Ця цілком містична, незрозуміла та фатальна історія — як чоловіки в його роду, кожен у свій час, втрачали праву ногу, тягнулася ще від його прадіда — Івана Дементійовича Гойцика. Можливо, Гойцики свої ноги втрачали й раніше — до Івана Дементійовича, але про це не було жодних згадок. Данилова бабуся Катерина дуже детально розповідала про життя свого свекра — Івана Гойцика, і саме від неї внук дізнався про початок цієї історії.

Після початку Першої світової війни, коли Гойцику виповнився двадцять один рік, його призвали до цісарської австро-угорської армії. Попри те, що більшість галичан записалася до українського легіону, Іван Гойцик не зміг туди потрапити. Він дуже хотів воювати в Галичині, захищати свій край від наступу російських військ імператора Миколи Другого, але не судилося. Його односельчан та хлопців із інших округ записали до польських підрозділів, але насправді це були змішані польсько-українські батальйони та полки, в яких, утім, переважали поляки. Після вишколу в Підляшші їх перекинули на італійський фронт, і Гойцик встиг взяти участь у кількох боях. Іван Гойцик страшенно втішився, бо і тут — на італійсько-австрійському пограниччі поблизу Альп — серед угорців, австрійців, словенців і поляків зустрів земляків, солдатів-галичан, декого навіть зі свого краю. Один літній гуцул, високий, міцний цуґсфюрер[1] Василь Завалюк, був родом із Надвірної і знав Гойцикових родичів — тету Галину та тету Параску.

У долині ріки Ізонцо, де тоді тривали запеклі бої, Василь Завалюк лежав серед трав та чагарників і казав своїм землякам-солдатам:

— Якщо хочете вернутися додому живими, то робіть, як я.

— Як?

— Ось так, — лежачи на спині, він підіймав вгору праву ногу і тримав її під час артобстрілу та кулеметної стрілянини.

Вони з нього сміялися, але Василь Завалюк сказав, що цього його кілька тижнів тому навчив один капрал із польського батальйону, і невдовзі поляка легко підстрелили та відправили у шпиталь. Тепер він, певно, дивиться на молоденьких сестер милосердя і розповідає їм різні історії. Усі сміялися, курили, потім так само лягали, поклавши поруч свої гвинтівки, і тримали над собою витягнуту праву ногу. Гойцик кпинив із них і думав, що це дитячі забави, а тому лежав на животі, придивляючись до усього підозрілого навколо, і тримав свою гвинтівку Манліхера напоготові.

Італійські артобстріли тривали, їхні стрільці також вели дошкульний вогонь, але нікого в праву ногу так і не поранило. Після кількох днів стрілянини і підіймання правої ноги вгору всі змирилися, що це даремна справа, і більше не підіймали. Одного вечора, коли стемніло, італійці знову почали пострілювати. Василь Завалюк і його хлопці слухали, як далеко тріскотить кулемет, як гепають важкі гармати, — і раптом всі вони здивувалися: Іван Гойцик підняв угору праву ногу. Всі розсміялися. Від італійського артобстрілу здригалася земля. Почалася третя битва в долині ріки Ізонцо. Артобстріл посилився. Вибухи лунали все ближче й ближче. І раптом бабахнуло зовсім поруч, аж під ними усе загуло та сколихнулося. Солдатів накрило купою землі й вирваних корчів. Василь Завалюк помітив, як у темряві від диких мук корчився Іван Гойцик — осколком йому відірвало праву ногу вище коліна.

— Нога мого прадіда десь там і залишилися — в долині ріки Ізонцо.

— Фантастично! — вигукнула дружина Данила Гойцика. — Блін, такий випадок — один на мільйон! Про таке треба писати в газетах!

— Так, це правда, — замислено сказав він.

Вона подивилася на нього трохи ошелешено, але ніби з розумінням.

— А що ж було далі?

— Прадід вернувся з війни інвалідом. У нього син народився, мій дід Дмитро, коли він ще був на фронті.

— Я маю на увазі, яка історія сталася з твоїм дідом Дмитром?

— А-а, — засміявся Данило, — це ще кумедніша історія, але давай спершу заправимося.

Вони плавно звернули на автозаправку і стали в чергу за білою «тойотою». Данило пішов платити, а Ксеня вирішувала по мобілці робочі питання, говорила трохи невдоволено, підвищувала голос і повторювала сказане.

— Що там? — запитав Данило щодо її роботи.

— Та задовбали. Лиши курник на кілька днів — і почнеться анархія.

— Вимкни телефон і не парся.

— Ну да — вимкни, а потім через них вигрібати? Добре — проїхали. Слухай, так що там із дідом Дмитром сталося? Це страшенно цікаво! Ніби роман!

Данило сказав, що Дмитро Гойцик також втратив праву ногу. Це сталося в тридцять дев’ятому, поблизу Варшави, коли війська Вермахту от-от мали захопити столицю Польщі. Дмитро Гойцик служив у авіарозвідці, вони літали на легкому планері і фотографували переміщення ворожих частин. Коли вони поверталися з завдання, німці їх підстрелили і вони розбилися, не долетівши до аеродрому.

— Після падіння літака дід залишився без ноги. Він не любив розповідати про війну і те, як служив у польській армії, як втратив ногу, бо за це комуністи потім могли вислати до Сибіру. Уявляєш, навіть після незалежності України дід сильно остерігався згадувати про минуле. Лише бабця Катерина трохи згадувала, але дуже туманно, певно, багато чого забула. Дід дуже здивувався, коли в дев’яностих поляки передали йому орден за оборону Варшави та нарахували військову пенсію.

— Господи, у скількох арміях твої предки служили? — засміялася Ксеня.

— У яких державах були — у таких арміях і служили. Шкода, що ти не застала діда Дмитра — ти б йому страшенно сподобалася. Біля нього завжди всі сміялися. Уявляєш, стільки часу прожити без ноги — і не втратити почуття гумору. Він себе так поводив, ніби не був інвалідом. Був найкращим столяром у селі — до нього всі ходили. Робив колеса, бочки, відра, всілякі ступки, маслянки. І дуже любив жінок. Інвалід! Баба Катерина його так ревнувала — досі пам’ятаю їхні сварки.

— Ти ще не розповідав, як тато втратив ногу. Казав якось, ніби то нещасний випадок. Це сталося також в армії?

— Ні, — усміхнувся Данило, — тато не був учасником жодних бойових дій, хоча й служив у радянській армії. Це сталося на виробництві. У монтажному цеху. Я навіть у школу не ходив, ми тоді ще навіть в Івано-Франківську не жили. Батько так докладно про це нічого і не розповів. Знаємо тільки, що ногу відрізало — ніби бритвою.

Вони певний час їхали мовчки.

— Я тебе оце слухаю, — сказала Ксеня, — і це все виглядає дуже неймовірно та нереально. Фантастика!

— Це правда. Мало хто в таке вірить.

— Така історія — для кіно!

— Можливо.

Перед ними їхало декілька фур, які затримували рух. Легкові машини одна за одною йшли на обгін, і Данило, обравши зручний момент, також їх обігнав. Ксені подзвонили на мобілку, вона відповіла, щоб підготували угоду, а вона з понеділка її розгляне.

Гарячий диск сонця вже закотився за горизонт, залишивши після себе багряну заграву. Ксені знову подзвонили — цього разу друзі зі Львова, сказали, що вже приїхали, облаштувалися на базі. Розводять мангал. Запитують, коли їх чекати.

— Скажи, що нам ще їхати хвилин зо двадцять, — сказав Данило.

— Рома сказав, що якщо запізнимося, то стейки сома вони з’їдять самі.

— На здоров’я, — усміхнувся він дружині і натиснув на газ.

Коли вони приїхали на базу, вже стемніло. Данило поставив машину і серед дерев’яних альтанок зі стрімким конусоподібним дахом вони почали шукати своїх друзів. Усюди шуміли компанії, горіли мангали, смажили шашлики. Вони знайшли свою альтанку вдалині, біля потічка. Данило розпізнав худорлявий силует Роми та його подруги Мар’яни. Вони обнялися, і Рома похвалився, що якраз зарядив барбекю стейками сома. Дівчата курили і розмовляли про своє, а Данило з Ромою пили пляшкове пиво і говорили про машини. Потім, коли сіли за стіл, хлопці налили дівчатам прохолодне італійське біле вино, а собі віскі. Рома виправдовувався через те, що забув наморозити лід до віскі, але напої все одно були прохолодними — пляшки лежали в потічку.

Данило переважно мовчав і лише посміхався від жартів друзів і дружини.