Софійка довго розкачувалася перед написанням курсової — багато читала, робила виписки, готувала необхідні цитати, нарешті чітко виписала план, погодила його з керівником, але саме написання роботи відклала на наступний семестр, наприкінці якого й повинна її здати Денису Мадяру та захистити. Вона ще декілька разів спілкувалася з Деном щодо своєї курсової: двічі в телефонному режимі і ще один раз — на кафедрі. Потреби взайве йому набридати не було, тому Софійка планувала засісти за курсову відразу після новорічно-різдвяних свят.
Свята пройшли традиційно: переважно в родинному колі. Софійка трохи нудьгувала і хотіла, щоб почалися навчальні дні. Вона зідзвонювалася з подругами, і вони якраз планували, як і в минулі добрі роки, своїм невеликим колом вертепників-колядників відвідати улюблених викладачів факультету, засіяти їхні оселі та поспівати. Звісно ж, дівчата задумали несподівано нагрянути й до Дениса Мадяра.
Вадим Калачій, їхній схожий на француза-мушкетера гуру і вертеп-мен, склав графік, коли і кого будуть засіювати. До Дена вертеп мав попасти між днем Василя та Йордана. Софійка Омельянчик нетерпляче чекала.
Спершу вертеп нагрянув до ректора: вони поспівали в залі біля розкішної ялинки, господар і господиня пригощали їх чаєм із запашних трав, бутербродами з червоною ікрою, іспанським вином, цукерками. Ректор буквально розчулився від тієї кількості колядок, які співав Вадим Калачій із дівчатами. Він їх безперестанку вихваляв, а його дружина, пані Оксана, згадувала, що за їхньої молодості колядки співали лише в селах, бо в містах боялися. Жінка розпитувала у Вадима про рідкісні колядки, і він так захопився, що майже годину проговорив із нею про історію колядок, а тим часом ректор розважав дівчат теревенями про свою юність і молодість. Іншого вечора вертеп нагрянув до проректора з наукової частини, але в нього жінка — голова міського комуністичного осередку, тому ті тупо не відкрили і погасили в квартирі світло. Вадим Калачій жартома сказав до їхніх вікон: «Ну і хай собі бояться на здоров’я».
Потім вони ще пішли до одного самотнього старенького професора, який ледве ходив, а також до декана їхнього факультету. Нарешті настав той момент, коли одного вечора вертепники опинилися біля дверей Дениса Мадяра. Софійка хвилювалася як ніколи, в неї аж тремтіли руки й усе тіло. Вадим стурбовано запитав, чи вона часом не захворіла. Софійка усміхнулася й відповіла, що з нею все гаразд.
Їм відчинила дружина Дена — привітна білявка невеликого зросту, пані Мирослава. Вона була трохи здивована появою гостей, але жваво запросила до квартири та покликала чоловіка. Вадим Калачій затягнув колядку, і дівчата її підхопили. Софійка Омельянчик побачила Дена, який вийшов із кімнати до них. Вона його спершу не впізнала: почорнілий, із важкими темними колами під очима, неголений — із дикою щетиною, з каламутними, почервонілими очима — він мало нагадував отого завжди бездоганного в манерах і одязі Дена, яким захоплювався увесь факультет. Розенкранц в’яло привітався, піднявши праву руку і недбало махнувши нею, зіперся на одвірок дверей до вітальні і теж почав слухати. Коли Вадим Калачій і дівчата перестали, Ден запросив усіх до вітальні. Дівчата з вертепу розмістилися на софі, а ще дві на кріслах, а Вадим Калачій зручно всівся одразу на килимі, підібгавши по-турецьки під себе ноги. Ден усміхнувся і зробив так само, а дружині гукнув, щоб зробила каву, чай, канапки. Потім він, ніби згадавши щось важливе, підвівся і приніс кілька пляшок: коньяк, біле та червоне вина. Лише тепер усі відчули, як від нього сильно тхне перегаром.
— Миросю! Ти ще довго там? — голосно гукнув він.
— Потерпіть! — почувся дзвінкий голос.
Ден, трохи хитаючись, налив гостям: дівчатам вино, а Вадимові і собі — коньяк. Дівчата розговорилися, переважно про міжнародні стипендії, навчання за кордоном, що тут реально нема що робити, повна дупа, наука — на грані дефолту, потім згадали про наукову програму у Відні, як туди можна потрапити. Ден запропонував усім випити, але Вадим сказав, що треба дочекатися господині. А Ден уже його ніби не чув і перехилив коньяк сам, випивши його залпом.
— Миросю! — знову гаркнув Ден.
Софійка сиділа на софі біля подруг і бачила, як його розібрало. Він заставляв випити Вадима, той усміхався і пригубив із ним за компанію.
Дружина принесла дві великі тарілки — на одній були канапки з ковбасою та сиром, а на іншій порізаний банан і яблука. Вона пустила це по колу, щоб усі пригощалися, і дівчата миттю розібрали канапки. Вадим запропонував тост — за господарів, і дружно випили за господарів. Ден також хильнув коньяку, закусив яблуком, потім його осяяла думка, бо лице одразу витяглося:
— Я тобі дам — «за господарів», — подивився він на Вадима та обійняв його, — ще рано за це пити! Я вас так просто не відпущу!
— Тоді за господиню! — запропонувала Софійка.
— За господиню! — підхопили гості.
Мирося усміхнулася й подякувала.
Тарілки миттю спорожніли. Софійка помітила, як Ден занервував і очима показав Миросі на тарілки. Вона хутко підвелася, зібрала їх і знову пішла на кухню. Гості веселилися від розповідей Вадима, як позаминулого року вони водили вертеп і в які пригоди вляпалися з міліцією. Були в одному елітному поселенні — вітали одного поважного чоловіка, а виявилося, що там на вулицях не можна співати — щоб не турбувати вельможних осіб. Вертеп з усіх боків оточила купа охорони, міліції й беркутів. Вадим усміхнувся, що в людей зовсім відсутнє почуття гумору, не те що традицій, — ледве вертеп відпустили, словом, суцільний жах.
Ден нервував усе більше, певно через те, чого так довго не виходить до гостей Мирося. Софійка пішла в туалет, який знаходився біля кухні і в якому ще не до кінця була викладена керамічна плитка, — господарі, певно, робили ремонт. Вона сіла на унітаз і чула, як на кухні вовтузиться Мирослава, як вона перекладає посуд, як вмикає і вимикає воду в крані. Софійка підвела голову й помітила, що у невеликому вікні між кухнею та туалетом із ванною нема скла. «Ну чого так довго?» — почула голос Дена, який певно зайшов на кухню. Мирося виправдовувалася, що в хаті більше нема чого їсти. «Ти мене ставиш в незручне становище», — сказав Розенкранц. «Денисе, до чого тут я? Якби я знала, тоді би підготувалася», — відповіла дружина. «Дістань із морозилки кров’янку, домашню ковбасу, які передала тітка з села, швиденько розігрій і принеси. Все дуже просто», — здавленим, тихим голосом тиснув він на неї. «Кров’янку ти з’їв ще минулого тижня, а домашню ковбасу… три дні тому, коли ви бухали з Володимиром Павловичем, ви її з’їли». — «Бляяя…» — вигукнув він тихо. «Пусти, мені боляче, пусти… що ти робиш? Денисе, ай…» Потім Софійка почула ляпас по обличчю й жіночий зойк.
Софійка спустила воду і вийшла з туалету, краєм ока вона помітила, як на неї пильно зиркнув каламутним поглядом Ден. Вона повернулася до вертепників у залі, які весело розмовляли. Через декілька хвилин зайшов Денис і знову взявся усім наливати. Невдовзі його дружина, бліда мов стіна, принесла на таці чай і каву. Лише один раз він поглянув на Софійку, але вона швидко відвела очі і зробила вигляд, ніби нічого не знає. Після чаю й кави гості подякували й покинули квартиру Дениса Мадяра. Дорогою в автобусі всі вихваляли дружину Дена, як йому з нею поталанило, а потім вихваляли самого Дена. Софійка мовчала і дивилася на рекламні вогні нічного міста та освітлені вітрини модних бутиків.
Софійка Омельянчик більше з Деном-Розенкранцом, керівником курсової, не бачилася: в нього постійно не було часу і він завжди був заклопотаний справами. Ден по телефону заспокоював її, що нема чого переживати і щоб вона вже принесла йому готову роботу.
Наприкінці семестру Софійка віднесла курсову на кафедру, за кілька днів до захисту їй подзвонив на мобільний Ден і сказав, що прочитав, — надиктував декілька зауважень, які варто врахувати. Вона ці зауваження взяла до уваги, і деякі з них були слушними. На захисті вона несподівано отримала середній бал. Завідувач кафедри, старий ретроград і прискіпливий стариган, доколупався до новизни роботи та нового методологічного інструментарію, якого не розумів; він так несподівано запалився від своєї критики, що весь почервонів, мов зварений лобстер, і його взялися підтримувати та заспокоювати інші члени кафедри, переважно такі ж ходячі музейні мумії науки та освіти. Денис Мадяр як керівник курсової роботи майже нічого по суті не сказав, несміливо озвучивши загальний набір фраз, і, дивлячись на буйний настрій кафедральних динозаврів, просто відморозився.
