Дивись на мене, — гримить він, — я удвічі старший за тебе! Я не дам обвести себе навколо пальця. Ні тобі. Ні Жюду. Нікому тут!

Ми дихаємо коротко й уривчасто. Наші погляди злилися воєдино. І на якусь мить мені здалося, що м’язи його обличчя розслабляються.

Усе відбувається миттєво. Я голосно скрикую. Маттіас здригається. Я відштовхую його і звільняюся від захвату. Я падаю з ліжка додолу і повзу до дверей, не звертаючи уваги на розкидані по підлозі скляні скалки. Маттіас хапає мене за щиколотку. Я пручаюся, відбиваюся другою ногою. Хоча біль засліплює мене, мені вдається вдарити його ногою у низ живота. Маттіасу перехоплює подих, і він втрачає рівновагу. Він заточується назад, налітає на підпорку, і вони разом падають навзнаки.

Коли він підводиться між перекинутих стільців, його ніздрі роздуваються, а очі не кліпають. Він пильно дивиться на мене, хапає одну з моїх милиць і розмахує нею в повітрі, як дрюком. Першого удару я уникаю, втиснувшись у стіну. А другий відбиваю табуретом, що стоїть біля входу. А ще від кількох атак ухиляюся, шукаючи вихід. Якщо вдасться підвестися, він зіб’є мене з ніг. Якщо ж відчиню двері, щоб утекти, то здолаю всього кілька метрів. Я жбурляю табурет, та мені бракує сили, і він падає, не досягши цілі. Маттіас продовжує бити, я кручуся з боку на бік, милиця з силою огріває підпорку, і та розлітається від удару. Маттіас червоніє, віддача в руки має бути добрячою.

Маттіас переводить подих, а я тим часом намагаюся вхопити кочергу. Раптом якийсь глухий звук примушує нас здригнутися. Маттіас завмирає на місці, а я так і залишаюся скорченим у своєму кутку, не зводячи з нього погляду. Чути, як дзюрчить по підлозі вода. Здається, Маттіас повертається до тями. Я підводжу голову і кидаю стрімкий погляд на стелю. Вода протікає вже в чотирьох чи п’яти місцях. А вікном, що біля мого ліжка, побігла тріщина.

Веранду струшує гуркіт. За секунду віконне скло розлітається на друзки. Бурульки зриваються з карнизу, і холод сторчголов уривається до кімнати.

Маттіас стоїть нерухомо, немов пам’ятник минулим часам. Надворі дощ знову перейшов у сніг, і вітер поспішає завіяти його до середини, на підлогу, на ліжко, довкола плити. Балки загрозливо скриплять. Маттіас повертає голову до мене. Зима ступає по наших головах. А потім частина стелі провисає і збиває Маттіаса на підлогу, ховаючи його під тонною уламків стелі, покрівлі і шматками криги.

Замість веранди — купа засніжених уламків, над нами видно величезний шматок неба. Уникнувши обвалу, я зауважую, що олійна лампа впала додолу й розбилась, а олія витекла і продовжує горіти. Я підводжуся і поспішаю закидати вогонь снігом. Раптово стало темно, а через дірку в стелі проникає нічне світло. Я підходжу до Маттіаса. Він без свідомості, але, здається, ще дихає. Його ноги притиснуло розколотою балкою, зім’ятим покрівельним залізом і снігом. Я намагаюся звільнити його, тягнучи за руки. Безуспішно. Стаю навколішки поряд і відкопую його зі снігу руками. Відкидаю брили криги, знімаю шматки заліза і дровинякою не даю балці повністю впасти і розчавити йому ноги. Хоча холод дедалі сильніше сковує мої рухи, у мене виходить ухопити його під пахви і волочити по долівці. Він важкий. Наче труп, який потрібно сховати. Я перепочиваю, звівши на мить очі до хмарного неба. Не зважаючи ні на що, нам поталанило, бо частина даху втрималася.

Усе могло би скінчитися, — кажу я, здригаючись, — усе могло б скінчитися в одну мить. Але вийшло інакше.

Я збираюсь із силами, вчіпляюсь у Маттіаса і зникаю на тому боці.

Я кладу Маттіаса на дивані у вітальні й накриваю кількома ковдрами, які знайшов на поверсі. Думаю прив’язати його за руки, але не роблю цього. Я знову й знову прокручую події й не можу збагнути. Людина, яка нещодавно була червоною від гніву, тепер здається блідою і немічною.

У кімнаті немає дров. Щоб розпалити вогонь в каміні, я ламаю два стільці. Але дрова швидко згорають, і тепло вилітає через кам’яний димар.

Я силкуюся заснути, скоцюрбившись на невеликій софі, але мені холодно і я відчуваю біль у ногах. Я підводжусь, ламаю ще одного стільця і сідаю біля каміна, розтираючи ноги.

Ніч поволі спливає. А я розглядаю кімнату у мерехтливих відблисках вогню. Напівпорожні книжкові шафи, відкриті шухляди меблів, скалки посуду, гармидер. Усе це нагадує мені картини землетрусу, цунамі.

Я підходжу до вікна й відсмикую штору. Сіре півсвітло гонить ніч і відблискує на шарі ожеледиці. З вікна звідси вигляд майже той самий, що і з веранди. З лісом, прогалинами і сніговою лінійкою. Бракує лише дерев’яного барометра. Кілька сніжинок усе намагаються дістатися землі, та їх постійно здуває вітром. Усе довкола хилиться до низу, закуте у кригу. Навіть величезні ялини дивляться в землю. А там далі, легко уявити, як опори високовольтних ліній цілують землю на знак покори.

Маттіас навіть не ворухнувся. Я перевіряю його пульс. Усе здається в нормі. Не знаю, чи спить він, а чи непритомний. Швидко оглядаю його ноги. Кілька подряпин і невеликих синців, нічого особливого. Була ще небезпека, що балка могла розтрощити гомілкові кістки.

Перш, ніж сонце засяяло яскравіше серед хмар, я сходив на веранду, щоб зібрати необхідне, перш ніж усім заволодіє сніг. Відчиняючи двері, я оглядаю те, що залишилося від хисткої конструкції даху. Кілька балок, які утримують тонни снігу. Зірвані листи покрівельного заліза. Розколоті вздовж дошки. Зігнуті цвяхи. Уважно все оглянувши, я глибоко вдихаю і, ризикуючи, заходжу в цей неф, який загрожує завалитися щосекунди.

Перше, що бачу, обходячи купу криги і сміття посеред кімнати — одну зі своїх милиць, ту, яку Маттіас пошкодив, гатячи нею по підпорі. Не відволікаючись більше, я беру все, що залишалося на столі. Знімаю пилку, каструлі і, накульгуючи, несу свої знахідки на той бік.

Повернувшись, я намагаюся розгребти сніг, брили криги і рештки даху. Для цього знадобиться більше часу. І лопата. Та я знаходжу кілька бляшанок консервів, одну з моїх шин, сокиру, Маттіасові снігоступи. Насправді небагато. Снігова лавина знесла все на своєму шляху.

Стоячи на колінах на підлозі, змушений визнати очевидне. Копати більше немає сенсу. Веранда — лише розпотрошений сніговою навалою дах. Фортеця, захоплена ворогом.

В проломі даху над головою видно шматок синього неба. Балки стелі починають тріщати. Я поспішаю дістатися на той бік. Тільки-но я зачиняю двері, простінки починають здригатись, і решта даху обвалюється у завершальному крикові. Я пробую відчинити двері, штовхаю їх, б’юся в них плечем, але їх не зрушити.

Все, решту наших речей поховано під снігом і льодом. Наші продукти, дрова, моя топографічна карта, все.

Коли заходжу до вітальні, щоб порахувати наші запаси, бачу Маттіаса з широко розплющеними очима.

Що воно таке, отой гуркіт? Що відбувається? Де ми? Де моя дружина? Як вона?

Стули рота! — кидаю я йому, геть збитий із пантелику.

Уже кілька днів, як ми облаштувалися на іншому боці. Великі морози повернулися. Дні сліпучі, а ночі — довгі. Ми з Маттіасом спимо по кілька годин по черзі, щоб підживлювати вогонь. Камін, напевне, декоративний, бо якщо ми даємо згаснути вогню, то треба цілий день, щоби знову нагріти кімнату.

Маттіас швидко відновлює форму. Ніби нічого з ним і не трапилося. Невеличка ранка на лобі, кілька подряпин на ногах, от і все. Він ніколи не повертався до того, що трапилося на веранді. Можливо, йому соромно. А може, й глузує з усього. Врешті-решт, він говорить зі мною тільки про книжку, яку щойно закінчив читати, у ній чоловік, що заблукав у темному лісі, знаходить двері, що ведуть до пекла.