Куди він пішов?

Хто?

Маттіас, — кажу я, шукаючи його погляд, — Маттіас.

Він прийшов звідти. Ми трохи побалакали. Пообіцяв дати мені ще пеммікана, якщо я допоможу знайти пальне. Я сказав, що подивлюся, що зможу зробити. Але то нескладно, у Жюда ще залишилося. Вісім бідонів. І я єдиний, єдиний, хто знає, де вони. У мене буде багато пеммікану.

Куди він пішов?

Не знаю, здається, до арени. Але ж не можна, не можна близько підходити до арени. Сніг, дах завалився, і каркаси стін здають один за одним, без попередження.

Йонас нахиляє голову й розглядає мене, чухаючи голову.

Ти змерзнеш, якщо сидітимеш на землі, — попереджає він.

Він допомагає мені підвестися й подає лижні палиці.

Хай там як, зима, зима закінчується. Крига на річці почала тріскатися. Поки не видно, але чутно. Якщо добре прислухатися.

Якийсь час ми не кажемо ні слова. Панує цілковита тиша.

Волого. Минулої ночі навколо місяця було гало. Незабаром піде сніг. Сильний снігопад. Іще один, а потім усе почне танути. А далі, після снігу, коли дороги стануть проїзними, я нарешті зможу поїхати здати свої пляшки.

І де ж? – підхоплюю я, усміхаючись.

Десь на узбережжі, в продовольчому магазині.

Йонас аж світиться, а потім трішки насуплюється.

У мене багато пляшок. Вони важелезні. Потрібен автомобіль. А я не вмію, не вмію ним керувати. Та й прав у мене немає. Маттіас обіцяв, обіцяв довезти мене туди, якщо знайду для нього пальне. Думаєш, йому можна вірити?

Я прочищаю горло.

Безперечно, — кажу я, дивлячись на церкву поблизу. — Маттіас — людина слова.

Йонасове обличчя знову проясняється. Він усміхається до мене, кладе шматок свого пеммікана до кишені й іде.

Я перевіряю, як там моя ліва нога. Відпочинок допоміг. Біль стабільний. Можу прямувати далі.

Поки простую до арени, хмари змикаються над селом і довкола тьмянішає. Перед церквою помічаю сліди снігоступів на снігу. Підводжу голову. Одні з дверей прочинені. Підіймаюся на галерею з колонами і безшумно просовую голову у двері.

Всередині темно, та денна сірість усе ж просочується кількома промінчиками світла крізь вітражі. На одній із лавок, ближче до вівтаря, я впізнаю квадратні обриси маттіасових кістлявих плечей. Він стоїть на колінах. Гадаю, молиться.

Я відступаю і швидко відходжу від церкви. Ховаюся за будинком пастора. Так він не зможе мене побачити. А я знатиму, куди він іде.

Не надто й холодно, але через те, що я стою нерухомо, мої кінцівки і м’язи обличчя почали затвердівати. Чхаю. Щораз боюся, щоб Маттіас не вийшов і не помітив мене.

Нарешті двері церкви відчиняються, і Маттіас виходить на галерею. Оглядається навкруги і сходить на стежку. Даю йому відійти, рахуючи до десяти, і починаю переслідування. Пересуваюся, криючись за поваленими на землю деревами, телефонними стовпами, будинками. Дуже сумніваюся, що Маттіас із тих, хто увесь час оглядається назад, але хтозна.

Для свого віку Маттіас рухається швидко, і я ледве встигаю за ним. Біля арени він зникає з мого поля зору. Стою на місці і дивлюся на будівлю, яку захопив сніг. Тепер це лише купа покрівельного заліза, похована під лавиною тиші. Як веранда, але більша. Це не обвалений неф, а величезний корабель, який наскочив на айсберг.

Знову починається сніг. Сніжинки настільки тоненькі, що, здається, їх розтерли на порох усередині хмар.

Продовжую стеження. Обігнувши арену, бачу, як Маттіас заходить до будинку. Третій будинок ліворуч. На виході з села. Будинок із гаражем. Будинок, у якому виріс Жозеф. Як і все навколо, він виглядає давно закинутим. Обережно наближаюся по мокрому снігу, і раптом відчуваю, що я так далеко від вітальні й каміна. Якщо зайду, і мене побачить Маттіас, то розгнівається, а у мене не стане сил його заспокоїти. Або ж утекти. Обходжу довкола будинку, заглядаючи у вікна, але всередині темно, і мені не вдається розгледіти Маттіаса. Повертаючись власними слідами, помічаю маленьку шибку збоку гаража. Вона частково заметена снігом, і доводиться стати на коліна, щоб заглянути туди.

Видно не надто добре. Маттіас позаду машини. Відкриває багажник і нахиляється. Щось шукає у великій чорній валізі. Я здригаюся. Бачу, як він перекладає шматки пеммікану, консерви, коробки з печивом. Він записує на шматкові паперу і рахує на пальцях. Коли закінчує, то сідає за кермо, дістає в’язку ключів і уважно дивиться на пластикового оленя, підвішеного до одного з кілець. Заводить машину і дає двигуну попрацювати якийсь час. Очі у нього палають, наче одне з його сокровенних бажань ось-ось здійсниться. Тоді вимикає двигуна, кладе на панель управління фото і починає молитися.

Я зітхаю. Усе це було передбачуваним. Не варто було йти аж сюди, щоб зрозуміти. Маттіас готується до від’їзду. Я не можу йому завадити. Я просто заздрю.

Коли підводжуся, то майже не відчуваю ногу. Розтираю її, пробую рухати нею, та нічого не міняється. Коли підтягую ремені на снігоступах, то таке відчуття, що спираюся на фантомну ногу, але після кількох хвилин руху чутливість потроху повертається. Біль — також.

Мої сліди добре видно позаду. Сподіваюсь, що сніг, який падає, обдурить маттіасову увагу. Знову йду повз арену і повз церкву. Переходжу міст і виходжу на головну вулицю. Нога завдає мені страждань. Раптово навалюється втома. Думаю, я маю відпочити, перш ніж почати зворотне сходження. Відпочити й зігрітися.

Я звертаю на одну зі стежок, що веде до будинку, який видається жилим, хоча з димаря й не куриться дим. Поки підходжу, сніг, що зібрався на даху, викликає у мене дивне запаморочення. Знімаю шапку і шарф, щоби зсередини могли розгледіти моє обличчя, і стукаю у двері. Чекаю. На галереї — довгі і рівні ряди дров. Стукаю сильніше. Нічого. Відчиняю.

Агов?

Ніякої відповіді.

Знімаю снігоступи і заходжу у снігові сутінки житла.

Сліди чобіт на долівці. Брудний посуд на столі. Порожні бляшанки з-під консервів. Перевіряю шафи, є рис і борошно. Непогані запаси картоплі, м’яса в горщиках і розчинної кави. Зачарований такими запасами, беру всього потроху і складаю в мішок. Ось так, нічого не видно, а я не дарма сходив у село.

Іду до вітальні й кладу руку на плиту. Метал іще теплий. Хтось розводив тут сьогодні вогонь. Сідаю в одне з крісел у вітальні, кладу мішок на коліна. Розстібаю пальто і протяжно видихаю. Нога болить, і я відчуваю, як моє серце б’ється десь у районі коліна.

В одному з кутків кімнати, біля сходів — стос ковдр. На підлозі великий килим, якась білизна і кілька журналів. Повіки важчають. Я якусь мить опираюся, струшую себе, повторюю, що на мене чекає довгий шлях. Потім засинаю, забуваючи про пульсуючий біль у нозі.

Раптово прокидаюся. Я почув, як хтось кашляє. Це не сон. Обертаюсь з відчуттям, що за мною підглядають. Нікого. І більше жодного звуку в кімнаті.

Надворі ще видно, але я не знаю, скільки часу міг проспати. Підводжуся, беру мішок і йду до виходу. Застібаючи пальто, знов щось чую. Якийсь брязкіт. На другому поверсі.

Іду глянути.

Сходи риплять під моєю вагою.

Нагорі коридор і три кімнати. Двері відчинені. Заглядаю до першої кімнати. Двоє людей у ліжку, а третя простягнулася на подушках на підлозі. Вони не рухаються, але я чую їхнє дихання. Вони худі й бліді. Обличчя порожні, а за орбітами очей можна вгадати кості їхніх черепів. Щойно я ступаю ще один крок, як із сусідньої кімнати лунає голос. Настільки слабкий і тремтячий, що я ледве його чую.

Янніку, це ти, Янніку?

Я не відповідаю. Безшумно спускаюся сходами і поспішаю надвір, залишаю мішок із їжею на балконі. Їм вона потрібніша, ніж нам.

Я знову на снігоступах посеред спорожнілого села. Здіймається вітер. Мої сліди вже заносить пороша. Та їх іще видно. Маттіас міг би йти за мною слід у слід, якби захотів. Я затягую тугіше шарф і рушаю в напрямку виходу з села. Сніг падає щільно, і кристали розсікають повітря прямовисно, наче вирізьблені з гострого білого заліза. Я сильно накульгую. Мені важко підіймати ліву ногу, і снігоступ волочиться по снігу. Тепер розумію, чому ні дядьки, ні Жозеф, ані Жюд не взяли мене з собою. Я недостатньо міцний. Не надто моторний. Я помер би при першому ж випробуванні, перш ніж вони змогли би щось вдіяти.