Незабаром на небі не видно нічого, крім сірих відблисків і снігових смерчів. Підводжу очі, щоб зорієнтуватися на місцевості. Все навкруги чорне. Все навкруги біле. Збоку я нарешті бачу темну лінію лісу. Це єдиний знак, що я йду не пустелею.

Починаю підйом додому. Схил крутіший, ніж я вважав. Я задихаюся. Від зусиль ногу зводить судома.

Усе вийде, усе вийде.

Іду, навалюючись на палиці. Просуваюся вперед, ніби снігоочисник у горах, дивлячись поперед себе, щоб не піддатися спокусі провалитися у прірву. Відчуваю, як піт прокладає собі шлях по шкірі й одяг від нього важчає. Розумію, що відтепер я не повинен зупинятися. Тепло мого тіла випарується миттєво, і я не зможу боротися з холодом.

Я десь на півдорозі. Пориви вітру шарпають одежу. Я намагаюся розгледіти обриси будинку на верхівці пагорба. Але вже надто темно, а сніг ріже очі.

Продовжую шлях, концентруючись на холодному повітрі, яке заповнює мої легені. З кожним кроком здається, що рана може відкритися. І тут, між двома кроками, коли я думаю про комфорт нерухомості в шинах, моя ліва нога підгинається, і я падаю.

Я лежу долілиць. Коли спираюся на руки, вони провалюються у сніг. Вітер стугонить наді мною, крутить, його пориви б’ють в обличчя. Я дивлюся на вершину пагорба. Сніг падає дедалі густіше. Будинок має бути десь там, у пащі зими.

Мені вдається підвестися, але доводиться наново закріпити снігоступ. Холод хапає за пальці й намагається проковтнути долоні. Сніг налипає на одяг, на бороду, на вії. На моїх очах підйом зникає в пітьмі.

Я глибоко вдихаю, збираюся на силах і починаю переставляти одну ногу за другою.

Але нога знову підгинається.

Я на мить заплющую очі. Коли дійду додому, то роздягнуся й загорнуся у велику шерстяну ковдру. Вогонь палатиме у камінній топці. Маттіас приготував суп. А може, ще й чорний хліб. Я з’їм усе, що він поставить переді мною, а потім засну, захищений світлом і теплом вогню.

Коли я знову розмикаю повіки, то все ще лежу на землі. Падає сніг, від якого я можу занедужати. Я кручуся, борсаюся, намагаюся підвестися. Але натомість дедалі глибше провалююся у сніг. Мене сковує холод. Рухи даються важко, неначе мої кінцівки важать тонни, сили полишають мене. Моя нога вже не завдає мені страждань. Я її більше не відчуваю. Треба було пересидіти з Йонасом у корівнику. Як затишно було б на соломі. Я був би в теплі.

Крига подзенькує на моєму пальті, на шапці, на рукавицях. Не можна зупинятися, треба встати. Я майже дійшов. Я збираюся, і, опираючись на лікті, повзу, кочуся, волочуся по снігу. Трохи просуваюся вперед, але враження таке, ніби я тону. Що мене затягує підземний прибій. Крижаний.

Мої рухи дедалі уповільнюються. А долоні геть заніміли. Можливо, треба було зробити, як Маттіас. І молитися.

Віхола виє. Здається, вона не дочекається, коли поглине мене, задушить у своїх обіймах, зімкнеться наді мною. Вона ніби пускає слинку, перш ніж мене проковтнути. Я зіщулююся, щоб уберегти своє тепло. Я такий, як і всі. Я не здатний прийняти можливість власної смерті. Мені страшно.

Я намагаюся зберігати спокій, але моє дихання стає частішим.

Я не можу тут залишатися. Я повинен іти.

Сніг — ліжко з гострих кристалів.

Слід підвестися, але холод заважає.

Я відмовляюся скінчити свої дні ось так, зіщуленим, обличчям до землі.

Збираю усю мужність і перевертаюся на спину, розкинувши руки в боки, звівши очі до неба.

Навколо тільки всепоглинаючий морок.

Ніч голодна. А сніжинки — вони м’ясоїди.

Я раптово прокидаюся, ніби хтось мене тягне за комір, як потопельника, якого рятують. Я лежу розпростертий біля каміна. Відчуваю вагу власних ніг на іншому кінці тіла й не наважуюся ними ворухнути.

За вікном — яскравий день. Сонце топить сніг на даху будинку, і струмочки води дзюркочуть з усіх кінців, з усіх піддашків. У повітрі запах смаженої муки. Я повертаю голову вбік. Маттіас стоїть на колінах перед вогнем. На вогні стоїть каструля з супом й алюмінієва миска з галетами чорного хліба.

Я сідаю і торкаюся обличчя. На обморожених місцях утворилася кірка мертвої шкіри, схожої на зміїну луску.

Маттіас обертається до мене. Я здіймаю підборіддя, щоб ковтнути слину. Ми довго дивимося один на одного. Потім він струшує головою, зітхаючи, наче засуджує мою впертість. Або відмовляється вірити у мій спротив. Я здіймаю брови. Він дає мені миску супу й хлібну галету. Востаннє таке було давно. Я їм із апетитом. Після їди Маттіас готує розчинну каву.

В селі на балконі я знайшов мішок із провізією. Гадаю, його там лишили для нас. В будь-якому разі, саме так я подумав, коли побачив, що всередині було всього потроху. Може, люди не такі вже й скупі, як про них думають.

Біля топки лежить цвяходер і купа коротких дощок.

Я почав розбирати паркетну підлогу у спальнях на другому поверсі, — уточнює він, — а паркет добре горить, ось поглянь.

Маттіас кидає кілька шматків у вогонь. Лак плавиться, утворюючи кілька бульок, і випаровуючись, забарвлює вогонь. — Цільне дерево. Добре горить і дає багато тепла.

Прорвемося, — заявляє Маттіас, розмахуючи книжкою, яка до того лежала на нічному столику. — Обрив лінії, твоя аварія, оце село, усе це — лише обхідні шляхи, незавершені історії, випадкові зустрічі. Зимові ночі і подорожні.

Я спостерігаю за шматками дерева, які горять. Цвяхи, забиті у дошки, врешті розжарюються, випадають і зникають у товщі гарячого попелу, на якому мерехтять жарини.

Я нічого собі не зламав. Ноги набрякли, але все владнається. Я точно зможу знову ходити, може завтра, або вже незабаром. Та, мабуть, не зможу повністю на них покладатися. Маттіас дивиться на мене, схиливши голову набік.

Я ж казав, що у тебе не вийде.

Впродовж тижня, а може й довше, тримається гарна погода. Десь по обіді відчувається, що температура потроху підіймається вище рівня замерзання. А коли сонце заходить, природа занурюється нижче нуля, неначе всі денні ілюзії не мають жодного впливу на світ ночі.

Шкіра обличчя поволі відновлюється. Я пішов поглянути на власне відображення у дзеркалі ванної — вигляд у мене, наче я отримав сонячний удар.

Учора порахували наші запаси. Ми вже деякий час нормуємо харчі, час від часу пропускаючи один прийом їжі. Сьогодні вранці Маттіас пішов до села. Я ж скористався нагодою, щоб робити вправи, яких він навчив мене раніше. Основну увагу приділяв нозі. Щоб вона більше не кидала мене ось так, напризволяще, посеред ніде.

Після полудня я вистромив носа надвір, уперше після того, як Маттіас знайшов мене посеред хурделиці. Я спираюся спиною об одвірки і дивлюся, як світло ніжиться у чорних руках дерев. Завдяки оцій теплині, стає все менше й менше снігу довкола. Стою отак довго, між гарячими пестощами дня і крижаними долонями вітру. Думаю про дядьків і тіток, які, мабуть, винесли стільці на галерею, щоб погрітися на сонці й послухати обіцянки весни. А потім повертаюся подумки до своєї топографічної карти, похованої під уламками веранди. До своєї рогатки і зорової труби.

Побачивши Маттіаса, який дереться вгору по схилу, я виходжу з задуми. Він підіймається до мене на галерею.

Я обнишпорив чимало будинків, та не знайшов нічого, окрім сушених фініків. Ми не одні там усе прочесали. І цього разу ніхто не залишив для нас мішка з харчами. Завтра ще повернуся туди, бо залишилося ще кілька місць, які варто перевірити.