Дякую за милиці, мені не терпиться їх спробувати.

Я пам’ятаю, я завжди бачив, як ви підкрадалися, — повторює він і зачиняє за собою двері.

Потім ми чуємо його балачку, що віддаляється. Через вікно видно, як він спускається до села, розмахує руками, у своєму невідповідному одязі. Тим часом Маттіас знову вмощується у кріслі-гойдалці і з новою енергією вдивляється у шахівницю.

Я поглядаю на барометр, який, видається, показує донизу, незважаючи на гарну погоду. Думаю про післязавтрашній вечір танців. Заздрю Йонасу, який може туди піти. Якби тільки міг ходити, то й сам пішов би. Я, звісно, не танцював би, перш ніж напився б, але побачив би багато знайомих обличь, дізнався б більше про те, що сталося у селі, і говорив би з Марією, намагався б її розсмішити.

Давай, твій хід, — нетерпеливиться Маттіасу. — Вперед. Щоб можна було закінчити гру.

Уже два дні йде сніг. Ми не бачимо ні гір, які височіють за селом, ні лінії лісу. Сніг поспішає лягти на землю, і неозорий краєвид обмежується стінами кімнати.

Маттіас сидить у кріслі-гойдалці і читає книжку, яку нещодавно знайшов з того боку. Так і минає післяобідня пора. Маттіас час від часу перегортає сторінку, я ж поволі розглядаю прихований від нас пейзаж. З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви хилять дерева і вихоряться навколо веранди. Йонас усе передбачив. Спочатку сніг, а потім вітер.

Згодом Маттіас кладе книжку і йде до плити. Він перемішує суп, заглядаючи на дно каструлі.

Історія повторюється, — нарешті вимовляє він. — Ми хотіли втекти від того, що нам було приготовано, і ось нас поглинув плин подій. Проковтнув кит. І тепер, далеко від поверхні, ми сподіваємося, що він виплюне нас на берег. Ми у череві зими, в її нутрощах. І в цій гарячій темряві ми розуміємо, що ніколи не вдасться втекти від того, що має статися.

Вже темно. Сніг так і йде, але стає темнішим. Дивно, але слабенький відблиск світла пробивається знизу. Немовби в селі запалили ліхтар. Я дивлюся на цей жовтуватий ореол у зорову трубу. Справді, непевне світло пробивається над верхівками дерев через снігову завісу, яку здіймає вітер.

Маттіас запалює олійну лампу і насипає суп.

Коли я спорожнив тарілку, то помітив, що світло на небі стало яскравішим. Чутно також, як дзвонять церковні дзвони. Мабуть, щоб відзначити вечір танців. Мені так хотілось би теж бути там, хоч пару годин, повернутися до нормального життя.

Вранці вітер і сніг раптово вщухли. Немов звір, що без видимих причин кидає свою жертву, щоб уполювати іншу. Раптово настала тиша, густа і важка, а нам усе ще здавалося, що пориви вітру зірвуть дах, і нас затягне в порожнечу.

Якщо дивитися у вікно, то складається враження, що ми посеред моря. Вітер усюди підняв снігові леза хвиль, які завмерли тієї миті, коли мали вже налетіти на нас.

Маттіас вирішив скористатися нагодою й погуляти надворі. У безкінечному тунелі моєї зорової труби я бачу, як він віддаляється, ступаючи по затужавілому від морозу снігу. Його силует дедалі зменшується, що ближче він до лісу. Наче один із Трьох царів іде за своєю зіркою.

На столі три консервні бляшанки. Відкриті й порожні. Я дістаю свою рогатку й кілька металевих кульок. Витягую вперед руку, цілюся і натягую резинку. Коли відпускаю її, то кулька зі свистом пронизує повітря, пролітає мимо цілі, б’ється об стіну й губиться у купі дров біля плити. Я починаю знову. Цього разу пересвідчуюся, що зап’ястя на одній лінії з рукою. Примружую одне око й роблю постріл. Одна з бляшанок з гуркотом падає на землю. Не та, в яку я цілив. Та у мене ще залишилися кульки.

Трохи пізніше повертається Маттіас з оберемком дров.

Коли дивитися на будинок здалеку, — кидає він, розстібаючи пальто, — видно увесь той сніг, який зібрався на веранді. Від цього аж голова йде обертом.

Ставши на коліна перед плитою, Маттіас помічає розкидані по підлозі консервні бляшанки. Він обертається до мене. Я показую йому свою рогатку. Він посміхається і повертає бляшанки на стіл.

Давай, — пускає він шпильку, — покажи, на що здатен.

Світанок. Сонце ще не встало, але небо вже посвітлішало. Виблискує сніг. Ми п’ємо каву. Навіть якщо вона і має присмак учорашньої, кожен ревниво тримає свою чашку й насолоджується нею маленькими ковтками.

Веранда підлаштовується під мороз. Дерево стін стає жорсткішим. Фундамент зціплює зуби. Іноді між балками лунає сухий тріск. То цвяхи на даху здають під тиском. Димарі у селі щедро пускають дим. Люди скрізь прокинулися від першого льодяного дотику зими й поспішають розпалити перший вогонь. Березова кора дає білий дим, який здіймається вертикально у нерухомому повітрі. Схоже на мармурові колони, що підтримують небо. Неначе ми живемо в соборі.

Після довгого споглядання Маттіас одним ковтком допиває свою каву, відвертається від вікна і починає вправи. Він стоїть на одній нозі, одна рука витягнута догори, інша лежить на животі. Він крутить плечима, розслабляючи м’язи, а потім багато разів присідає і підіймається. Я дивлюся, як він вправляється, і кажу собі, що попри те, що моє тіло відновлюється що не день, але свіжа кров тече саме в його венах.

Раптом двері відчиняються, й на порозі у клубах пари з’являється Жозеф. З ніздрями, що димляться, і завантаженими санчатами він схожий на тяглову худобину, зморену від зусиль. Його борода вкрита памороззю, а шматочки льоду звисають із вусів. Він звільняється від своєї збруї. Сідає, знімає рукавиці і хукає на долоні. Намагається зняти пальто, та його пальці стали неслухняними від холоду, і йому ніяк не вдається вхопити язичка застібки-блискавки.

Тим часом Маттіас підігріває вівсяну кашу і починає розвантажувати те, що привіз Жозеф.

Знаєте, — починає Жозеф, — Жюд минулого тижня влаштував вечір танців. Він підключив генератор. Усі були там. Музика лунала на все село. Було чудово. Було свято. Як уві сні. Люди їли й танцювали. Коли серед ночі задзвонили церковні дзвони, усі вирішили, що то жарт. Але хтось вимкнув музику і повідомив, що загорівся комин у будинку поруч. Коли ми дісталися туди, було вже пізно. Здійнявся вітер, розбурхав вогонь, який, у свою чергу, перекинувся на дах. Стовпи диму виривалися через вікна. Церковний дзвін і далі калатав, але ми погано його чули через вітер. Ми чекали й дивилися на вогонь. Пориви вітру доносили жар аж до наших обличь. Вогонь закручувався навколо карнизів і балок. Небо над нами стало помаранчевим, наче знову вулиці були освітленими. Сніг довкола танув, і струмки текли нам під ноги. Знаєте, ми думали, що будинок згорить дотла. Та вогонь з’їв лише частину даху і другого поверху. Ніби розважався. Назавтра будинок іще курів, та вже не було на що дивитися. Ні на що, окрім обгорілих латок дерева, які ще шипіли.

А мешканці, — втручається Маттіас і кидає погляд на місце, де димар плити зникає між перекриттями.

Спочатку, — відповідає Жозеф, — ми переживали. На щастя, в будинку не було нікого в той час, коли почалася пожежа. Впродовж кількох наступних днів їх переселили. Та коли вони хотіли забрати речі, усе було чорним і тхнуло димом. Знаєте, дим із сажею дуже липкий. Відтоді ми почистили більшість димарів у селі. З настанням сильних холодів останніми днями люди палять усе, що можуть. Іноді втрачають контроль, і плити загораються.

Жозеф робить паузу і повільно проводить долонею по чолі й очах.

Коли був останній снігопад, — продовжує він, — хтось украв снігохід у Жюда. Спочатку Жозе звинуватив мене, та, знаєте, у тому не було жодного сенсу. Потім довідалися, що зник Жеремі. Зі своїм дев’ятирічним сином. Усі хотіли йти на його пошуки, та сніг уже давно замів сліди. Потім намагалися заспокоїти дружину Жеремі, але вона невтішна. Жозе дав їй пігулки, щоб вона могла спати. Зі свого боку, я лише сподіваюся, що Жеремі узяв достатньо пального, щоб кудись доїхати. Бо якщо він повернеться сюди, ніхто не може уявити реакцію Жюда.