32
Зарецький знову вийшов у провулкову траншею, але наштовхнувся на несподіваний завал зі снігу, видряпався по ньому на стіну траншеї, іноді провалюючись, і знову спустився у траншею, проминувши перешкоду. На центральній площі вже було менше людей; кілька десятків підлітків грали в хокей без ковзанів: вони кумедно бігали по льоду, ковзали, падали, розмахуючи своїми ключками. Зарецький зустрів знайомого по семінару, перекинулися новинами, той сказав, що важка техніка поступово розчищає дороги і що невдовзі будуть розбирати завал, який виник на шосе. Богдан ліниво його слухав, мовчки курив і думав про Людмилу: мабуть, вона така роздратована через відчуття розлуки, яка от-от настане. Електрики у селищі так і не було: палили переважно свічки, але й ті закінчувалися. Гелікоптери також доставили дрова, вугілля, балони з газом; на центральній площі місцевий комітет порятунку все це розподілив між пенсіонерами й бідними.
Потів він сказав, що на окраїні, в одній із траншей, вирили капличку, і там править один монах.
— А монах де тут узявся? — здивувався Зарецький.
— Мабуть, жив тут і раніше, але не був коло храму. Можливо, не дуже вписувався у звичний формат. А тепер сам собі створив власну парафію. За бажання — будь-що можна створити, лише б мати для цього уяву. Люди ж додумалися рити тунелі й траншеї, правда? Але колись давно це вже робили.
— І що, до цього монаха ходять люди?
— Трохи ходять. Він постійно править службу: кажуть, нікого не повчає, просто служить Богу, як уміє. Люди ходять кожного дня. Приносять свічки, ікони. Збираються навколо і слухають проповідника. Вони вірять, що сніг — це Боже випробування і що всі скоро опиняться під снігом, ніби під землею, а тому мусять готуватися до загробного життя вже зараз і закопуватися від світу в сніг.
— Це чистої води секта.
— Можливо. А що зараз не секта? Навіть те, що ми під снігом, — і це, по-своєму, теж секта.
Знайомий також розповідав, що в багатьох гостей, які приїхали на семінар, закінчилися гроші — вони просадили їх у карти, на самогон і їжу. Дехто поселився в місцевих жіночок. Зарецький від цих слів насторожився — йому здалося, що співрозмовник натякнув на нього, але той і далі белькотів про все на світі й мало звертав уваги на реакцію Богдана.
Вечоріло. Зарецький попрощався, сказав, що неодмінно зазирне до них у готель, і пішов дивитися на хокей підлітків. Це ніколи не закінчиться — дивився він на них скляними очима й нічого не відчував. Не було ні розпачу від ситуації, ні хвилювання за завтрашній день, ні думок про вчорашнє. Зарецький думав, що більше не належить часові. Сутінки поволі вкривали небо й полонили селище. Богдан озирнувся і помітив Людмилу, яка була в тій же куртці, коли він приїхав, і стояла біля входу до траншеї провулку, з якого він хвилин десять тому вийшов. Зарецький також непорушно дивився на неї, йому здалося, що вона його кличе очима, ніби манить до себе в сніги. Він не відводив погляду і побачив, як Людмила йому всміхнулася. Повз нього пробігли п’ять хлопчиків у білих маскувальних костюмах, у руках вони тримали дерев’яні автомати. Зарецький підвів угору руки і сказав: «Здаюся», — хлопчики суворо на нього поглянули і побігли далі. Богдан шукав очима їхнього бойового вождя Миколу, але не знайшов, і проводжав їх поглядом, поки вони не зникли з поля зору в кучугурах снігу. Він пішов до Людмили, а вона не відводила від нього погляду.
— Що нового почув?
— Техніка вже рухається сюди — розбирають завал.
Людмила кисло посміхнулася, розвернулася й пішла в траншею. Зарецький ішов слідом і мовчав. Відчувався мороз. Богдан міркував, що це відтягне танення снігу, а значить — і його перебування тут. Він не міг дати відповідь собі на питання: чого він непокоїться? Чого його тягне вирватися зі сніжної пастки? Яка внутрішня сила його кличе з цього місця?
— Та не думай ти стільки… — почув він голос Людмили, яка це сказала, навіть не повернувшись до нього, ніби в неї на потилиці були очі й вона бачила обличчя Зарецького; вона продовжувала йти траншеєю, наче й не було нічого, — ніби від твоїх думок і переживань щось зміниться.
— Саме думається. Я тут ні до чого, — Зарецький увімкнув ліхтарик і посвітив у траншеї дорогу.
Вони завернули в її двір. Богдан зачинив зсередини хвіртку. Людмила миттю підступила до нього, охопивши його голову руками, й розтуленим ротом почала цілувати й покусувати його обличчя — сантиметр за сантиметром.
— Ну, невже тобі тут погано? Невже ти мене не хочеш? Я ж більше не можу без тебе — як ти цього не бачиш? Чому ти мовчиш? Чому? Що я не так зробила? Скажи! Що не так?
— Усе нормально.
— Ні. Не приховуй! Щось не так. Скажи!
— Усе добре.
— Я ж бачу, що ти страждаєш! Я не хочу, щоб тобі було погано. Чуєш? Не хочу, щоб ти страждав!
— Я не страждаю.
— Ти зовсім змінився. Ти не такий, яким був ще кілька днів тому.
— Ми обоє трохи змінилися.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми поволі звикаємо до думки, що повинні завжди бути однаковими: вчора, сьогодні, завтра.
— Ні. Це не так.
— Тоді давай просто кохатися, бо ми надто багато говоримо.
— Давай, — усміхнулася вона.
Вони впали на сніг, сплівшись руками й ногами. Людмила вся тремтіла від збудження й хаотичними рухами розстібала на ньому куртку, потім штани. Вони кохалися на нічному подвір’ї, слухаючи, як у провулку поверталася по домівках молодь і голосно розмовляла про своє. Зарецький прикрив рукою рота Людмилі, аби вона не стогнала. Вона кусала його пальці, облизувала, знову кусала, до болю щипала його сідниці, аби він ні на мить не спинявся. Очі Людмили гаряче блищали в темряві, а волосся ніби розсипалося по снігу. Зарецький від насолоди скрикнув, а Людмила міцно розтирала долонею його хребет, ніби прагнула вичавити його всього в себе. Вона відчувала, як він увесь тремтів, стихав, обм’якав, і ще міцніше стискала його в обіймах.
Зарецький шепотів їй:
— Нехай сніг твій буде вічно.
— Так, — тихо з усмішкою відповідала йому, — нехай мій сніг не сходить.
Богдан хапав ротом шматки снігу і підносив до її губ. Людмила усміхалася й злизувала сніг із його обличчя. Коли вони повернулися в будинок, зготували вечерю й сіли за стіл при свічках, Зарецький дивився на Людмилу та задоволено усміхався.
— Ти чого?
— Давньокитайські стратеги в битвах використовували вітер, хвороби, вогонь.
— Ну, і?..
— З тебе вийшов би непоганий давньокитайський стратег.
— Ти знову зациклився на снігу, — вдавано невдоволено сказала Людмила.
— Сніг, — замріяно сказав Зарецький, обіпершись ліктем на стіл і підклавши кулак під щоку, — я скоро почну ним дихати.
Після вечері він зібрав брудний посуд і поніс його надвір — витирати снігом. Зарецький закурив, але в горлі неприємно перчило, через що не зміг зробити навіть декілька затяжок. Він викинув цигарку, витер посуд снігом, повернувся в будинок і поскладав тарілки в мийку на кухні. Підсвічуючи собі майже згорілою свічечкою, Зарецький мив у каструлі з гарячою водою тарілки, складав на купу, щоб потім знову витирати їх снігом. Усе більше боліла голова, а плечі, спина й руки ніби гуділи від утоми. Людмила поглянула на нього й занепокоїлася.
— Господи, та ти весь гориш!
— Трішки розклеївся, — сказав він і поцілував її сухими губами.
Вона вклала його біля каміна — на їхньому ложі, засунула під руку термометр, хоча він усіляко пручався і казав, що абсолютно здоровий, а потім поставила чайник. У Зарецького таки була температура, не висока, але вночі може бути вищою. Людмила занепокоїлася. Він розбухикався, голос швидко змінився: став ніби глухішим, захриплим. Людмила зробила йому чай із малиною, сказала, що треба добре спітніти. Зарецький кволо усміхався й казав, що зі снігом ніколи не розстанеться.
— От дурень, — усміхалася вона й витирала піт із його чола.
— Твій дурень.
На мобільний Зарецького подзвонили, він вібрував, пересуваючись по столі, але коли Людмила хотіла подати йому телефон — мокрий від поту Богдан відмахнувся. Навіть у темряві, при тьмяному світлі вогню в каміні, вона бачила, як той весь горить. Зарецький шепотів їй слова подяки, таке враження, ніби він більше говорив їх для себе. Людмила сиділа поруч, гладила його по голові. Він говорив, що ні про що не шкодує, що навіть якщо доведеться померти, то нічого кращого йому не треба.