Раптом Маттіас гупає по столу. Його чашка з кавою перевертається і розбивається об підлогу.

Такого не може бути, — волає він, — це неможливо!

Він зникає з того боку і з’являється за мить, щось ховаючи у себе за спиною, під сорочкою.

Маю піти до села.

Я пильно дивлюся на нього.

Маю піти до села, — роздратовано повторює він, — може, Жюд та інші вже повернулися. Може вони тепер готуються їхати до міста, після того, як випробували мікроавтобус. Потрібно сказати їм, щоб тримали місце для мене. Ми домовлялися. Я маю отримати місце в мікроавтобусі.

Маттіас вдягає пальто, хапає снігоступи й вискакує.

Я допиваю каву, дивлячись, як він торує собі шлях по снігу. Зненацька веранда видається мені просторою і спокійною. Чути лише потріскування вогню і розмірене падіння крапель води. Я міг би скористатися нагодою і змінити пов’язки, зробити вправи чи підрівняти бороду. Та замість цього я думаю про пляшки вина, які дав нам Жозеф. Якийсь час мій погляд ковзає по кімнаті. Промайнула думка знову лягти. Аж поки мій погляд не зупиняється на дверях, які ведуть на той бік.

Я стискаю милиці, підводжуся і йду до дверей. Завіси провертаються беззвучно. На мене дихнуло холодним застояним повітрям. Я глибоко вдихаю й переходжу на той бік.

Я зачиняю за собою двері. В кінці коридора видно промінь світла, та довкола панує темрява, і стіни з кожного боку простягаються у безкінечність.

Є тут хтось?

Жодної відповіді. Будинок порожній. Безлюдний. Тільки наше з Маттіасом фантомне існування наповнює це місце. Я з силою вчіпляюся у свої милиці й ступаю кілька кроків. Вологість відразу пробирає до кісток і сковує рухи. Не знаю, скільки часу зможу протриматися.

Вітальня знаходиться праворуч від мене. Біля широкої книжкової шафи на підлозі валяються книги. Наче купа вугілля, яку збираються кинути у топку. У стіні у глибині — кам’яний камін, він панує в кімнаті. Всередині — обгорілі коробки з-під консервів і кілька напівзгорілих полін. Покривало прикриває частину старого дивана. І порожня пляшка з-під джину вінчає низенький столик. Вікна затягнуті шторами. Холод знерухомив речі. З кутка кімнати за моїми рухами шпигує телевізор, і відображаючи чоловіка невизначеного віку, який насилу пересувається, повиснувши на двох палицях. Вітальня переходить у їдальню. Туди ледь проникає денне світло, синювате від снігу, що набрався біля вікон.

Далі, в кухні, протяги ковзають між дошками, якими забарикадоване вікно. Протяги й трохи снігу. Шафи над кухонним столом не можуть запропонувати нічого, окрім брудного різнобарвного паперу. У раковині — ганчірки й масні консервні бляшанки. Плитка вкрита осколками скла й слідами важких брудних чобіт.

Я кидаю погляд у ванну кімнату. Вона брудна, і нею неможливо користуватися, я зачиняю двері і мене трохи млоїть. Я повертаюся до коридора і проходжу повз центральний вхід. З цікавості зазираю у вічко, але нічого не бачу. З ним щось не так. Може, сніг вводить в оману? Підсвідомо перевіряю, чи замкнені двері. Потім зупиняюся перед сходами, що ведуть на другий поверх. Вони широкі й масивні. Дерев’яні перила зроблені з майстерністю, яка належить іншій епосі. Я міцно чіпляюся за них, випускаючи одну милицю, і, накульгуючи, долаю сходинку за сходинкою. Нагорі три спальні, залиті світлом. Через горішні вікна денне світло падає на розібрану постіль, напіввідчинені гардероби, поспіхом випорожнені комоди і розкиданий по підлозі одяг. Я підходжу до одного з вікон.

Вигляд дивовижний. Обриси гір ніби вималювані з дивовижною впевненістю. Лісова широчінь збігає аж до прогалини, на якій встановлена снігова лінійка. Таке враження, що я знаходжуся на марсі корабля. Й зауважую грізну велич обрію, який замикається на нас.

Нижче ясно бачу початок села. А ще — кілька завалених снігом дахів, чотири стовпи диму і вузькі стежки, що ведуть від одного житла до іншого, хирляві проходи, яким загрожує негода.

Я міг би довго споглядати цей пустельний і чарівний краєвид. Але починаю потроху замерзати. Коли видихаю, хмаринка пари випливає з рота, наче палю сигарету. Я з натугою нахиляюся, підіймаю з підлоги жилетку, накидаю її на плечі й потираю руки.

Я повертаюся до коридора. Зауважую, що є ще двері під сходами. Мабуть, вони ведуть до погребу. По спині пробігають дрижаки. Мені не хочеться замерзнути, та це — сильніше за мене, я відчиняю двері до льоху. Тільки щоб подивитися.

Я розрізняю лише перші сходинки перед собою, а далі сходи губляться у чорній зяючій пащі. Я нахиляюся, спираючись на костур, і просовую голову в двері. Мої зіниці розширюються і мало-помалу починають розрізняти в пітьмі. Щось на долівці перегородило прохід. Я стаю на коліна, щоб розгледіти, що то. Це велика чорна валіза. Важка. Я маю обпертися спиною об одвірок, щоб витягти її на коридорне світло.

В одному з відділів знаходжу спальний мішок, пару чобіт, жовтий плащ і чистий одяг. В іншому — дбайливо складені різні продукти. Консерви, слоїк варення, печиво, плитки шоколаду, сушені фініки. Окрім цього, я зауважую дві пляшки вина від Жозефа і цеглинку пеммікана.

Я щойно знайшов маттіасові припаси. Саме туди він складає все, що може, потайки, вночі, як маленька вперта жадібна тваринка.

Шукаю далі і знаходжу різної форми батарейки, два ліхтарики, ножі різних розмірів, мотузку, бусоль. Усе, що знадобиться в раптовій експедиції. Знаходжу навіть годинник, його стрілки й далі рухаються. І розумію, що вже давно мої дні не розбиті на години. Час перетворився на таку собі в’язку магму між пробудженням і сном. Коли я кладу годинника собі в кишеню жилетки, він показує десять хвилин по другій.

Кладучи все на місце, зауважую кишеню на боці валізи. Відкриваю і натикаюся на маленьку картонну коробку. Набої до револьвера. Тепер розумію, що Маттіас запхав собі за пояс сьогодні вранці.

Я обережно кладу валізу назад біля входу до погребу й поспішаю на веранду, щоб відігрітися біля плити.

Важкі сірі хмари затягують краєвид. Вони сунуть низько над лісом, чіпляються за верховіття дерев, гублячи кілька сніжинок.

Маттіас уже деякий час тому як повернувся, але не сказав ще ні слова. Ми поїли білого рису з сардинами. Після їди він повалився на диван, очі широко розплющені, як у мертвої тварини. І навіть не поворухнувся відтоді. Світло надворі тьмяніє. Ніч зачаїлася на краю лісу і неквапом суне до нас.

Таке враження, що в селі усе завмерло, — нарешті промовляє зневірений Маттіас. — Жюд та інші так і не повернулися, більшість відсиджується по хатах. Дехто вважає, що у них щось трапилося з мікроавтобусом.

Гадаєш, вони повернуться?

Маттіас зітхає й дістає з кишені в’язку ключів, що їх йому дав Жозеф.

Мені сказали, що вони забрали пальне, зброю і більшу частину припасів.

Зморшки в кутиках очей і на лобі роблять його схожим на сонце, яке заходить перед бурею. Я повертаюся до вікна й помічаю, що сніжинки тануть, налітаючи на скло. Здається, сніг переходить у дощ.

Маттіас грається ключами й довго дивиться на маленького пластикового оленя.

Вони втекли, сухим тоном каже він. Вони набрехали Йонасу, вони не повернуться. Я мав би здогадатися.

Темрява розливається по веранді, та жоден з нас не готовий докласти зусиль, щоб запалити олійну лампу. Мені здається, що Маттіас робить те, що і я — рахує краплі, що падають, у намаганні заснути.

Зараз у нас іще вдосталь запасів, — каже він за мить, — але нам слід по-іншому організувати харчування. У нас немає вибору.