— Скільки можна тобі, жінко, казати: я ж харчовий маніяк! Не давай мені багато їсти! Не давай мені м’яса! Ти хочеш, щоб я геть розжирів і перестав думати? Ти хочеш моєї смерті? Скільки тобі казати! Розгодувала мене, як кабана, аж перед людьми і сусідами соромно! Скільки тобі казати?

— Ох, ну чого ти, чого ти знову завівся! Люди в хаті, а ти отаке виробляєш. Ну чого ти? Чого? — нарікала на нього жінка і, важко погойдуючись із ноги на ногу, йшла за м’ясом біля кімнатної батареї.

— Садистка!

Вони ще хвилин п’ять огризалися одне до одного, висловлюючи на адресу одне одного гнівні і довгі тиради, поки жінка не зникла за дверима своєї кімнати і не залишила їх самих. Микола Григорович мовчки налив самогонку в склянки з підозрілими плямами, і вони хильнули. Жені Бублику міцна самогонка так гепнула в голову, що він аж почервонів, скривився і ледве перевів дух. Хлопець одразу заїв самогонку борщем, гамуючи сльози, а Микола Григорович, ніби нічого не бувало, почав згадувати про своє минуле. Вони випили ще дві склянки — Женя лише половину, і Хорошевський, довгий ніс якого моментально почервонів і тримав на своєму кінчику великі окуляри, ударився у ностальгію:

— А тут раніше все було по-іншому. Було товариство. Яскраві особистості. Чудові вечори. Зустрічі. Ми тут не нудьгували. Творча компанія — це багато значить. Це осердя. М-да. Були деньки.

— Розкажіть! — захоплено вигукнув Женя, в нього очі аж заблищали від згадки про інших художників.

— А ти знаєш, що в мене була своя школа? — наблизився всім корпусом через стіл до Жені Хорошевський і запитливо застиг на його обличчі.

Женя Бублик розгубився і не знав що сказати.

— Яка школа? — тихо запитав він.

— Своя школа. Творча школа. Свій метод і своє бачення світу, — твердо сказав Хорошевський, не менш твердо киваючи після кожної рубаної фрази. Він уважно вивчав обличчя Жені Бублика, намагаючись зрозуміти, чи вразило його від почутого.

Юний художник ковтнув ложку борщу, потім другу.

— М-да, — ніби сам до себе сказав Микола Григорович і налив у склянки знову.

Вони хильнули, закусили борщем, і тут Хорошевського ніби осяяло. Він сказав уже урочистим, бадьорим голосом, від чого Женя аж переполошився:

— Знав би ти, яка у мене була учениця! Який талант! Яка вродлива дівчина! Вона робила такі роботи, що на них приїздили подивитися з Києва, а перекупники картин так і крутилися навколо, щоб їх у неї витягнути.

— Вона зараз малює?

— Звісно ж малює! Ще й як малює! Ось, недавно прислала листа, вийшла заміж, має дитину, хлопчика Іллю, три роки, написала кілька нових циклів картин.

— Так вона живе не тут?

— Ні, — раптом засумував Микола Григорович і задумано сказав: — якби ж вона жила тут. — Потім він виструнчився, ніби його осінила важлива думка, і покликав дружину. Але дружина на його голос не відгукнулася. — Ну де ж це вона? Ніно Іванівно!

— Чого тобі ще? — вийшла зі своєї кімнати дружина.

— А де отой останній лист від Валюші?

— Що?

— Я кажу: де недавній лист від Валюші?

— Від якої Валюші? — незадоволено перепитала жінка.

— Від якої-якої Валюші? — почав крутитися в кріслі і перекривляти її Хорошевський. — Від нашої єдиної, дорогої Валічки, від нашої художниці.

— А-а-а! Від Ва-а-алічки! Секунду, він десь тут, — Ніна Іванівна взялася перекладати стоси папок, спертих на стіну, один зі стосів гепнувся на підлогу й розсипався купою паперів, від чого Микола Григорович на неї насичав.

Не маючи терпцю спостерігати, як повільно мудохається з папками дружина, він вискочив з-за столу і взявся їй допомагати, жбурляючи непотрібні папки зі словами «це — не те» вбік. Бухий Женя Бублик терпляче чекав, тримаючи ліву руку на папочці зі своїми ескізами, на якій виднілися краплини борщу. Нарешті через хвилин п’ять Микола Григорович голосно вигукнув, що знайшов, він на декілька секунд застиг на конвертом, натягнув тугіше окуляри на перенісся й повернувся на своє місце за столом. Він повагом відкрив конверт, дістав із нього білий папірець, розгорнув його і почав урочисто читати: «Дорогий мій Миколо Григоровичу!» Хорошевський читав її розповідь, що в неї все гаразд, живуть у великому селищі на Сумщині, нарешті перебралися у свою хату, чоловік завершує оздоблення другого поверху, що вони тримають чотирнадцять курей, собаку Джека, планують завести свиней. Після слів «завести свиней» Микола Григорович сказав, що це не дуже цікаво, потім мовчки пробіг очима по рядках, вигукнув «ага!» і продовжив читати:

— «Недавно я нарешті завершила цикл своїх картин, над яким працювала останні чотири роки. Пригадуєте, я Вам про нього розповідала?»

Микола Григорович поглянув на захмелілого Женю і сказав, що це чиста правда, вона і справді розповідала про свій задум, це було, здається…

— Ніно, коли це було? Коли нам спалили дачу? Так, так. Це було тоді, коли нам на Десні спалили нашу дачу.

Юного художника добряче хилило на сон, але він з усіх сил намагався слухати старого. Нарешті Хорошевський дійшов до рядків, де художниця Валя запрошувала його в гості, подивитися на славетну Сумщину, оцінити навколишні краєвиди і, можливо, намалювати один із пейзажів. Коли він закінчив читати, його окуляри, підперезані гумкою від трусів навколо шиї, знову плавно сповзли на кінчик його довгого, хрящкуватого носа.

— М-да, — сказав він після читання, ніби промовив «амінь».

Хорошевський знову налив своєї чи то калганівки, чи то сливівки, але Женя Бублик запротестував, що більше пити не може, та старий мало на нього звертав уваги й перехилив свою склянку. Він лише відкусив шматочок чорного хліба і підвів погляд на Женю.

— Чоловіче, а в мене є колосальна ідея!

— Яка?

— Чи не поїхати нам у гості до Валентини?

— Що? — здригнувся від дрімоти Женя.

— Залізницею до неї їхати годин чотири-п’ять. Встанемо з самісінького ранку — та й поїдемо. Як тобі ця ідея?

— Не знаю, — закліпав очима Женя Бублик.

— Так тут, чоловіче, і знати нема чого. Виберемо зручний для нас день. Посеред ночі підемо на вокзал, сядемо в експрес і, дивись, на десяту-одинадцяту дня будемо вже у Валюші. То як? Приймається?

— Можна, — позіхнув юнак.

— От і чудово, — сказав Хорошевський і налив ще по одній.

Він знову хильнув, подивився на Женю, який хропів на столі перед порожньою мискою, поклавши голову на папку зі своїми ескізами, гукнув дружину, і вони обережно перенесли юнака на ліжко.

Микола Григорович Хорошевський і юний художник Женя Бублик через декілька днів прийшли о четвертій ночі на залізничний вокзал, купили квитки і сіли в експрес-потяг до Хутора-Михайлівського. Перших кілька годин вони куняли, але коли вагон наповнився ранковими балачками нових пасажирів, які сідали на попутних станціях, прокинулися й узялися за читання. Женя Бублик читав детектив, а Хорошевський переглядав газету. Юнак жував очима сторінки роману, але вони ніяк не лізли в голову і він одразу забував, про що йшлося. Микола Григорович час від часу сварився з газетою, лаяв авторів, потім відклав її і сказав, що такою газетою навіть дупу не варто витирати — можуть повискакувати прищі.

Вони замовили собі чай із печивом, Микола Григорович дістав пакет із бутербродами. Поснідавши, Хорошевський дивно подивився на юнака, нахилився до нього й тихо сказав:

— Бачив би ти, яка це дама.

— Хто? — удав, що не розуміє про кого йде мова.

Микола Григорович здивовано на нього поглянув, але продовжив:

— Вона там вовком виє. Художник! Тонка душа! І замужем за агрономом-свинопасом. Ти хоч розумієш, як їй важко?

— Уявляю.

— Нічого ти, чоловіче, не уявляєш, — спересердя сказав Хорошевський.

Потім він трохи дивно продовжив, що ви, Женя і Валюша, обоє молоді, сильні творчі та емоційні натури, що вам буде цікаво підтримувати стосунки. Женя уважно слухав і не перебивав. Микола Григорович сказав Жені, що між тобою й Валентиною різниця не суттєва — якихось п’ятнадцять років, вона така красива жінка, що в неї не важко навіть закохатися.