— Навіщо ти купив три велосипеди?

— Для сина, — усміхнувся Валентин.

— Але ж він ще навіть не вміє повзати, — не переставала дивуватися Терезія.

— Нічого. Цей час швидко прийде.

— Я розумію — дитячий триколісний, але навіщо ти купив ще інші? Це можна було зробити в перспективі.

— Кохана, я хочу, щоб у нашого малюка було все, — знову усміхнувся Валентин.

— Дивний ти, — підійшла вона до нього й чмокнула в щоку.

Коли синочок почав сідати, одного дня Валентин повернувся з роботи з купою клунків. Радісна Терезія поцікавилася, що він купив. Чоловік розпакував їх і розклав на килимі серед хати дитячі ролики, самокат, ковзани.

— Ну куди ти так спішиш? — усміхалася Терезія, — він ще ходити не вміє, це можна було би купити пізніше.

— Нічого страшного, — обійняв її чоловік, — я хочу, щоб у нього це було вже зараз.

— Все це потребує дуже багато місця.

— Нічого страшного, час швидко збіжить, речі не довго будуть лежати без діла.

Коли Андрійко пішов у свій неповний рочок, то Валентин одного вечора приніс хокейну ключку, сноуборд і гірські масивні лижі, через що Терезія занепокоєно сказала:

— Валику, це вже не смішно.

— Ти про що? — заклопотано сказав він, розглядаючи кріплення на сноуборді.

— Ти лише не ображайся…

— Кажи, що думаєш. Ми завжди говоримо одне одному тільки правду.

— Добре, — сказала вона, бгаючи руки одна одною.

Він доброзичливо і запитливо поглянув на Терезію.

— Валику, піди до Ігоря на прийом.

— Навіщо?

— Розкажи йому про все це, — показала вона очима на лижі, ключку та сноуборд.

— Що ти цим хочеш сказати? Що я ненормальний?

— Я такого не казала. І ти чудово, як фахівець, знаєш, що йдеться не про це.

— А про що?

— Може, Ігор тобі як своєму колезі допоможе розібратися з певними моментами, можливо, підкаже, як чинити, коли ти маєш певні бажання і думаєш, що їх втілення — це вихід із ситуації.

— З якої саме ситуації? — в його голосі з’явилося певне нетерпіння й незадоволення.

— Можливо, я не так це сказала…

— Я чудово усвідомлюю те, що ти кажеш. Дякую за ці зауваження. Більше того — я навіть сам іноді про це думаю. Але не вважаю, що це є проблемою.

— Як знаєш, — сказала Терезія.

Після важкої кількахвилинної мовчанки Валентин сказав:

— Але я не сказав головного.

— Ти про що?

— Терапія в Ігоря не може бути ефективною.

— Чому? Він поганий фахівець?

— Ні, він один із найкращих у нашому місті.

— Так у чому річ?

— Він мене знає.

— Не розумію.

— Він мене знає. Тепер розумієш?

— До чого тут це?

— Він мене знає, як облупленого.

— А-а-а, я здогадалася. Це йому заважатиме?

— Так. Це йому не те, що заважатиме. Він буде — ніби в лабіринті, з якого не знайде вірний вихід. Це така специфіка роботи.

— Ясно, значить — тобі мізки ніхто тут не вправить? — хихикнула вона.

— Виходить, що так. Ти приречена жити з ненормальним, — усміхнувся він.

Терезія помітила, що жарти нічого не згладили. Він швидко змінився на лиці, його шкіра потемніла, ніби стала напруженою, на лобі з’явилося декілька зморшок. Валентин вийшов із будинку і допізна вовтузився на подвір’ї, потім у гаражі, гуркотів там, прибирав, перекладав із місця на місце речі, які лежали на стелажах. Терезія довго думала над сказаним, дорікала собі, що зробила йому боляче, потім погодувала Андрійка і вклала спати, наспівуючи йому колискові.

Через декілька днів Валентин сам повернувся до цієї розмови. Коли Андрійко спав у візочку на їхньому подвір’ї під тінистою грушею, Валентин обережно підійшов до дружини, аби не розбудити малюка, і сказав, що вона абсолютно права. Терезія поглянула на нього здивованим поглядом, однак миттю зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти тільки не переживай, — сказала вона Валентинові, — я не проти цих покупок, якщо тобі це подобається. Вони ж нам не заважають, і ми щасливі. Правда?

— Так, але я не про покупки. Я думав про Ігоря. Він і справді може мені допомогти. Але не сам. Можливо, в нього є знайомий психотерапевт, який мене не знає. Тільки це надто тривалий процес.

— Ну і що? Якщо ти хочеш цього, то візьмися за цю справу.

— Ні. Тут не про мої бажання йдеться. Така терапія — це не тиждень, не місяць і навіть не півроку. Це дуже тривалий шлях — принаймні, наскільки я це поки що уявляю.

— Ну і що? Гроші — не питання. Це важливіше від грошей. Правда? Я переживаю за тебе.

— Якраз ідеться не про гроші. Я не уявляю, чи буде в мене стільки часу, щоб витратити його на цю терапію. Розумієш? Це постійний, системний рух. Усе має бути чітко розплановано і заздалегідь. Я не впевнений, що зможу витрачати стільки часу. Це відволікатиме мене від вас, від моєї практики. Я й так не завжди маю зайву годину на тижні.

Терезія, яка сиділа на невеликому ослінчику з книжкою, пригорнула його руку й обіперлася на неї головою.

— Ти все перебільшуєш. У тебе буде декілька годин на тижні, щоб проходити терапію. Подумай сам — це всього лише організація часу. Валику, ти спробуй!

Валентин заклопотано подивився собі під ноги.

— Я ось що подумав, — сказав після кількох хвилин мовчанки, — контролювати свої бажання — це насправді не проблема, інше питання, як виявити причини цих бажань, вірніше навчитися їх нейтралізувати… Одним словом, я про те, що займуся цим самотужки.

— Ти впевнений?

— Так. Із усім можна навчитися жити, — усміхнувся він, — це я говорю тобі як практик.

— Практик… чудо ти моє, золоте!

У колясці заворушився Андрійко, Терезія приклала вказівний палець до губ і сказала «тссс». Вона обережно зняла з коляски сітку проти комах, поправила на малому покривальце, знову сховала коляску під сіткою, трохи підколисала малюка, і той міцно заснув.

Терезія більше не поверталася до цієї розмови. Роки йшли, Андрійко ріс, а Валентин більше не купував спортивних речей, що передбачали серйозні фізичні навантаження. Коли малий навчився ходити, а потім не лише говорити окремі слова, а й вимовляти перші речення, Валентин випадково почув від синочка слово «бокс». Він сміявся, розповідаючи Терезії про це, сказав, може, син стане великим боксером, якщо природа відпочила на мені…

— Не говори так, — усміхнулася Терезія.

— Ну чого ж? Це приблизно так і відбувається. Часто так є, що діти обирають кардинально інший шлях від своїх батьків.

— Головне, щоб цей шлях ми йому не нав’язували. Щоб він сам обрав те, що бажає.

— Це правда. Але ми мусимо йому деколи підказувати, щоб він знав, що у світі вже існує, з чого треба робити свій вибір.

— Валику, ну ти ж у нас тямущий тато? Поганого не запропонуєш? — усміхнулася Терезія.

— Випивку і паскудних дівок — точно не запропоную, — пожартував Валентин.

Одного разу, якраз у суботу, кур’єрська доставка одного зі спортивних інтернет-магазинів привезла масивну, видовжену боксерську грушу, боксерські рукавиці, боксерський шолом і матрац під ноги.

— Що це? — здивувалася Терезія.

— Це малому, — усміхнувся Валентин.

— Знову?

— Так.

Вона нічого не сказала, лише задумалася, де Валентин розмістить цю боксерську грушу — в будинку не було жодного підхожого місця.

Через місяць кур’єрська доставка привезла гумову надувну байдарку і байк. Терезія поглянула на велосипед і пожартувала, що це все, мабуть, для неї, бо на старому дорослому велосипеді їздить лише вона — переважно в найближчий магазинчик за хлібом, або до відділення банку — платити рахунки за воду й електрику.

— Тільки байдаркою я туди точно не доберуся, — сказала вона і демонстративно вийшла з вітальні.

Коли Андрійко пішов до школи, він так і не навчився їздити на велосипеді. Він залишився байдужим також до лиж, ковзанів, сноуборда, боксерських рукавиць. Лише один раз пробував їздити на роликах, але боляче гепнувся на дупу й більше до них не торкався. Після закінчення першого класу Валентин купив синові моторолера, довго пояснював, які його переваги, кілька разів прокатав малого в кінець вулиці — до водонапірної вежі і назад до їхнього будинку. Терезія ніяк не відреагувала на покупку моторолера: вона дивилася, як Валентин натхненно розповідає Андрійкові про швидкість і правила руху, й про себе усміхалася.