Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Раптом я згадую, що розказував мені Маттіас на самому початку, щоб мене налякати. І змусити мене прийняти його турботу.

Бачиш оце? — репетував він, показуючи на ручну пилку на стіні, — ось що чекає на тебе. Ми живемо, як жили колись лісоруби, на великій вирубці. Завалена снігом хижа, плита на дровах, деякі припаси. І лікуємося так само, як і вони. Коли сокира вислизала з рук лісоруба через холод, втому або нерозважливість і застрягала у стегні, гомілці чи ступні, було лише одне рішення. Оковита, вогонь і пилка. Інакше — гангрена, лихоманка і жахлива повільна смерть.

Поки я розглядаю пилку на стіні, Марія за допомогою пінцета і ножиць один за одним знімає шви.

Рухи її виважені, та я все ж відчуваю, як вона витягує нитки. Я повертаюся до неї.

Все буде добре, — додає вона, не підводячи очей, — я майже скінчила.

Накладаючи свіжі пов’язки, Марія питає, як я почуваюся. Я видаю кілька булькаючих звуків, вона сміється, вибачається і виймає термометра з мого рота.

Нормально, — кажу їй і дивлюся на свою нову білісіньку пов’язку, — нормально.

Зачувши звук мого голосу, Маттіас підводить голову.

У будь-якому разі, лихоманки у тебе вже немає, — повідомляє Марія.

Коли я зможу ходити?

Терпіння, — відповідає вона, — твої кістки зміцнюються, а от м’язи ще не відновилися. Можеш починати з того, що зніматимеш час від часу шини, почуватимешся краще.

Вона підморгує мені і обертається до Маттіаса, щоб віддати йому свій набір інструментів.

Тримайте. Там нові бинти, тюбик мазі, антибіотики й усе, що потрібно. У дечого термін вжитку вже закінчився, але то не має значення.

Я готую суп, чому би тобі не залишитися поїсти з нами?

Я вам вдячна, — відмовляється вона, — мені справді потрібно йти. На мене чекають там, унизу. Я незабаром навідаюся знову.

Усі так кажуть, — кидає Маттіас.

Марія усміхається, але нічого не каже, бере свої лижі і йде собі, як і прийшла. Червона цятка за вікном віддаляється, осяваючи все довкола.

Маттіас ставить суп на плиту і ворушить кочергою жар. Коли повертає голову до мене, його зіниці палають, як жарини.

Вісімдесят один

Маттіас підсуває стільця до мого ліжка і ставить шахи на столик.

Я усміхаюся до нього, але краще пограв би в карти, могли б зіграти на гроші.

Я завжди знав, що ти врешті решт здасися, — заводить він знову. Якщо не можна змінити обставини, ми змінюємо слова. Я не твій лікар, я не твій друг, я не твій батько, чуєш мене? Ми разом коротаємо зиму, переживаємо її, і все. Я піклуюся про тебе, ми все ділимо, та щойно я поїду, ти мене забудеш. Ти можеш опікуватися собою сам. А я, я повертаюся до міста. Чуєш мене? Моя дружина чекає на мене. Я потрібен їй, а вона потрібна мені. Я потрібен там, там моє життя, а тут мені нічого робити, усе це — збіг обставин, вибрик долі, жахлива помилка.

Кажучи так, він рухає фігуру на шахівниці і пропонує мені прийняти виклик.

Я завжди знав, що ти здасися. Ніхто не може стільки мовчати. Всі раніше чи пізніше повертаються до слів. Навіть ти. І незабаром, кажу тобі, ти звертатимешся й до мене. Ти говоритимеш зі мною, навіть якщо не буде пожежі, навіть якщо я і не молода ветеринар. Ти говоритимеш зі мною, чуєш? І гратимеш зі мною в шахи. Так станеться. Нічого іншого не буде. Давай, тобі ходити.

3. Ікар

Якщо летіти занизько, пір’я стане вологим і ти розіб’єшся об землю. Якщо ж полетиш зависоко, то жар сонця зруйнує крила і ти загубишся в порожнечі. Я повторюватиму тобі цю науку двічі, п’ять, сто разів. Бо в твоєму віці усі вважають себе непереможними. Ти, може, вважаєш, що я старий і зануда, та зваж, що я знаю те, що тобі невідомо. Тільки-но ми злетимо над цим закритим місцем, в якому немає життя, ти здивуєшся глибині горизонту. Ось тоді ми вже будемо не тут. Тоді ми врятуємося.

Вісімдесят чотири

Бурульки, які звисають з карниза, розрізають довкілля вертикальними смугами. Погода гарна, сніг відсвічує небесною синню. Соснові голки змерзли на холоді. Кілька сніжинок блукають між небом і землею. Не знаю, звідки вони з’являються. Їх носить вітром і, здається, їм ніколи не хотілося торкнутися землі. Наче метеори, політ як ми бачили зблизька, але без загрози, що вони впадуть на нас.

Маттіас робить свою гімнастику. Він стрибає на місці. Його кінцівки розслаблені, й немолоде гнучке тіло підлаштовується до стрибків із вражаючою грацією. Час від часу він б’є себе долонею у грудну клітку і змушує звучати порожнинну глибину своїх легенів. Я спостерігаю, як він вправляється й одночасно говорить, що мені краще. Що незабаром я зможу встати з ліжка. Біль ще зовсім поруч, немов хижак який дрімає, але мені вже майже не потрібні пігулки, щоб терпіти його присутність поруч.

Закінчивши вправи, Маттіас підіймає ляду й дістає з погреба деякі харчі.

Я можу тобі допомогти, — пропоную я.

Маттіас зводить на мене очі. Він вагається. Може, гадає, що я хочу позбавити його привілею гайнувати час за куховарством, та все ж погоджується.

Тримай, — каже він і простягає мені ножа і стільничку, — займися поки овочами для супу, а я приготую хліб.

Поки я чищу картоплю, розумію, що це вперше я на щось придався відтоді, як сюди потрапив. Я ще не можу стояти і не надто знаюся на кухарстві, та щось уже роблю. Маттіас тим часом місить тісто і насвистує, точніше, видуває повітря крізь зуби. Можна подумати, що він наслідує шум повноводої через весняне танення снігу річки. Або ж крижаний вітер, що вихориться над верандою.

Поки вариться суп, пара, що підіймається у повітря, осідає на моєму вікні. Від холоду вона утворює тонкий шар паморозі. Щоб виглянути надвір, мені треба зішкрябати її з краєчку вікна. Невеликий ілюмінатор у кришталевому вітражі. Поки я дивлюся назовні, Маттіас розказує, що його батько був кухарем на сплаві лісу. І що сам він допомагав йому кілька років по закінченні війни.

Пригадую, вони відбували, щойно починався льодохід на річках. Їх було багато таких, хто безстрашно боровся з водою, щоб сплавляти ліс. Ніхто з них не вмів плавати, ніхто не мав рятувальних жилетів, та в кожного на шиї висів хрест. З баграми й піснями вони ходили у своїх шипованих чоботях по колодах, що пливли по воді. Коли ж когось із сплавників ковтав сплав і він зникав серед стовбурів дерев, то міг сподіватися лише на свої молитви. Іноді його колегам вдавалося виловити тіло, перш ніж його відносило течією, та зазвичай пороги й холодна вода не пробачали помилок. Тож щовечора, сідаючи за стіл, вони хвильку мовчки молилися, а потім їли приготоване для них, як востаннє.

Поки галети чорного хліба печуться на сковорідці і запах смаженого борошна наповнює кімнату, Маттіас малює розп’яття, яке вішає над вхідними дверима.

Я підіймаю здивовано брови.

Готово, — кидає Маттіас.

Він насипає нам суп і розламує хліб навпіл. Він гарячий. М’якуш парує. Я мочу його в бульйоні і вгризаюся в нього зубами. Поки Маттіас читає таку собі молитву, я продовжую розмову, навіть не дожувавши.

Ми немов ті сплавщики, про яких ти казав. Але нам не розп’яття потрібне, а залізна кінська підкова.

Маттіас дивиться на мене хвильку з таким виразом, наче я нічого не зрозумів. Потім його обличчя поволі проясняється, і він дякує, що я розділив з ним сьогоднішній хліб.

Вісімдесят вісім

Маттіас допомагає мені дійти до крісла-гойдалки. І знову я дивуюся тій силі, з якою він мене підтримує. Думаю, я ніколи досі не був настільки легким, настільки й нудним.

Я влаштовуюся біля плити з ковдрою і з зоровою трубою. Маттіас сидить поруч, за столом. Він всовує нитку в голку.

У мене новий кут зору на довкілля. Я так само бачу ліс, який непохитно височіє над снігом. Але звідси я можу бачити ще й опори та електричні дроти, що з’єднують нас із селом. До цих металевих дротів раніше було прив’язане наше життя. До цих провідників, по яких біг містичний заряд. Цих шнурів, на яких сидять декілька птахів, ніби нічого не змінилося.

10
{"b":"813768","o":1}