Отой? — здивувався аптекар. — Він тут намагався викрасти машину. Я заскочив його, коли він пробував зламати дверцята. Схоже, він нічим не займається, нічого не робить. Старий пройдисвіт. А чом би й ні? Можемо довірити йому нашого пораненого.

Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.

Дещо розвиднілося, та сонце зависає над лісом. Тут і там промені пронизують гострокіл дерев. Я беру зорову трубу й розглядаю околиці. Жодного сліду на снігу, за винятком слідів від важких кроків Маттіаса і від легких стрибків білок. Інші тварини пішли глибоко в ліс. Так вони виживають, захищені від чиїхось поглядів.

Маттіас готує каву. Оскільки кави залишається мало, він змішує дві ложки гущі з однією ложкою свіжої кави.

Саме цим він і займався, коли мене сюди принесли. Дивно, але я добре пам’ятаю той запах, який панував у кімнаті. Коли він відчинив двері, ветеринар постала перед Маттіасом під дощем. Позаду неї спаситель і аптекар тримали мене на ношах. Він запросив усіх увійти і запропонував кави.

Лихоманка й антибіотики занурили мене у летаргійний стан, який не мав нічого спільного зі сном. Я був у своєрідному стані пасивного яву, на півдорозі між комою й чистим сном. Я не рухався, не говорив, однак усе чув.

Хто це? — найперше запитав Маттіас, схиляючись наді мною.

Це син механіка, — відповіла ветеринар, — він потрапив у автомобільну аварію.

Спаситель обійшов кімнату. Тут була плитка на дровах, крісло-гойдалка, стіл і диван. Було й односпальне ліжко біля вікна.

Ви добре влаштувалися, — зауважив він.

Будинок стояв покинутим, коли я прийшов. Я облаштувався у цій кімнаті в очікуванні.

В очікуванні чого?

Маттіас якусь мить вагався.

В очікуванні моєї сусідки, — врешті мовив він. — Вона спізнюється, та все ж приїде за мною. Напевне приїде. Вона знає, що я маю повернутися до міста. Вона розуміє.

Спаситель потер підборіддя. — Ви вже давно про це говорите, хіба ні? Чому ви так прагнете повернутися до міста? За нормальних обставин — це вісім годин дороги, і ви ж знаєте, що через аварію неможливо подорожувати, як хотілось би. Всюди перекриті дороги, міліція, розбійники. Схоже, в місті — суцільний хаос, аварії на кожному перехресті, магазини розграбовані, люди втікають. Може, вашій сусідці щось стало на заваді, — підсумував спаситель, зважуючи кожне слово.

Вона приїде, — запевнив Маттіас, — вона приїде.

А якщо не приїде? Що ви робитимете? Викрадете машину?

Очі Маттіаса тонули на дні чашки з кавою.

Пального немає зовсім, ви ж знаєте.

Я маю повернутися до міста, — повторив Маттіас.

Потім, гадаю, вони помовчали якусь хвилю, неначе розмова підійшла до завершення. А тоді спаситель взяв слово.

Нам пощастило, наше село сховане у лісових нетрях. Знеструмлення створює певні труднощі, але хоча б усе під контролем. Ми пильнуємо за входом до села, порахували наші запаси, допомагаємо один одному.

Маттіас ні на кого не дивився. Він чекав продовження.

Знаєте, дехто каже, що слід спорядити експедицію, якщо знеструмлення й далі триватиме. Потрібно сконтактувати з рештою світу. Спочатку підемо до сіл, що стоять на березі, а потім до міста. Багато хто хоче відшукати там рідних. Що, знаєте, природно, коли вони тривалий час не дають про себе знати.

Спаситель зробив паузу і кинув погляд у мій бік. У цей момент, добре пригадую, туман від ліків змушував мене зосереджуватися, щоб стежити за тим, що діється довкола.

Хочу зробити вам пропозицію, — вів далі спаситель, — ви піклуєтеся про нього, а ми включимо вас до експедиції, яка відбуде до міста. Від сьогодні й до від’їзду у вас буде право на їжу на двох. Це дасть вам змогу пережити труднощі. І вам не доведеться спускатися у село, я приноситиму все сюди.

Маттіас дивився у вікно.

Я маю повернутися до міста до зими.

Розумію, та для організації такого походу потрібен час. Потрібно знайти пальне, їжу, спорядження. Треба подбати про безпеку, прокласти маршрут. І, знаєте, ніхто не хоче, щоб зима застала його в дорозі, особливо, якщо дороги не чистять від снігу.

То коли ви плануєте вирушити?

На весну.

На весну? — розчаровано перепитав Маттіас.

Так, цієї весни. Щойно по дорогах можна буте про­їхати.

Занадто пізно, — забідкався Маттіас, — що ж робити?

Чекатимете і піклуватиметеся про нього. Це й буде вашим внеском. Ну, а вас включать до експедиції.

Стан у нього кепський, — пробурчав Маттіас, — оглядаючи мої шини.

Так, але він оклигає.

Ви так гадаєте? — кинув Маттіас, здіймаючи догори брови.

Ветеринар хотіла щось додати, та аптекар зробив їй знак зачекати. Маттіас ходив туди-сюди по кімнаті.

А дрова для опалення?

Я займуся цим, — запевнив спаситель, — принесу вам усе, що потрібно.

Маттіас роздумував.

Я приходитиму щотижня, — нарешті заговорила ветеринар, — щоб допомагати вам і стежити, як він одужує.

Маттіас хитнув головою.

Покладіть його он там, — злетіло з його губ, він показав на ліжко біля вікна. — Я спатиму на дивані.

Спаситель і ветеринар так і зробили.

Давайте я перев’яжу його разом із вами, таки ви знатимете, як і що робити.

Аптекар вийняв моток бинтів, аптечку першої допомоги й баночки з пігулками. Тим часом спаситель сів на табурет біля входу і запалив сигарету.

Він не говорить? — запитав Маттіас.

Майже ні, — відповів спаситель, — знаєте, після такої аварії й ліків це цілком нормально. А ще, гадаю, його сильно вразила смерть батька. Дайте йому трохи часу.

Коли ветеринар зрозуміла, що Маттіас добре запам’ятав її поради, вони знову закріпили шини і кинули вологі бинти у гирло топки.

Якщо не вистачить мазі, то можна присипати рани цукром. Він частково поглине інфекцію. Та передусім не забувайте давати йому антибіотики.

Є ще знеболювальні порошки, — зауважив аптекар, — вони мають його заспокоїти, якщо дуже кричатиме.

Спаситель подякував Маттіасу і запросив обох своїх товаришів до виходу. І коли він останнім переступав поріг, Маттіас поклав руку на його плече.

А якщо він не оклигає?

Ви покличете нас якнайшвидше. Але не забувайте, його життя — у ваших руках.

Зроблю все, що зможу, збентежено пробурчав Маттіас.

Усе буде добре, — відказав спаситель, виходячи за двері, — я прийду за кілька днів, з дровами й харчами.

А як вас звати? — спитав Маттіас, — скажіть своє ім’я.

Жозеф. Вона — Марія, а отой — її чоловік Жозе, — сказав він, показуючи на ветеринара і аптекара.

Після того, як Жозеф пішов, Маттіас ще довго стояв перед відкритими дверима.

Марія, так, саме так, її звати Марія, — подумав я, перш ніж мене знову поглинув туман.

Я в кімнаті сам-один. Маттіас пішов робити обхід на снігоступах. Я підтягую стареньку ковдру, якою вкриті мої ноги. На іншому кінці ліжка, на кілометровій відстані, пальці моїх ніг фіолетові, але вони ворушаться. Через шини це єдине, чим я можу ворушити.

Я досі відчуваю, як мене стискають лещата болю, але лихоманка минула. Я вже не прокидаюся раптово, задихаючись, шукаючи хоч якісь орієнтири. Тепер я впізнаю кімнату, вікно поряд із ліжком і обличчя Маттіаса. Коли розплющую очі, то знаю, де я, хто я і що чекає на мене.

Невдовзі після того, як мене перенесли сюди, у мене підскочила температура, і я почав цокотіти зубами. Маттіас увесь час залишався біля мого узголів’я. Він міняв пов’язки й простирадла, просякнуті потом. Витирав моє обличчя, шию, і клав холодні компреси. А ще говорив. Не пам’ятаю вже, що він казав, та він розповідав купу речей, історії, пригоди, скажімо, одіссею чоловіка, переслідуваного жорстоким богом, коли він захотів повернутися додому після двадцяти років блукань. Вранці він переривав свою розповідь і йшов спати на диван. Згодом, коли він прокидався, підіймав мені голову, давав мені пити й ліки. Пігулки були різних кольорів. Вдень я боровся з невидимою безоднею. Вночі спав з розплющеними очима. Як сплять мерці.