Зарецький дивився з вікна третього поверху на розкішний гірський краєвид: біло-сиві дерева непорушно стояли, припорошені снігом, і плавним каскадом підіймалися до неба, а далі то знову спадали, то підіймалися; на горизонті, як у тумані, були інші гори, синьо-сірі, ніби примарні силуети, а між ними, немов важкі дирижаблі, повільно пропливали чисті хмари, насувалися на селище, будинки якого розсипані в підніжжі скель, немов гриби. Селище підступало до гір і тиснулося між сіро-бурих, обважнілих і порепаних від часу, де-не-де засніжених скель, що завмерли потрісканими плитами й важкими брилами над невеликим урвищем, через яке проривалася до людських осель гірська ріка; вона стрімко повертала ліворуч, пірнала під невеликий пішохідний міст, а далі мчала, раз-по-раз зникаючи з очей за будинками, пагорбами й деревами, і вискакувала вже з боку селища, де про неї нагадував важкий бетонний міст удалині, праворуч від нього з лісистих стрімких і високих пагорбів знову випинали важкі скелі; через міст поволі котилися автобуси, вантажівки, легковички; потім ріка виривалася на рівнину і губилася з виду. На горбочку, майже навпроти готелю, стояла кремезна в основі, але витягнута шпилями, дерев’яна церква, її бані були оббиті сріблястим блискучим металом.

Зарецький дивився на селище. Тепер багато чого змінилося: раніше дорога була посипана щебенем, а тепер асфальт, раніше майже не було машин і метушні, а тепер навколо купа людей, дорогих авто, які безперервно снують туди-сюди.

За спиною кашлянули. Зарецький обернувся і згадав, що не сам. Людмила сказала, що опалення працює на максимумі.

Богдан відчинив вікно і вдихнув свіже морозяне повітря.

— Тут жити — рай. Я був тут раніше.

— Справді?

— Ще хлопчиком. Ми приїжджали до батькового приятеля. Він жив там, — кивнув Зарецький головою в напрямку гір, — але давно помер. Хоча… тут, мабуть, неможливо повністю померти.

Людмила усміхнулася, також підійшла до вікна і поглянула на краєвид:

— Кидайте все і переїжджайте.

Зарецький усміхнувся, але промовчав. Він повісив костюм у шафу й задумався. Віолетта навіть не особливо переймалася тим, що він збирається в далеку дорогу, так, ніби Богдан відлучався у найближчий кіоск за газетами чи цигарками, не допомогла зібратися в дорогу, не розмовляла, взагалі останнім часом між ними все розклеїлося — навіть без суттєвих причин; вона зазвичай лежала на шкіряному дивані й непорушно дивилася черговий мильний серіал, на які витрачала весь вільний час; серіали за серіалами — і так щодня, щотижня, щомісяця. Зарецького це настільки нудило, що він не міг дивитися телевізор і забув про нього.

— Може, ви хочете повечеряти?

— Що? — здригнувся Зарецький.

— Тут, буквально дві-три хвилини ходу, є гарна ресторація, — показала вона на вуличку, що тягнулася від центральної площі з пам’ятником Шевченку повз пошту.

— Добре, — пожвавився він.

Богдан запропонував під’їхати, але Людмила відмовила: лише два квартали, сенсу сідати в авто нема. Потім сказала, що машину можна поставити в її гаражі — він і так порожній. Зарецький ніби не почув. Коли вона наполягла, щоб машину поставити в неї, Богдан зніяковів.

Вони зайшли до ресторації, Людмила з усмішкою підказала, яку їжу варто покуштувати, що це найсмачніші в них страви — візитівка краю. Зарецький жартівливо підняв догори руки, ніби здається, він повністю їй довірився, і вони зробили замовлення. Людмила пила каву та їла тортик, а Зарецький замовив собі печеню й салат. Попри те, що був страшенно голодним, він намагався їсти якомога повільніше.

— Не соромтеся, ви ж голодні.

— Це правда, — усміхнувся він.

Людмила й далі підбадьорювала його, перепитувала, чи смакує. Вона постійно говорила йому «ви», і Зарецький почувався трохи некомфортно: це ніби підкреслювало те, що він старший.

— Може, нарешті ми відмовимося від «ви»? Ви не проти? А то це «ви» конкретно напружує. От коли вийдемо на пенсію, тоді будемо на «ви», — засміявся він.

— Я — за. Але чому ж тоді знову «ви»?

Зарецький розсміявся, і вони ще довго говорили про все на світі, не відчуваючи, як минає час, як на них дивляться випадкові люди, як спокійно та затишно стає тут на рівнині, біля підніжжя гір. Богданові подобалася ресторація з приємними декоративними інтер’єрами в етнічному стилі, ненав’язлива музика, відсутність запахів їжі з кухні. Але найбільшу радість він відчув, що знову зустрівся з Людмилою; до цієї зустрічі подумки готувався не один місяць — зважував, що скаже їй, уявляв ситуації, де вони спілкуватимуться.

Людмила ознайомила Зарецького з програмою на час його перебування: лекційні години, зустріч із обласними журналістами, виїзні екскурсії до цікавих місцин, музеїв, на сувенірний ринок в одне з найближчих містечок. Богдан уважно слухав і зізнався, що раніше думав про нестерпну нудьгу, яка на нього тут чекатиме, а тепер, схоже, все буде набагато веселіше і він отримає купу вражень. Людмила сказала, що на сьогодні поки все, щоб відпочивав, а якщо будуть питання — хай неодмінно телефонує на мобільний. Зарецький подякував їй за увагу. Йому навіть стало трохи прикро, що їхнє спілкування так несподівано перервалося. Він, стомлений дорогою, так сильно хотів спати, що ледве стримувався, аби в її присутності не позіхнути. Вони домовилися про наступну зустріч, і Людмила сказала, що перед лекцією зайде за ним та проведе в конференц-зал одного із санаторіїв, де відбувається семінар, вона винувато всміхнулася, що ми б із радістю поселили гостей у санаторії, але там значно гірший сервіс, аніж у готелі, єдиний плюс від санаторію — просторий і великий конференц-зал, яких тут більше ніде не знайти.

Зарецький згадав, як одного ранку сонна Віолетта, наминаючи на кухні омлет, ненароком кинула, що ніби його підмінили, вона потім довго жувала, поглядаючи на мовчазного і зацікавленого Богдана, але, не дочекавшись його реакції, сказала, що в чоловіків таке часто трапляється, особливо під час кризи середнього віку, що їм здається, ніби все життя пішло котові під хвіст, що вони жили не так і не на ті справи себе витрачали, їм здається, що не пізно все змінити, і вони готові на рішучі та непрогнозовані дії.

Так — зізнався тоді він собі і здригнувся, але моментально опанував себе.

Віолетта сказала:

— Нас обох кумарить те, що сталося тепер.

— Це правда, але я не знаю, що саме сталося, — глухо відповів Зарецький.

Віолетта його не почула й додала:

— Це неприйнятно.

Зарецький погодився і сказав:

— Коли повернуся з Прикарпаття, тоді можна буде серйозно все обговорити.

— Давно пора, бо ми ж марнуємо свій час…

Зарецький тоді подумав: і справді — вона даремно марнує свій час на мене, а я — на неї.

Богдан курив у внутрішньому дворику готелю, перед тим припаркувавши в ньому машину. Він вдихав на повні груди дим, насолоджуючись легким збудженням, що пробігало судинами, потім випускав дим, який миттю розвіювався в холодному повітрі. З господарських дверей готелю вийшов охоронець, чорнявий хлопець у смугастому камуфляжному синьо-білому військовому костюмі, він поглянув на Зарецького, зміряв його поглядом і, клацнувши металевою бензинною запальничкою, також закурив. Охоронець подивився на його «сітроен» і запитав, чи збирається він ним часто виїжджати. Богдан спершу не зрозумів запитання, той повторив, Зарецький сказав, що поки не знає. Охоронець поглянув на гори, верхівки яких танули в багряних лініях, ніби їх залили розплавленим вечірнім сонцем, і сказав, що якщо прийде великий сніг, то машину не відкопаєш, а навіть коли відкопаєш, то навряд чи зможеш виїхати.

Зарецький уявив великий сніг:

— А наскільки він може бути великим?

— Такий великий, що відпочивати будемо тижнями, — усміхнувся охоронець.

— І часто приходить великий сніг?

— Приходить. Але його давно не було.