Перед нами мішені, прибиті до стовбурів дерев. Ми в стрілецькому тирі, біля підніжжя гори. За кілька кілометрів від села.

Оглушлива тиша зими.

Жозеф виймає з пальта пляшку, робить великий ковток і пропонує мені.

Знаєш, — починає він, обертаючись до мене, — наші батьки і дядьки щороку, наприкінці літа, приходили сюди пристрілювати свої карабіни. Нас було багато, тих, хто ув’язувався за ними, пригадуєш? Вони ставили автівки при вході, он там, і йшли сюди з чохлами в руках. А тоді відкривали їх і стріляли по мішенях. Ми були тоді не надто дорослими. Та я добре пам’ятаю звук детонації. І вони ніколи не пили тут. Таким було правило. Не потрібно нічого штучного у момент істини, безупину повторювали вони.

Я дивлюся, як кілька птахів сперечаються за місце на сосновій гілці.

Твої дядьки мали рацію, — погоджується Жозеф, дивлячись на ліс, що лежить перед нами, — треба було їхати звідси ще до снігу. Жити в селі не мед, ти знаєш. Після приходу чужинців Жюд наполіг, щоб відновити обходи села. Чув, може?

Так, Жан казав.

Ага, а казав він, що спершу Жюд не погоджувався залишати їх більш, ніж на одну ніч? Навіть Жозе не хотів давати їм ліки. Їх довелося переконувати, що вони не бандити, і що у нас вистачить їжі для трьох додаткових людей.

Ми палимо сигарету. Дим в’ється товстою спіраллю у прозорому холоді. Перед нами стрілецький тир, схожий на вузьке, завалене снігом озеро.

Жюда останнім часом важко зрозуміти. Може, як і кожного з нас. Сніг заважкий для наших маленьких життів. Схоже, з’явився новий проект. Він із Жаном, Жозе і ще деким хоче переобладнати мікроавтобус на снігохід. Уявляєш? Нічого не вийде! А навіть якщо і зможуть, то куди вони доїдуть? Такий транспорт споживає багато пального. Вони заберуть усі резерви села для того, щоб обламатися за сотню кілометрів? Чого вони прагнуть? Знайти допомогу? Вони навіть не хочуть приймати незнайомців, які приходять сюди! Вони не розуміють, що єдине, що там на них чекає, — крижаний холод і вітер на узбережжі. Хіба що вони лаштуються у напрямку міста, грабуючи усіх, кого стрінуть дорогою? Знаєш, можу побитись об заклад, що вони прийдуть просити, щоб ти допоміг приладнати гусениці. Ти ж бо єдиний механік на багато миль навкруг. А я, — бурмоче він, підносячи пляшку до рота, — я посилав їх подалі щораз, як вони хотіли поговорити зі мною.

Я роблю довгу затяжку сигаретою.

Кажу Жозефу, що, мабуть мав би вчинити, як і він — стати столяром.

Хе, — зітхає він, — це нічого не міняє. Та буде все ж краще, якщо ти не вплутуватимешся в цю аферу з мікроавтобусом. Маттіасу теж не варто дуже їм довіряти. Останні збори були бурхливими. Дехто вимагає від Жюда звіту. Інші закинули, що слід голосувати кожне рішення. Я, зі свого боку, намагаюся триматися подалі від усього цього, та врешті-решт події мене наздоганяють. Минулого тижня померла Жюдіт. Вона не змогла оклигати від грипу. У неї були ускладнення. Вона тяжко страждала, Жозе почасти допомагав їй. Сім’я поховала її неподалік села, у снігу. Сумно, у неї залишилося двоє діток. У неї був грип, температура піднялася і так ніколи й не опустилася. І ліки не допомогли. Відтоді всі ставляться з недовірою, коли чують, як хтось кашляє. Дехто боїться навіть Марії, бо вона часто контактує із хворими.

Жозеф викидає свій недопалок і простягає мені пляшку. Користується моментом, щоб трохи направити ланцюг на своїй ланцюговій пилці.

А ще до всього цього, — жаліється він, вказуючи пальцем на свою брову, — Жозе тепер знає, що я сплю з Марією.

У цей момент я прошу у нього ще одну сигарету.

У селі завжди все всім стає відомим, — говорить він далі, простягаючи мені пачку. — Відтоді він ходить за нею по п’ятах. Марія вже сита по горло, він нічого не хоче розуміти, а мені тоскно. Тут можна задихнутися, ми справді задихаємося.

Жозеф підводиться, підходить до дерев і запускає свою ланцюгову пилку.

Візьмемо цей кедр, — перекрикує він вихлопи двигуна.

Коли він схиляється до низу стовбура, пила ревнула й виплюнула синювату хмарку. А потім кедр падає, Жозеф обрізає гілки, розпилює його на три прямі рівні шматки. Я підводжуся, щоб допомогти скласти їх у сани, та він дає зрозуміти, що це не обов’язково.

Коли він знову сідає на снігохода, відчуваю запах свіжої тирси від його пальта.

Знаєш, продовжує він, знаком просячи передати йому пляшку, — Маттіас хоче виїхати звідси. З допомогою чи без. Це не секрет. І він не єдиний. Але Маттіас не протягне в дорозі більше трьох днів. І якщо не через морози, то через міліцію. Буде в нього зброя чи ні, нічого це не змінить. Він хоче добратися до своєї дружини, але, як і решта, не має жодного уявлення, що коїться в інших місцях. А з тими харчами, що я вам привіз, він деякий час має почуватися спокійно.

А ти, що робитимеш ти? — питаюся я.

Не знаю, — відповідає Жозеф і дивиться у бік, — не знаю. А що ти зробив би на моєму місці?

Я здіймаю брови догори, думаючи про свою топографічну карту. Я думаю про шлях, який подолав, щоб побачити батька, але запізнився. Мої дядьки і тітки подалися на мисливську заїмку, й так і не повернулися. Я живу з чужинцем, який хоче якомога швидше поїхати звідси. Не знаю, що іще мене тут утримує, якщо не брати до уваги мої ноги, які ледве мене носять.

Не кажучи більше ні слова, ми спорожнюємо пляшку до самого дна, Жозеф заводить снігохід, і ми рушаємо на повній швидкості.

Коли ми зупиняємося перед веранд, я весь заціпенів від холоду. Не можу навіть підвестись із сидіння снігохода. Жозеф бере мене на руки й заносить до середини. Умостившись у кріслі-гойдалці біля вогню, почуваю себе геть знесиленим. Наче холод не хотів мене відпускати. Сподіваюсь, я не захворію у свою чергу.

Маттіас із якимось особливим запалом і досі розбирає харчі .

Я думав, раціон урізали, — зауважує він. — А тут яловичина, ціла качка, кленовий сироп, дичина, сушені гриби, скільки всього. І навіть кава є.

Маттіас дивується, дістаючи дві пляшки вина.

Звідки усе оце? Чому тепер?

Потроху тепло дає моїй крові можливість знову циркулювати в тілі. При цьому все нестерпно свербить. Мені насилу вдається стежити за розмовою.

Тому що не в одного тільки Жюда є таємні запаси, — кидає Жозеф. — І тому, що я хотів, щоб і вам із того щось перепало. Просто так. Але не кажіть нікому, бо може здійнятися буча. Особливо, якщо врахувати, що Жюд уже зачиняв Жака на два дні.

Що сталося?

Коли все сталося, мене там не було. Хтось каже, що Жак націлив карабін на того, хто йому заборгував пальне. Інші вважають, що це змова. Його випустили, та у мене таке враження, що все скінчиться погано.

Маттіас дякує Жозефу й запевняє, що триматиме язика за зубами, а ще намагається дізнатися більше про Жака.

У нього забрали всю зброю. Жюд каже, що залишати зброю у вільному обігу дуже небезпечно. Бо будуть ускладнення.

Поїздка на снігоході геть виснажила мене. М’язи шиї розслабляються, і я пропускаю більшу частину розмови. Коли я врешті підводжу голову, Жозеф саме підводить кедрові підпорки під центральну балку.

Це їх не вирівняє, — визнає він, вганяючи кількома ударами молотка довгі цвяхи, — але не дасть просісти ще більше. Тепер, навіть якщо випотришити на дах усі хмари, він має витримати.

Поки я борюся зі сном, Жозеф збирає свої речі. Закінчивши, підходить до Маттіаса і простягає йому ключа, прикрашеного маленьким пластиковим оленем.

Що це? — питає Маттіас.

Подарунок. Якщо ти ще будеш тут, коли зійде сніг, у тебе хоча би буде доступ до автівки. Третій будинок ліворуч, у кінці села, ти знаєш, поряд зі спортивним залом. Третій будинок ліворуч, — повторює Жозеф, — у гаражі.

А експедиція?

Гадаю, що Жюд та інші її готують, але не знаю, що у них входить. Ви дізнаєтесь раніше за мене, каже він упівголоса.

Коли Жозеф кладе мені на плече руку, щоб попрощатися, я підскакую, ніби зі сну.

Мені треба йти. Відпочивай, відпочивай і добре їж, не зупиняйся. Ти вже став витривалішим. Можу побитись об заклад, що коли ми побачимося наступного разу, ти вже ходитимеш.