Побачиш, за якусь мить завдяки снодійному, яке ти тільки-но проковтнув, ти більше не вдаватимеш, що спиш. Чи просто мовчиш.

Я йду порепаною, переплетеною корінням стежкою. Сонце розпікає ліс, повітря гаряче і все довкола сухе. Обабіч мене рухаються дерева, темні й колючі. На спині у мене великий наплічник, та він нічого не важить. Кілька пташок перегукуються, ховаючись серед гілля. Їхній спів ясний, та мені не вдається розпізнати, до якого виду вони належать. Через стежку перебігають білки. Їх багато. І вони нерозважливі. Зупиняються просто переді мною, розглядають мене, а потім видають кілька пронизливих криків. Я намагаюся не зважати на них. Я тримаю крок. Впевнений і бадьорий. Раптом, навколо стає темніше. Птахи відлітають, білки затаюються у своїх схованках, інші тварини зникають у гущавині. Я прискорюю крок. Я не знаю, що відбувається. Здіймається вітер, він дме зусібіч. Неначе увесь ліс раптово підскочив. Я пришвидшую крок. До мене долинає запах диму. Я не знаю, звідки. Помічаю високий кедр за кількасот метрів. Я кидаю свого наплічника й поспішаю до дерева, перескакуючи через коріння, яке тягнеться руками до моїх щиколоток. Кедр височезний, і його стовбур здіймається високо до неба. Я чіпляюся за його пористу кору і видираюся якомога вище. Пахне горілим деревом, розпеченим до білого металом і паленою шкірою. Коли нарешті вдається заглянути за верхівки хвойних дерев, які стоять щільною стіною, я помічаю величезний вогонь, сповнений гордості й жадання. Він просувається важкими кроками, захлинається сміхом і поглинає ліс з ненаситним апетитом.

Я різко випростуюся на своєму ліжку, неначе вийшов із коми. Сон відразу зник, але в очах і в горлі досі пече. Мої легені палають. У світлі нового дня щільна хмара диму кружляє по кімнаті.

Я озираюся. Маттіаса немає. Мені важко дихати. Я закриваю рота кінцем простирадла. Дим виривається з каструлі на плиті, як під час виверження вулкану.

Я смикаюся. Думаю, чи не впасти мені з ліжка, але я ніколи не зможу дотягнутися до каструлі. А чи відчинити двері. В будь-якому випадку, потрібно вибратися звідси. І негайно. Або я сам щось роблю, або кличу на допомогу. Кличу на допомогу. У мене немає вибору. Я глибоко вдихаю і кричу на всю силу легенів.

Горю! Горю!

За кілька секунд двері з тієї сторони відчиняються, і в мареві диму з’являється Маттіас.

Він кидається до плити, хапає перше, що трапляється під руку, якусь одежину, хапає каструлю й поспішає надвір.

Дим розсіюється завдяки протягу. В кімнаті стоїть сморід, та ми хоч можемо знову дихати. Маттіас стоїть у дверях, роздивляється жилета, якого схопив, щоб уберегти руки. Розпечений метал в багатьох місцях пропік шерсть.

Цього жилета мені подарувала моя дружина, — каже він тремтячим голосом. — Я рідко його вдягав, але завжди брав із собою.

Барометр показує на небо, й кімнату заливає світло. Я ніжуся у променях сонця, немов холоднокровна тварина.

Відтоді, як йому вдалося змусити мене закричати: «Горю, горю!», Маттіас не вгаває.

Моя сусідка так і не приїхала, твої дядьки й тітки покинули тебе. Ми самі на світі. Але ти хоча б говориш. Я знаю, я чув. Я завжди знав, що ти врешті-решт поступишся своїм принципом.

Раптом удалині пролунало гудіння двигуна. Маттіас завмирає. Неначе почув крик якоїсь тварини, що вимерла мільйони років тому. Я дістаю свою зорову трубу і оглядаю довкілля. На верхівці схилу вигулькує жовтий снігохід. Він тягне за собою причепа з дровами. Водій стоїть, опустивши голову, обидві руки впевнено тримають кермо. Потім він зникає з поля зору за деревами, але клацання поршнів його двигуна наближається. Жовтий снігохід підлітає на повному ходу і зупиняється перед дверима. То Жозеф привіз дрова. Маттіас поспішає йому відчинити.

Тут пахне горілим, — зауважує Жозеф.

Маттіас уникає відповіді, питаючи, як тому вдалося роздобути пальне. Жозеф спирається спиною на одвірки. Його очі палають.

Мені не треба було нікого переконувати, знаєте.

Маттіас допомагає йому розвантажити дрова. Закінчивши, вони заходять до середини, щоб зігрітися і випити кави. Жозеф розраховує, що нам вистачить цього на певний час. Не до весни, але майже. Однак він нас попереджає, що там є сира береза.

Побачите, деякі поліна тріщатимуть більше від інших.

Питаючи про Марію, він дістав металеву баклажку й додав трохи коричневого алкоголю до кави.

Можу побитись об заклад, що вона приходила сюди в супроводі Жозе. Гадю, він піде за нею будь-куди, якщо зможе.

Ми з Маттіасом переглядаємося.

Ми давно вже не бачили Марію, — зауважує Маттіас.

О, — дивується Жозеф, — дивно. В селі усе спокійно. Я зайду до неї, — сказав він на прощання, підіймаючи комір свого пальта. — Якщо Жозе дозволить мені з нею побачитися. Знаєте, ніколи не знаєш, чого чекати від такого типа, як він.

Жозеф одним ковтком допиває каву, прощається з нами й сідлає свого снігохода. Перш ніж він встигає його завести, Маттіас поспішає нагадати, щоб не забув наступного разу привезти молока. На сир. Жозеф киває йому, смикає за стартер і під ревіння двигуна виривається на простори.

Тим часом у плиті сирі дрова шиплять у вогні, неначе проклинають власну долю.

Сьогодні все сіре. Важко розрізнити, де сніг, а де небо. Тільки чорний трикутник ялин дає можливість уявити, де обрій.

Маттіас вийшов. Завдяки своїй зоровій трубі я бачу, як він просувається вперед, борючись зі снігом. Він часто зупиняється, щоб перевести подих, і знову рішуче крокує. Трохи далі, у вигинах природного декору видно ще один силует. На ньому червоне пальто, він швидко рухається, наче ковзає по снігу. Коли Маттіас теж помічає його, то махає рукою. Вони йдуть назустріч один одному й зустрічаються на осонні, біля снігової лінійки. Бачу, як вони перемовляються, перш ніж іти до будинку.

Трохи згодом двері відчиняються, і Маттіас заходить разом із Марією. Поки він струшує сніг зі своїх снігоступів, вона прихиляє лижі до стіни й розстібає пальто. Я намагаюся сіcти на ліжку якомога пристойніше.

Як справи, — питає вона.

Поки я готуюся відповісти, Маттіас мене випереджає.

Він оклигує, — каже, — він оклигує.

Жозеф сказав, що вигляд у тебе кращий, — продовжує Марія, дивлячись мені у вічі, — і він таки мав рацію. Можна тебе оглянути?

Я хитаю головою. Вона наближається, відповідаючи на мою усмішку, й кладе згорток з інструментами. Коли вона нахиляється, щоб покласти свою долоню мені на лоба, я вгадую форму її грудей під светром.

Я хочу подякувати їй. Сказати, що радий її бачити, що я пам’ятаю її, ще зовсім юну, коли ми ходили до школи. Що вона стала прекрасною жінкою, що її кучеряве волосся, тонкі риси обличчя, упевненість її рухів будь-якого мерця поверне до життя. Та щойно я збираюся заговорити, вона засовує термометра мені до рота.

Тримай його під язиком і стисни губи.

Потім вона відкриває мої ноги й знімає шини. Підходить Маттіас і запитує:

А Жозе, він не прийшов із тобою?

Ні, Жозе не прийшов. Дженні має народити з дня на день. Він там із ними, з сім’єю. На той випадок, якщо почнуться пологи.

Поки вона розмотує бинти, я розглядаю тріщини на стелі. Єдиний спосіб зберегти впевненість. І тримати біль на відстані. Я почуваюся смішним зі своїми ранами, своїм мовчанням і своїми білими трусами, скріпленими збоку. Я знаю, мої ноги вкриті гематомами, а стегна й гомілки атрофовані. Знаю, що схожий більше на привида, ніж на чоловіка.

Жозеф заходив до тебе? — питає Маттіас.

Ні. Тобто, так, він заходив, — відповідає Марія і червоніє.

Потім вона промацує мої кістки, згинає коліна й легенько крутить щиколотки. У неї гарячі руки. Відчуваю, як у мені наростає біль. Як і бажання.

Це нормально, що ти страждаєш, — продовжує вона, — через зв’язки. Та нам усе ж доведеться зменшити дози анальгетиків, в будь-якому випадку ти мусиш рано чи пізно звикати до болю. Твоя права нога гоїться добре, а от інша заживає набагато повільніше.