— Обдовбаний…

— Шо?

— А куди пішли Микола з Міланою?

— Та чорт їх знає. Я раніше думав — до тебе. Але потім бачив, як вони йшли в центр. По-моєму, вони повалили до якоїсь знайомої ципи на хату.

— Ясно, — сказав Марко Півник уже іншим голосом.

Він зціпив зуби і міцно стиснув руками ковдру. Він вкусив подушку і гірко заплакав. Не знати скільки часу він лежав. Із ковдрою в зубах Марко Півник скидався на маленького, прирученого звіра, який усього боявся. Він безжиттєво дивився у вікно, де ранковою сірою цвіллю поволі вкривалася темінь і розпрозорювалася. Далеко-далеко галасувало ранкове вороння. Марко Півник подумав, що це, мабуть, над парком, де він любив блукати з Міланою. Мілана стояла перед ним й лукаво примружувала очі. Він бачив, як вона вигиналася своїми формами, як форми заокруглювалися ще дужче. Він бачив, як її пухкенькі губи легко розтягувалися в усмішці та оголювали рівні білі зуби.

«Краще б ти згоріла», — подумав Марко Півник.

На певний момент він уявив це і пустив сльозу. Марку здалося, що з цього приводу він би обов’язково написав свій реквієм за однією подругою і що це була б дуже потужна річ, якої раніше він не створював. Марко Півник уявив, як читає цю потужну річ перед залою слухачів і вони, затамувавши подих, стежать за кожним жестом його руки, за кожною зміною міміки його обличчя, за кожним словом, яке він кидає в тишу. А потім, після почутого, всі вони завмерли б, немов паралізовані, шоковані, прибиті, і раптом — усе вибухнуло б аплодисментами. Від збудження Марко Півник аж перекрутився під ковдрою, зібгавши подушку та безладно закинувши руки під голову. Побачена картина не давала йому спокою.

— Обдовбаний… — покликав він сусіда.

Тиша.

— Обдовбаний… — знову покликав його Марко Півник, якому не терпілося розповісти про свої поетичні візії.

Але Обдовбаний хропів.

— От скотина.

Наступного дня Марко Півник ходив мовчазний, поглинутий важкими роздумами, він навіть не особливо помічав людей навколо, які з ним віталися в коридорах університету чи на вулиці. Марко Півник бачив у своїй уяві страшну велетенську пожежу, яка його збуджувала, бачив спокійне бліде лице мертвої Мілани, яка загинула від задухи під час страшної велетенської пожежі, що охопила один гуртожиток, потім страшна велетенська пожежа перекинулася на інший і врешті-решт згоріла майже половина студентського містечка. Марко Півник пристрасно це уявляв і ходив, як сам не свій. Він думав про не менш велетенську поему, задум якої ставав усе чіткішим і зримим, ніби все відбуватиметься реально — перед очима. Вночі Марко Півник роздягнувся догола, ліг на ліжко і дивився у стелю, намагаючись в уяві відтворити ті миготливі відблиски вогню, який він бачив минулої ночі. Раптом Марко зірвався на ноги, підійшов до вікна, відсунув штори. Він поглянув униз — на тьмяному снігу не було ні душі. У вікнах гуртожитку, де вчора була пожежа, — темно. Місто спало. Марко Півник піднявся на підвіконня, обережно поклав руки на скло вікна, заплющив очі і почав бубоніти перші слова, які лягали в поетичний розмір. Він хотів побачити свою Мілану у вічному вогні і пустив сльозину.

6 квітня 2013, Київ