Зарецький обійняв її.

— Дурна смерть — мабуть, так мало статися. Логікою це не поясниш.

— Жах, — єдине, на що він спромігся зі слів.

Людмила усміхалася від того, що Богданові пальці заплуталися в її волоссі, обережно перебираючи його. Від доторків Зарецького в неї по шкірі йшов мороз.

Мимоволі вона сказала:

— Донька мені деколи каже: «Мамо, ти сильна, не розклеюйся. Будь завжди сильна!» Легко казати: «Будь сильна». Я хочу бути слабкою.

— Будь слабкою, — поцілував він її у голову.

— Я так хочу бути слабкою. Інакше… інакше може просто поїхати дах.

— Ні, — усміхнувся Зарецький, — ти сильна.

— І ти туди ж.

Потім він сказав:

— Ти навчиш мене рибалити?

— Тебе? Навіщо?

— Хочу!

— Добре, — сказала Людмила і взяла одне з вудилищ, з котушки змотала шнур, прив’язала довгий тонкий повідок із волосіні, до якого потім причепила мушку.

— Що ти робиш?

— Ну ти ж хотів рибалити? Пішли. Покажу тобі нахлист на снігу.

Вони вилізли на покриття траншеї, і Людмила, плавно розмахуючи вудилищем і тримаючи пальцями розмотаний шнур біля котушки, показувала Зарецькому техніку закидання мушки. Він дивився на неї заворожено. Після кількох кидків, кожен рух під час яких Людмила детально пояснювала, вона дала йому вудилище. Розгублений Зарецький незграбно тримав його і не знав, що робити. Людмила з нього сміялася, але допомагала і знову все пояснювала. Зарецький розмахував вудилищем, але його рухи були хаотичними і позбавленими ритму. Однак кілька разів він все ж таки спробував кинути, проте його мушка більше летіла вгору, і розчарований Зарецький вирішив, що це заняття не для такого тугодума, як він. Людмила його заспокоїла і сказала, що на все свій час, що за кращих обставин навчить його рибалити.

Потім вона взяла вудилище і повернулася в будинок. Зарецький залишився сам і поглянув на селище. Вечоріло. Сніг і далі повільно осідав на будинки, гілля дерев, вулиці, електропередачі. Завтра треба зробити вилазку — подумав він, дивлячись у вікно.

Коли він нарешті пробив сніжну стіну за хвірткою і вийшов на траншею в провулку, то здивувався: вона була настільки охайно протоптаною, із зачищеними стінами, ніби нею щодня пересуваються потоки людей. Під ногами сніг був буквально вичовганий до асфальту. В окремих місцях траншея звужувалася та нагадувала вузьку шпарину в печерах і переходила у невеликий темний тунель.

Зарецький поставив лопату на подвір’ї Людмили і вирішив розвідати, куди веде шлях. Богдан звернув праворуч і пішов у напрямку центральної площі, назустріч йому іноді йшли місцеві мешканці, одні несли важкі торби, інші тягнули санчата з поклажею. Вони незграбно вовтузилися у вузьких місцях і збивалися в невеликі затори, ніби автомобілі під час аварії. Розминутися з людьми було важко, Зарецький притискався як міг до сніжної стіни, аби людина могла пройти. Шлях траншеєю йому видавався надто довгим, але невдовзі траншея вивела його на центральну площу — попри те, що вона була засніженою, він упізнав її за пам’ятником Шевченку та навколишніми будинками, вірніше, їхніми другими поверхами, бо перші були засипані снігом. Центральна вулиця була ретельно розчищена, на ній рухалося чимало люду. Ліворуч від провулка Людмили був невеликий каток, на якому на ковзанах гасали діти й дорослі, праворуч стояли великі ящики, саморобні столики, на яких торгували продуктами, дровами, вугіллям, свічками, сухим спиртом, зимовим спорядженням, алкоголем.

У натовпі Зарецький упізнав кількох учасників семінару, які тинялися без діла й ліниво розглядали товари, виставлені на ящиках і столиках. Незнайомий літній чоловік із гострим, пронизливим поглядом і чорними розхристаними вусами глухим непривітним голосом попросив закурити. Зарецький розкрив пачку, грубі брудні потріскані пальці потягнулися до цигарок, вхопили одну за фільтр і витягнули. Таким же непривітним голосом чоловік сказав: «Дякую», — і пішов. Богдан підійшов до іншого лектора, розговорився з ним, запитав, чим усі ці дні займаються, той сказав, що сидять у готелі без світла, мерзнуть, п’ють горілку і грають у карти, але тепер горілка закінчилася, тому й вийшли на стихійний ринок, може, хоча би самогонку вдасться купити.

Коли Зарецький повернувся у траншею провулка, то наткнувся на групу підлітків у білих маскувальних халатах із дерев’яними автоматами, права рука в яких була перев’язана синьою стрічкою, а на чолі групи був кум Людмили Микола — з почервонілим від морозу обличчям і важким від ходьби диханням.

— Здоров, Медицина! — радісно і захекано вигукнув він, упізнавши Богдана.

— Привіт!

— Ну, як там нанотехнології?

— Нормально, процвітають.

— Ви там ще з голоду не пухнете? Може, принести вам м’яса чи картоплі?

— Дякую. Не пухнемо.

— Часом диверсантів радянських не бачив? У них червона стрічка на правому рукаві, так само, як у моїх хлопців синя, — показав на юнаків у білих маскувальних костюмах із синіми пов’язками на правій руці вище ліктя.

— Ні. Не бачив.

— Вони мають підірвати пам’ятник Тарасу Шевченку.

— Терористи!

— Ми повинні їх знешкодити! Сьогодні зранку їх скинули в горах на парашутах. Ми бачили їхні сліди біля Скелі опришків, — сказав один із хлопчиків.

— Бог у поміч! — попрощався з ними Зарецький.

Густий сніг і далі неспішно падав. Богдан дивився на небо й думав, коли все це припиниться, адже так не може бути постійно. Потім він розповів про військові маневри Людмилі — і вона засміялася.

Зарецький думав про невідомий навколишній світ, що опинився за межами цього селища, за межами цього снігу, за межами його думок і здогадок, про світ, із яким він фізично не міг контактувати, куди не міг повернутися; він думав про те, що його насправді з цим світом з’єднує: спогади про дитинство, про шкільні та студентські роки; спогади про перші випадкові кохання і перше не менш випадкове й поспішне одруження, яке протривало неповних чотири роки; спогади про батьків та їхні могили; спогади про кілька різних робіт і думки про теперішню працю в Житомирі; спогади про Віолетту, якою вона була раніше, і думки про те, якою стала тепер; спогади, черги спогадів, каскади й цілі русла спогадів, суцільні спогади і думки, що пов’язані з ними. Зарецькому здалося, що він надто переймається минулим, надто дозволяє йому переплітатися з теперішнім, обростати, немов старе дерево, тривогами, ностальгіями й страхами, пов’язаними з далекими вчорашніми й позавчорашніми днями. Це, мабуть, невірно — подумав він і захотів більше не думати про минуле, щоб воно не кидало тінь на день теперішній, у якому була тільки Людмила.

Наступні кілька діб вони жили в цілковитій темряві — кохалися, варили картоплю, їли квашену капусту, відкривали законсервовану свинину, пили вино. На вечір розпалювали камін, ретельно прогрівали приміщення, а під ранок прокидалися в охололому будинку з геть закладеними носами й охололими тілами. Іноді, прокинувшись у холоді, вони грілися одне одним, тісно переплітаючись руками й ногами. І засинали. Зарецький підводився першим; голим вибігав на сніг, ретельно обтирався ним; знову розпалював камін, поглядаючи на сонну Людмилу; робив сніданок і будив Людмилу запахом запашної кави — він тримав горнятко біля її заспаного лиця, буквально водив ним перед її носиком і з нетерпінням очікував пробудження коханої. Вона солодко потягувалася, відблиски вогню вигравали на сонному обличчі, потім Людмила недовірливо й несміливо розплющувала очі, придивляючись до предметів навколо, і нічого не розуміла.

— Уже ранок, люба.

— Справді?

Зарецький доглядав за нею, немов за дитиною.

— З ким ти тоді розмовляла? — нарешті зважившись, запитав він одразу після обіду, коли вони лягли перепочити.

— Коли?

— Коли ми заходили в кабінет над гаражем.

Людмила мовчала. У темряві Зарецький намагався роздивитися її лице.