб права нога Данила була завжди при ньому. Данило здригнувся. А Ксеня голосно засміялася. Потім вони розійшлися по своїх номерах, Ксеня прийняла душ і лягла, а Данило курив на балконі і думав про долину річки Ізонцо. Він загасив недопалок у чорну кам’яну попільничку і пішов спати.

Наступного дня за сніданком, коли Рома і Мар’яна ще спали, Ксеня намастила масло на грінки, почистила декілька варених курячих яєць, задумано поглянула на нього і сказала:

— Я тепер нарешті багато чого розумію.

— Що саме? — запитав Данило, п’ючи каву й переглядаючи у смартфоні стрічку новин.

— Я розумію твою поведінку, — усміхнулася вона.

— І яка моя поведінка?

— Ти дуже багато чого остерігаєшся.

— Усі люди чогось остерігаються, — відповів Данило, жуючи грінку, яйце та свіжий огірок.

— Ні, — задумано сказала Ксеня, — ти навмисне остерігаєшся ситуацій, які можуть створити небезпеку.

— Ксеню, — розсміявся Данило, — ну що ти собі понавигадувала?

— Це правда. Ти боїшся ситуацій, які можуть загрожувати твоїй праві нозі.

— Ксеню…

— А хіба не так? Ти мене возиш на гірські бази, а сам ніколи на лижі не ставав. Чому так? Ти добре знаєш відповідь. Так само ти ніколи не одягаєш ковзанів. Боїшся покалічитися. Це просто смішно.

Данило жував і усміхався.

— Чого ти минулого літа, коли ми були в тому готелі, купався тільки в басейні?

— Маєш рацію, — перебив він її, — я боявся заходити в море, щоб не наступити на якусь тварюку чи морського їжака, щоб не поранитися.

— От бачиш, — усміхнулася вона.

— А раптом від шипів почнеться гангрена і мені відріжуть ногу? Що ти будеш робити з безногим? — голосно засміявся Данило.

Прийшли бадьорі Рома і Мар’яна.

— А ви знову все про праву ногу? — запитав сонний Рома.

— Ромо, уявляєш, він усе життя всього боїться — боїться тих ситуацій, у яких може втрати ногу.

— Правильно робить! — серйозно сказав Рома й почав накладати собі в тарілку варені яйця, нарізку сиру й ковбаси, огірки й помідори.

— Я справді боюся, — сміючись сказав Данило, — боюся їздити в екзотичні країни, щоб не поранити ногу. Он, Артюр Рембо поранив ногу в Африці — і попав: відрізали через гангрену. Боюся їздити з друзями на кабана чи зайця, бо ще відстрелять ногу. Мене запрошували у сплав по Дністру — навіщо мені це? А раптом об підводний камінь я розтрощу праву ногу? Усі ці лижі, сноуборди, альпінізм — те саме. Я не ідіот, хочу прожити нормальною, здоровою людиною. А головне — двоногою істотою, як створив мене Господь.

— Але ж це забобон! — схвильовано сказала Ксеня.

— Ну і що з того? — знехотя запитав Данило.

— Усе життя собі у всьому відмовляти, бо можна втратити ногу! З цим постійно жити — це, це, я навіть не знаю… це просто жахливо! Але ж ногу можна втратити будь-де і будь-коли. Якщо це і справді доля — втратити ногу, як твої предки, тоді треба просто жити, бо від тебе нічого не залежить.

— Старий, твоя дружина має рацію, — сказав Рома, — якщо маєш втратити ногу, ти її втратиш, незалежно від обставин і заходів безпеки. Тому я би на твоєму місці сильно не парився, а жив собі на втіху. — Він голосно розреготався, аж присутні за іншими столиками звернули на нього увагу. — А якщо ти не повинен втратити свою ногу, то ти її не втратиш, навіть якщо стрибатимеш у горах, ніби в дупу підстрелений Рембо, ну, той, який Сильвестр Сталоне.

Данило замислився, йому здалося, що в їхніх словах є своя логіка. Він стільки разів хотів стати на лижі, стрибнути з парашута чи спуститися на плоту Дністром, але постійно собі у всьому відмовляв, постійно пам’ятав про неприємну історію свого роду, пов’язану з правою ногою. Ксенія усміхнулася йому й запропонувала просто розслабитися і не думати про погане, від цього життя стане кращим і легшим.

— Ну ти ж розумієш, що я маю рацію? — поглянула на нього з любов’ю.

— Так, — усміхнувся він і поцілував її.

— Забудь про свої страхи, — прошепотіла вона.

— Так! До лампочки всі страхи! — вигукнув Рома.

Під вечір Рома потягнув його в паб, сказав, що на іншій базі зупинилися його колишні однокурсники, що такий рідкісний випадок треба відзначити, бо не бачився з ними майже десять років, а це такі друзяки — у вогонь і воду підуть. Дівчата залишилися самі, а вони пішли.

Данило й Рома нализалися з тими однокурсниками просто в драбадан, замовляючи пляшку за пляшкою. Потім вони поверталися і дійшли до моста через бурхливу гірську річку. Рома пішов новим мостом, який звели кілька років тому і по якому їздили машини та ходили люди, а Данило пішов на старий бетонний міст без перил, що знаходився паралельно метрів за двадцять від нового. Вони гукали один до одного, намагаючись перекричати шум гірської кам’янистої ріки. Данило горланив до Роми, що забобони — це справді повна туфта, що треба бути вищими за них, через ці кляті забобони він позбавив себе багатьох приємностей життя. Данило люрив із моста у ріку, а Рома кричав, що завтра можна буде покататися на конях, неподалік є спортивна база. Данило схвально махнув витягнутою рукою, бо давно мріяв покататися на коневі. І коли розвернувся, щоб піти, в темряві ненароком наступив на металеве пруття арматури, яке стирчало з покришеного від років бетону та зірвався. Він упав з висоти десяти метрів — праве коліно розтрощив об кінець рейки, вертикально забитої в камінний берег. Дикий біль був настільки нестерпний, що він безперервно кричав і скавулів.

Коли його везли в обласну лікарню й над ним в істериці билася Ксеня і постійно кричала, що це її провина, першою йому спала думка про свого прадіда Івана Гойцика і долину річки Ізонцо.

15 квітня 2013, Київ

Це трапилося у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, коли я був ще безтурботним і наївним студентом. Тоді багато подій сприймалися зовсім по-іншому, ніж зараз, коли про все дозволено говорити і коли більшість людей уже не дивуються з того, що раніше було заборонене чи невідоме загалові. На моїх очах відбулася одна з таких на перший погляд непримітних історій, яка багато кому може здатися вже тривіальною чи цілком очевидною як для того часу.

Так от, як би сьогодні сказали, контркультурний студент, а по-тодішньому — просто бунтівник, Вася Долото одного дня повісив на дошці філологічного факультету велетенський ватман із широким помітним заголовком «Чорне і біле: випуск 1-й». Заголовок одразу кидався в очі, бо слово «чорне» було написане великими друкованими буквами на білому тлі, а слово «біле», відповідно, на чорному. На канцелярських кнопках до цього ватману було прикріплено декілька аркушиків з блокнота із віршиками, один із них на тему студентського поточного життя, в якому легко пізнавалися окремі дівчата — «зірки» нашого факультету, красуні, на яких усі заглядалися і з якими мріяли зустрічатися хлопці, на інших папірцях від руки були написані вірші, чи то пейзажні, чи то лірично-медитативні, словом, уже не згадаю.

Ця спонтанна стінгазета «Чорне і біле», в якій кожен охочий за бажання міг стати автором — лише прикріпивши канцелярською кнопкою свій папірець із текстом, одразу припала до душі студентам. Після кожної лекції біля стінгазети був справжній бум: студенти просто товклися від цікавості, що ж протягом останніх кількох годин з’явилося новенького. Дописувачі, переважно анонімні, з велетенським ентузіазмом вхопилися за цю газету і щогодини її наповнювали своїми матеріалами. Після кожної лекції на ватмані виникали нові й нові папірці, пришпилені канцелярськими кнопками: одні поспіхом вирвані з блокнотів, інші охайно вирвані з зошитів чи конспектів. Жартівливі епіграми, записки на кшталт «Надю, я тебе люблю, але сьодні йду бухати в общагу на Ломоносова. Не переживай. Діма», різні оголошення, сонети та восьмивірші юних поетів-початківців, фейлетони і статті, вихоплені з класиків цитати і крилаті вислови — словом, усе це викликало справжній захват і на кожній перерві біля «Чорного і білого» юрмилася купа людей. На газету одразу звернули увагу викладачі: вони уважно читали повідомлення, прикріплені на ній, ретельно вишукували натяки, підтексти чи навіть згадки своїх імен, усміхалися й оповідали про жартівливі епіграми потім на своїх кафедрах. Найбільше їх цікавило — чиїх рук це були витівки, і висувалися різні версії, але більшість сходилася на тому, що це все Вася Долото.